Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 104)

— Ви справжній поет, — сказала Жоржетта і витерла очі.

Архілохос і справді одержав відповідь, уже на третій день: невеличкий напахчений конверт із аркушиком паперу, блакитним; як небо Пелопоннесу. Хлоя Салонікі писала йому про свою самотність і питала, коли вони побачаться.

За Жоржеттиною порадою Архілохос відповів листом: вони можуть зустрітись у кав’ярні «В Огюста» в неділю такого-то січня. Вони впізнають одне одного з червоний троянди.

Архілохос убрався в свій святковий темно-синій костюм, який йому справили ще для конфірмації. А пальто забув удома. Він хвилювався. Не знав, чи не податися йому назад, сховатися в своїй мансарді, і вперше йому стало прикро коли побачив Бібі, той чекав біля кав’ярні, ледь видний крізь туман.

— Давай сюди дві синенькі[51], — сказав Бібі й простяг свою братню руку. — Магді-Марії доконче треба брати уроки англійської.

Архілохос здивувався.

— У неї новий кавалер, дуже порядний, — пояснив Бібі, — тільки він говорить виключно англійською.

Архілохос із червоною трояндою в петельці віддав Бібі гроші.

Жоржетта чекала вкрай схвильована, а Огюст, як завжди, коли в ресторанчику не було людей, сидів у своєму костюмі велогонщика біля грубки й розтирав голі ноги.

Мадам Білер прибирала на стойці.

— Цікаво, хто ж це прийде, — сказала вона. — От якби щось гладеньке й гарненьке. Сподіваюсь, не дуже стара, вона про вік нічого не пише. Та хто хоче про нього згадувати!

Геть змерзлий Архілохос замовив чашку гарячого молока.

І коли він протирав собі окуляри, що запотіли від молока, до ресторанчику ввійшла Хлоя Салонікі.

Короткозорий Архілохос спершу побачив замість Хлої щось невиразне, під білим овалом обличчя, десь праворуч, велику червону пляму — троянду, як він здогадався, але тиша, що запала в залі, ця мертва тиша, котру не порушував ані дзенькіт посуду, ані людський подих, настільки його занепокоїла, що він не зміг одразу почепити собі на носа окуляри. Та тільки-но це йому вдалося, як він тут же їх скинув і знову заходився збуджено протирати.

Сталося щось неймовірне. У цьому невеличкому ресторанчику, цього туманного й дощового дня сталося диво! До обрезклого холостяка, сором’язливого гуманіста, що мусив нидіти в смердючій мансарді й пити тільки молоко чи мінеральну воду, до цього завантаженого принципами й роздумами молодшого помічника бухгалтера, до цього чоловіка, що завжди має мокрі й драні шкарпетки, невипрасувану сорочку, закороткий одяг, вичовгані черевики, а в голові — безглузді ідеї, — до нього прийшло таке чарівне створіння, втілення казкової вроди і грації, така справжня маленька дама, що Жоржетта не зважувалася поворухнутись, а Огюст мерщій сховав за грубкою свої кощаві ноги.

— Пан Архілохос? — спитав тихий, нерішучий голос.

Архілохос підвівся, попав рукавом у чашку, і молоко залило окуляри на столі. Та врешті він їх нап’яв і втупився крізь молочні струмені у Хлою Салонікі, але з місця не зрушив.

— Ще одну чашку молока, — пробелькотів він.

— О, і мені теж, — усміхнулася Хлоя.

Архілохос сів, він не годен був ні відірвати від неї очей, ні запросити її до столу, дарма що йому це страх як кортіло. Він розгубився, ця фантастична ситуація приголомшила його, і він не зважувався згадати про свою об’яву в газеті, тільки збентежено вийняв троянду з петельки. Кожної миті він чекав, що Хлоя розчаровано крутнеться й піде звідси. А може, йому здавалось, ніби все це відбувається уві сні. Арнольф був беззахисний перед вродою цієї дівчини, перед незбагненним дивом цієї миті, яка не може довго тривати, та він цього і не сподівався. Він відчував, що кумедний, ба навіть потворний, і раптом виразно уявив свою кімнату на мансарді, безнадійну похмурість робітничого кварталу, де він жив, одноманітність бухгалтерської роботи. А Хлоя спокійно сіла до його столика, просто навпроти, і глянула на нього великими чорними очима.

— О, я і гадки не мала, що ти такий милий, — вигукнула вона щасливим голосом. — Яка радість, що ми, греки, знайшли одне одного. А тепер присунься, твої окуляри геть у молоці.

Вона зняла з нього окуляри і витерла їх своїм шарфом, як здалося короткозорому Архілохосові, а тоді взялася дихати на скельця.

— Фройляйн Салонікі, — вичавив він нарешті з вуст таким голосом, немов виголошував собі смертельний вирок, — мабуть, я не зовсім справжній грек. Мої предки приїхали сюди за часів Карла Сміливого.

Хлоя засміялася:

— Грек завжди залишається греком.

Тоді вона почепила йому окуляри, і Огюст приніс молоко.

— Фройляйн Салонікі...

— Кажи мені просто Хлоя, — сказала вона, — і просто «ти», адже ми з тобою поберемось, я хочу стати твоєю дружиною, бо ти — грек. Я хочу зробити тебе щасливим.

