Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 105)

— А як звати це подружжя археологів?

Хлоя відповіла не зразу. Здавалося, вона пригадувала імена. Нарешті виголосила:

— Джильберт та Елізабет Уїмени.

— Оті відомі Уїмени?

(Щойно в «Матчі» була надрукована про них стаття з кольоровими ілюстраціями).

— Еге, вони.

Він включить їх до свого морального світопорядку, сказав Арнольф. За номерами дев’ять і десять, а можливо, І за номерами шість і сім, а метр Дютур і ректор університету посядуть номери дев’ять і десять, адже це теж почесно.

— Ти маєш свій моральний світопорядок? — здивовано спитала Хлоя. — А що воно таке?

У житті треба мати певну підпору, моральні взірці, сказав Архілохос; йому теж було нелегко, хоч він і не зростав серед убивць та бродяг, як вона; вони з братом Бібі росли в сирітському притулку; далі він узявся розповідати Хлої про свій моральний світопорядок.

Непомітно для обох погода змінилася. Дощ перестав, туман де-не-де розривався, перетворюючись на примарні постаті. Над віллами, банками, урядовими будинками й палацами тепер клубочилися довгасті дракони, незграбні ведмеді й люди-велетні, вони спліталися, підіймались угору і поволі танули. Крізь туман уже часом прозирало блакитне небо, спершу невиразно, ледь помітно, немов натяк на весну, яка ще далеко звідси; і нарешті промениста блакить ставала яскравою, сонцесяйною, могутньою. На мокрому асфальті нараз повиникали тіні будинків, вуличних ліхтарів, пам’ятників і людей; зненацька всі предмети набули чіткості й заблищали в сонячному промінні.

Архілохос і Хлоя опинилися на набережній перед президентським палацом. Поряд нуртувала річка, що перетворилася на могутній темний потік. Під мостами з іржавими залізними огорожами пливли порожні баржі, на палубах у них висіли пелюшки, а капітани, що геть змерзли, прогулювалися туди й назад із люльками в зубах. На вулицях аж роїлося вже від святково вбраного люду, від урочистих дідусів та їхніх чепурненьких онуків, від цілих родин, що поставали шерегами на тротуарах. Скрізь виднілися поліцейські, репортери, журналісти, усі вочевидь чекали на президента. Нарешті він виїхав із палацу в своїй історичній кареті, запряженій шестериком білих коней, у супроводі особистої охорони — вершників у золотих шоломах із білими плюмажами. Напевне, президент збирався здійснити якусь політичну церемонію — освятити пам’ятник, прикріпити орден до чиїхось грудей або відкрити сирітський притулок. Цокання кінських копит, гучні фанфари, вигуки «ура!», підкинуті вгору численні капелюхи, — все це наповнювало повітря, вмите дощем і туманом.

І тут сталося щось незбагненне.

Тієї миті, коли президент проїздив повз Хлою й Архілохоса і грек, зрадівши несподіваній зустрічі з номером першим його морального світопорядку (а про це він саме починав розповідати Хлої), втупився в сивого бородатого можновладця — президентове обличчя у визолоченій рамі каретного віконця було точнісінько таке, як на портреті, що висів у мадам Білер над пляшками з перно і кампарі, — тієї миті президент раптом привітався з бухгалтеровим помічником, махнувши йому правою рукою, наче Архілохос був його давній знайомий. Рука в білій рукавичці настільки виразно майнула в повітрі, і це вітання призначалося вочевидь саме йому, Архілохосові, що двоє поліцейських із пишними вусами витяглися перед ним, немов за командою «Струнко!».

— Президент привітався зі мною, — затинаючись, мовив очманілий Архілохос.

— А чого б йому з тобою не привітатися? — спитала Хлоя Салонікі.

— Та я ж тільки незначний чиновник.

— Президент для всіх нас — батько, — в такий спосіб пояснила Хлоя дивну подію.

Аж тут сталася ще одна подія, правда, Архілохос її теж не збагнув як слід, але вона сповнила його гордістю.

Власне, він саме збирався розповісти Хлої про номер другий свого світопорядку, про єпископа Мозера і про ту величезну ріжницю, що утворилася між давньо-новими і просто давніми пресвітеріанами передостанніх християн, а тоді ще коротко спинитися на новопресвітеріанах (цьому скандальному явищі всередині пресвітеріанської церкви), але тут їм зустрівся Пті-Пейзан (номер третій світопорядку, хоч мова до нього ще не дійшла), можливо, він вийшов чи то з Міжнародного банку, віддаленого від президентського палацу метрів на п’ятсот, чи то з кафедрального собору святого Луки, що височів поруч із банком. Пті-Пейзан був бездоганно вбраний: пальто, циліндр, біла краватка. Сама елегантність! Його шофер уже розчинив дверцята «роллс-ройса», та раптом Пті-Пейзан зупинив свій погляд на Арнольфові. Той розгубився. Такі події бувають раз у житті, та ще як зважити, що він саме пояснював Хлої свій моральний світопорядок. Промисловий магнат не знав Архілохоса, та й не міг знати, адже той був лише молодшим помічником бухгалтера у відділі акушерських щипців, і саме ця обставина надала Архілохосові мужності показати Хлої цього видатного чоловіка, але не надала мужності з ним привітатися (не можна ж вітатися з богом). Отже, Архілохос, хоч трохи і злякався, та лише трохи, бо розумів, що може непомітно пройти повз магната. Однак тут удруге сталася дивна річ: Пті-Пейзан усміхнувся, скинув циліндр, помахав ним і чемно вклонився зблідлому Архілохосові, а тоді, вмостившись на м’якому сидінні свого лімузина, ще раз помахав рукою, і машина рвонула з місця.

