Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 103)
Але Жоржетта заперечила:
— Пті-Пейзан робить кулемети.
— Ну то й що?
— Танки.
— Ну то й що?
— Атомні гармати.
— Ви забуваєте Пті-Пейзанові електробритви й акушерські щипці, мадам Білер, це виключно гуманні вироби.
— Мосьє Архілохос, — урочисто промовила Жоржетта, — я мушу вас застерегти: ніколи не майте справи з Пті-Пейзаном.
— Я працюю в нього, — відповів Арнольф.
Жоржетта засміялася.
— Тоді навіщо ви п’єте тільки молоко й мінеральну воду, — сказала вона, — не їсте м’яса (Архілохос був вегетаріанець) і не спите із жінками? Зброєю Пті-Пейзан постачає армію, а коли армія озброєна, то починається війна. Так завжди буває.
Архілохос не погодився.
— Не у нас! — вигукнув він. — Не при нашому президентові!
— Аякже!
Тоді вона нічого не знає про санаторії для вагітних робітниць, впевнено заперечив Архілохос, і про будинки для старих робітників-інвалідів, які заснував Пті-Пейзан. Взагалі Пті-Пейзан високоморальна людина, справжній християнин.
Та мадам Білер стояла на своєму, і вийшло так, що, крім перших двох високих взірців пана Архілохоса (блідий, сором’язливий, трохи обрезклий, сидів він у своєму кутку серед друзів велоспорту), на одній із стін висів портрет того, хто в моральній споруді світу Архілохоса посідав останнє місце, — портрет Фаркса, діяча, що влаштував державний переворот у Сан-Сальвадорі та путч на Борнео.
Але і з четвертим номером Арнольфові не вдалося порозумітись із Жоржеттою.
— Ви можете повісити цю картину хоча б під Фарксом, — сказав він, простягаючи мадам Білер якусь дешевеньку репродукцію.
— Хто ж це намалював? — спитала Жоржетта, здивовано втупившись у трикутні чотирикутники й покручені кола.
— Пассап.
Виявилося, мосьє Арнольф надзвичайно шанує цього всесвітньовідомого художника, але Жоржетта ніяк не могла добрати, що воно зображено на картині.
— Справжнє життя, — запевняв Архілохос.
— А внизу написано: «Хаос», — вигукнула Жоржетта, показуючи на правий нижній ріжечок картини.
Архілохос похитав головою.
— Великі митці творять позасвідомо, — пояснив він, — Я певен, що ця картина відтворює справжнє життя.
Та нічого не зарадило, і Архілохоса це настільки боляче вразило, що він три дні обминав ресторан. Нарешті він знову прийшов, і мадам Білер поступово ознайомилась із способом життя мосьє Арнольфа, коли взагалі можна назвати це життям, таке воно було пунктуальне, розплановане й недолуге. До того ж в Архілохоса, в його моральній споруді світу виявилися ще взірці, від номера п’ятого до восьмого включно.
Номером п’ятим став Боб Форстер-Монро, посол Сполучених Штатів, правда, не давньо-новопресвітеріанин передостанніх християн, а лише давньопресвітеріанин передостанніх християн, прикра, але не безнадійна ріжниця, і про неї Архілохос, зовсім не нетерпимий до віросповідання, міг балакати цілісінькими годинами. (Серед інших релігій він рішуче відхиляв тільки новопресвітеріанство передостанніх християн).
Номером шостим був метр Дютур.
Номером сьомим — Еркюль Вагнер, ректор університету.
Колись метр Дютур боронив на суді убивцю-садиста, котрому згодом відтяли голову. То був помічник давньо-новопресвітеріанського проповідника (то тіло збезчестило душу проповідникового помічника, душа його була безневинна, незаплямована і врятована); а ректор університету якось відвідав студентський гуртожиток передостанніх християн і упродовж п’яти хвилин розмовляв із другим номером (єпископом).
Номером восьмим став Бібі Архілохос, рідний брат, напрочуд добра людина, як підкреслював Арнольф, але безробітний, що дивувало Жоржетту, адже завдяки Пті-Пейзанові всі люди були більш-менш влаштовані.
Архілохос мешкав у невеличкій мансарді поблизу ресторанчика «В Огюста» — таку назву мало чемпіонове господарство, — і щодня витрачав понад годину, аби дістатися до місця своєї роботи — білого, у двадцять поверхів, зведеного за проектом Ле Корбюз’є, адміністративного будинку машинобудівельного концерну Пті-Пейзана.
Мансарда була звичайнісінька: шостий поверх, смердючий коридор, тісна кімнатка, крива стеля, шпалери не-визначеного кольору, стілець, стіл, ліжко, Біблія, за завіскою — святковий костюм. На стіні — портрети: перший — президента, другий — єпископа, третій — Пті-Пейзана, четвертою була репродукція картини Пассапа (чотирикутні трикутники) і так далі аж до Бібі включно (сімейна фотокартка з діточками). Вигляд з вікна: на відстані двох метрів — брудний фасад міського клозету, огидні плями, білі, жовті й зелені; рівні ряди відчинених смердючих віконець; влітку, посеред дня, на цю стіну в плямах падало сонячне світло, і завжди, весь час, чути було, як спускають воду.