Архілохос спаленів по самі вуха.

— Це вперше в житті, Хлоє, — мовив він нарешті, — я розмовляю з дівчиною, а досі тільки з мадам Білер...

Хлоя мовчала, здавалося, вона над чимось замислилась, і вони пили гаряче молоко, з якого здіймалася пара.

Аж коли Хлоя і Архілохос вийшли з ресторанчика, мадам Білер нарешті здобулася на слово.

— Яка пікантна штучка, — сказала вона. — Щось неймовірне. В неї і браслет, і ланцюжок на шиї, мабуть, не на одну сотню тисяч франків. Видно, їй добряче доводиться працювати. А манто ти бачив? Яке розкішне хутро! Кращої дружини важко собі уявити.

— Зовсім молоденька, — й досі не міг отямитися Огюст.

— Та ні, — заперечила Жоржетта, наливаючи собі склянку кампарі з содовою, — не така вже вона й молоденька, їй за тридцять. Але добре за собою стежить. Напевне, їй щодня масаж роблять.

— Мені теж робили, коли я зайняв перше місце в Tour de Suisse, — мовив Огюст і сумно глянув на свої кощаві ноги. — А які в неї парфуми!

Хлоя і Архілохос стояли на вулиці. Дощ не вщухав. Спустився похмурий туман, а холоднеча проймала крізь одяг.

— На набережній навпроти Всесвітньої служби здоров’я є безалкогольний ресторан, — сказав він нарешті, — зовсім дешевий.

Він мерз у своєму пошарпаному, вже мокрому костюмі, пошитому ще для конфірмації.

— Візьми мене під руку, — запропонувала Хлоя.

Бухгалтерів помічник збентежився, бо гаразд не знав, як це робиться. Він ледве зважувався глянути на гарне створіння, що дріботіло поруч нього в тумані, напнувши на чорне волосся сріблясто-синю хустинку. Арнольф трохи ніяковів. Уперше в житті він ішов містом удвох із дівчиною і, власне, радів туманові. Дзиґарі на якійсь церкві пробили пів на одинадцяту. Вони йшли порожніми вулицями передмістя, дерева й будинки віддзеркалювалися в мокрому асфальті. Стіни будинків відлунювали їхню ходу. Здавалося, наче вони йдуть склепистим підземеллям. Не видно було жодної живої душі, тільки назустріч їм із туманної мли вичалапав голодний пес, чорно-білий спанієль, брудний і мокрий, вуха і язик у нього сумно повисли. Тьмяно світилися червонуваті вуличні ліхтарі. Потім повз Арнольфа і Хлою, несамовито сигналячи, промчав автобус, очевидно, він поспішав до Північного вокзалу. Приголомшений порожніми вулицями, цим недільним ранком, цією негодою, Архілохос притулився до м’якого хутра Хлоїного манто, шукаючи захистку під невеличкою червоною парасолькою. Вони ступали в ногу, майже як справжня закохана парочка. Десь у тумані пронизливо співала Армія спасіння, а часом із вікон будинків чулася музика, то по телебаченню передавали недільний ранковий концерт, якусь симфонію чи то Бетховена, чи то Шуберта, до тих звуків вдиралися гудки автомашин, що блукали в тумані. Арнольф і Хлоя ішли вниз, як їм здавалося, до річки, однаковісінькими вулицями. Коли трохи розвиднювалося, їх ледве можна було роздивитися, а тепер уже все позатягувало сірою запоною туману. Далі почався нескінченний бульвар з одноманітними нудними фасадами будинків, то були, як легко спадало на думку, вілли колишніх банкірів, що давно вже збанкрутували, або зів’ялих кокоток; ті будинки мали біля входів доричні або корінфські колони, великі балкони й високі вікна на другому поверсі, освітлені чи позабивані, мокрі, примарні.

Хлоя почала розповідати. Історія її юності була така ж дивовижна, як вона сама. Вона говорила, часом затинаючись, мабуть, ніяковіла. Але бухгалтерів помічник приймав усе неймовірне за чисту правду, адже й те, що відбувалося зараз, скидалося на казку.

Вона була сирота (за її словами), походила з грецької родини, що емігрувала з Кріту. Хлоя пам’ятає, як вони страшенно мерзли, живучи в якомусь бараці. А згодом вона залишилася сама-самісінька. Зростала в страшних злиднях, ходила в дранті, замурзана, як отой чорно-білий спанієль, цупила на базарі фрукти, а з церковних карнавок — дрібняки. За нею ганялася поліція, на неї полювали сутенери. Спала вона під мостом між бродягами або в порожніх діжках на сміття, полохлива й недовірлива, наче звірятко. А згодом її підібрало подружжя археологів, підібрало в повному розумінні цього слова під час вечірньої прогулянки; вони віддали дівчинку до школи, де вчительками були черниці, а тепер вона працює служницею у своїх добродійників, її пристойно одягають, пристойно годують, а взагалі це — надзвичайно зворушлива історія.

— Подружжя археологів? — здивувався Арнольф. Такого він узагалі не чув.

Хлоя Салонікі пояснила, що це подружжя займається археологією і робить у Греції розкопки.

— Вони знайшли храм із чудовими статуями, тільки все там узялося мохом, навіть золоті колони.