— Це був Пті-Пейзан, — видихнув Архілохос.

— Ну то й що?

— Номер третій мого світопорядку.

— Ну то й що?

— Він привітався зі мною.

— Авжеж.

— Та я ж тільки бухгалтерів помічник і працюю ще з п’ятдесятьма іншими помічниками бухгалтерів у другорядному підвідділі відділу акушерських щипців! — вигукнув Архілохос.

— Тоді він справжній громадянин, — визначила Хлоя, — і він гідний посісти третє місце в твоєму моральному світопорядку.

Напевне, вона просто не могла збагнути усієї дивовижності цієї зустрічі.

А неймовірним подіям у цю неділю не було кінця-краю, та й увесь цей день посеред зими був дивовижний, осяяний сонцем, він дедалі теплішав, а небо набувало неймовірної блакиті. Здавалося, все величезне місто тепер почало вітатися з Архілохосом, що йшов із своєю грекинею то мостами із залізними ґратчастими поручнями, то старими алеями парку, повз занедбані палаци. Арнольфа пойняла гордість, його хода стала впевненіша і вільніша, обличчя просвітліло. Він був тепер уже щось більше, ніж звичайний бухгалтерів помічник, — він був щасливою людиною! Елегантні молодики махали йому руками з кав’ярень і автобусів, його вітали випещені чоловіки із сивими скронями і навіть якийсь бельгійський генерал, увесь в орденах, що вийшов із свого «джипа», певне, він служив у штаб-квартирі НАТО. Біля американського посольства прогулювався з двома шотландськими вівчарками сам посол Боб Форстер-Монро, він виразно гукнув Арнольфові: «Хелло!» Щодо номера другого (тобто єпископа Мозера, ще більш опасистого, ніж на портреті у мадам Білер), то він зустрівся їм між Національним музеєм і крематорієм, неподалеку від безалкогольного ресторану навпроти Всесвітньої служби здоров’я. Єпископ Мозер теж привітався, — це сприйнялося вже як звичайна річ, — хоч Архілохос знав єпископа тільки з однієї служби на Великдень, і це було зовсім не особисте знайомство: він слухав казання єпископа, стоячи серед стареньких жінок, що співали псалми; але про епископове життя він уже сто разів читав у брошурі, присвяченій цій зразковій людині, ту брошуру ретельно розповсюджували в церковній парафії. Єпископ, здається, збентежився ще дужче, ніж той, кого він привітав, тобто ніж звичайний парафіянин давньо-новопресвітеріанської церкви, що на її чолі стояв єпископ. Привітавшись, єпископ надзвичайно заквапився і притьмом щез в якомусь глухому провулку.

Потім Архілохос і Хлоя обідали в безалкогольному ресторані. Вони сиділи біля вікна й дивилися на той берег річки, на будинок Всесвітньої служби здоров’я та на пам’ятник відомому діячеві в галузі охорони здоров’я; цей пам’ятник уподобали чайки, вони злітали з нього, кружляли в повітрі, а тоді знову сідали йому на голову.

Хлоя і Архілохос, стомлені від прогулянки, сиділи, тримаючи одне одного за руки, дарма що на столі вже парували тарілки з супом. Ресторан відвідували здебільшого давньо-новопресвітеріани (і трохи давньопресвітеріани), переважно старі дівки й дивакуваті старі парубки, вони боролися з алкоголізмом і через те приходили сюди по неділях обідати, хоча господар ресторану, ревний католик, уперто відмовлявся повісити в залі портрет єпископа Мозера, ба навіть поруч із зображенням президента навмисне повісив потрет католицького архієпископа.

А згодом грек і грекиня знайшли собі притулок теж у греків. Вони сиділи у старому міському парку на лавці під занедбаною скульптурною групою, що згідно з усіма путівниками й міськими довідниками мала означати Дафніса і Хлою. Вони спостерігали, як за верховіття дерев сідало сонце, схоже на червону повітряну кулю. Навіть тут, у парку, всі віталися з Архілохосом. Здавалося, цим непоказним чоловіком, блідим, обрезклим, в окулярах, якого раніше ніхто не помічав, крім велодрузів і бухгалтерових помічників, тепер раптом зацікавилося все місто, він опинився в центрі загальної уваги.

Казка тривала. Повз Архілохоса і Хлою продефілював номер четвертий (Пассап) в оточенні юрби аматорів мистецтва, дехто з них був шокований, дехто — у захваті, бо митець щойно покінчив із прямокутною епохою своєї творчості, де панували кола і гіперболи, та перейшов до зображення кутів у шістдесят градусів з еліпсами й параболами, а замість червоної й зеленої фарби вдався до синього кобальту й вохри. Класик модерного живопису вражено спинився, щось промимрив, пильно обдивився Архілохоса, кивнув йому головою й подався далі, знову виголошуючи істини своєму почтові. На відміну від Пас-сапа колишні номери шостий і сьомий (а тепер дев’ятий і десятий), а саме метр Дютур і ректор університету привіталися майже непомітно, тільки злегка підморгнувши, — вони ж бо йшли із своїми величними дружинами.