На службі Архілохос сидів із п’ятдесятьма іншими бухгалтерами у чималому, поділеному скляними перегородками залі, схожому на лабіринт; пересуватися в ньому можна було тільки зигзагами; восьмий поверх, відділ акушерських щипців, нарукавники, олівець за вухом, сірий робочий халат, обід у заводській їдальні, де він почувався нещасним, бо там не було портретів ні президента, ні єпископа, а висів тільки портрет Пті-Пейзана (номера три). Архілохос був, власне, не бухгалтер, а лише помічник бухгалтера. Або ще точніше: помічник помічника бухгалтера. Одне слово, він був чи не з останніх помічників бухгалтера, коли взагалі можна сказати «останні», адже число бухгалтерів та їхніх помічників у концерні Пті-Пейзана практично не мало кінця-краю; але, займаючи цю, чи не найменшу, посаду, Архілохос одержував куди кращу платню, ніж це можна було уявити, судячи з його мансарди. Жити в темній, оточеній клозетами, злиденній кімнатці змушував його Бібі.
З номером восьмим (братом) познайомилася й мадам Білер. Це сталось якось у неділю. Арнольф запросив Бібі Архілохоса пообідати з ним у кав’ярні «В Огюста».
Бібі прийшов з дружиною, двома коханками та сімома діточками, з них найстарші, Теофіл і Готліб, були майже дорослі. Тринадцятирічна Магда-Марія привела свого залицяльника. Бібі виявився непросипущим п’яницею, його дружину супроводжував «дядечко», як на нього всі казали, — відставний капітан, але мужчина ще нівроку. І знялася така веремія, що навіть для друзів велоспорту це було вже занадто. Теофіл хизувався тим, що сидів у в’язниці, а Готліб тим, що грабував банк, Маттіас і Себастьян, дванадцяти і дев’яти років, кололися ножами, а наймолодші хлопці, шестирічні близнюки — Жан-Крістоф і Жан-Данієль — зчепилися за пляшку абсенту.
— Що воно за люди! — вигукнула нажахана Жоржетта, коли все те бісове кодло врешті пішло.
— Вони ще діти, — заспокоював її Архілохос, сплачуючи рахунок (половину свого місячного заробітку).
— Послухайте, — обурилася мадам Білер, — ваш брат, здається, утримує цілу зграю розбишак. І ви ще даєте йому гроші? Та мало не все, що заробляєте?
Однак Архілохос у своїх поглядах був непохитний.
— Треба дивитися в основу, мадам Білер, — сказав він, — а основа у них хороша. Як у кожної людини. Зовнішність оманлива. Мій брат, його дружина та їхні дітки — порядні люди, тільки створені вони трохи не для такого життя.
І от знов у неділю, тільки вже о пів на десяту, Архілохос прийшов до того ресторанчика, але з іншого приводу та ще із червоною трояндою у петельці. Його вже нетерпляче чекала Жоржетта. Власне, в усьому були винні ці нескінченні дощі, і туман, і холоднеча, завжди мокрі шкарпетки, пошесть грипу, а той із часом набув форми шлункового захворювання; і Архілохос — ми ж знаємо, яка в нього кімната — через постійний гуркіт води у споруді навпроти зовсім не міг спати. Все це змусило Арнольфа змінити деякі свої погляди, правда, поволі, в міру того, як підіймалася вода у вуличних рівчаках, і врешті він зовсім поступився, коли мадам Білер знову завела мову на одну делікатну тему, що її дуже хвилювала.
— Ви повинні одружитися, мосьє Арнольф, — сказала вона. — Хіба то життя в мансарді? І не можна ж увесь час сидіти поміж тих велодрузів, це не личить людині з високими інтересами. Вам потрібна дружина, яка б за вас дбала.
— За мене дбаєте ви, мадам Білер.
— Та ні, коли ви одружитесь, усе буде інакше. Матимете таке собі тепленьке кубельце, ось побачите.
Нарешті вона домоглася від нього згоди дати оголошення в газеті «Суар». І миттю принесла папір, ручку й чорнило.
— «Бухгалтер, неодружений, сорока п’яти років, давньо-новопресвітеріанин, делікатний, шукав давньо-новопресвітеріанку... — запропонувала вона.
— Це непотрібно, — сказав Архілохос, — я вже сам наверну свою дружину до правдивої віри.
Жоржетта погодилася.
— ...шукає милу, веселу жінку його віку, вдова теж підходить».
— Вона має бути дівчиною, — наполягав Архілохос.
Але Жоржетта трималася міцно.
— Викиньте собі з голови дівчину, — вигукнула вона. — У вас зроду не було жінки, а хтось із вас двох має ж знати, як це робиться.
Тоді мосьє Арнольф насмілився зауважити, що він уявляє собі це оголошення зовсім іншим.
— А саме?
— Грек шукає грекиню!
— Боже мій! — здивувалася мадам Білер. — Хіба ви грек? — І вона втупилася в повнувату, незграбну постать пана Архілохоса, що належав швидше до нордичного типу.
— Розумієте, мадам Білер, — сором’язливо сказав він, — я знаю, що люди уявляють собі греків трохи інакшими, не такими, як я. Ще за давніх часів мій предок переселився до цієї країни, щоб згодом, у війську Карла Сміливого, загинути в битві при Нансі. Отож я не дуже схожий на справжнього грека. З цим я згоден. Але здебільшого взимку, в такий туман, у холоднечу, в такий дощ, мадам Білер, мене тягне назад, тягне на батьківщину, якої я зроду не бачив, тягне до Пелопоннесу з його червонуватими скелями і блакитним небом (якось я прочитав пре це в «Матчі»). Ось чого я хочу побратися тільки з грекинею, адже тут, у цій країні, вона почувається, либонь, такою ж самотньою, як я.