Фрэнсис Фицджеральд – Великий Гетсбі (страница 23)

— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.

Том озирнувся на нас — пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.

— Після перемир'я деяким офіцерам було надано таку можливість, — вів він далі. — Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.

Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову — вже вкотре — я сповнився цілковитої віри в нього.

Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.

— Відкоркуй пляшку, Томе, — звеліла вона, — я приготую тобі м'ятний коктейль. Вип'єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м'ята!

— Зажди, — огризнувся Том. — Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.

— Запитуйте, — чемно сказав Гетсбі.

— Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?

Гетсбі нарешті домігся свого — розмова пішла начистоту.

— Нічого він собі не дозволяє. — Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого. — Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.

— Он як? — скипів Том. — Це що ж тепер, мода така пішла — тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні — геть сім'ю, родинні устої, завтра — під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!

Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.

— Здається, ми тут усі білі, — пробурмотіла Джордан.

— Я, звісно, не те, що інші, — популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.

Хоч який я був злий — а він усіх нас розізлив, — мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно — коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!

— А тепер послухайте, що я вам скажу, друже... — почав Гетсбі. Але Дейзі вгадала його намір.

— Ні, ні, не треба, — жалібно перепинила вона. — Слухайте, їдьмо всі додому, їдьмо, га?

— А й справді. — Я підвівся. — їдьмо, Томе. Нікому не хочеться пити.

— Я хочу знати, що має сказати мені містер Гетсбі.

— Ваша дружина вас не кохає, — сказав Гетсбі. — I ніколи не кохала. Вона кохає мене.

— Ви збожеволіли! — вигукнув Том.

Гетсбі, пополотнілий від хвилювання, зірвався на ноги.

— Вона вас ніколи не кохала, чуєте? — закричав він. — Вона пішла за вас тільки тому, що я був бідний і вона втомилася чекати. Це була жахлива помилка, та все одно вона ніколи не кохала нікого, крім мене!

Тут ми з Джордан спробували були піти, але Том і Гетсбі почали навперебій, один від одного наполегливіше, вимагати, щоб ми залишилися, мовби даючи зрозуміти, що їм нема чого приховувати від нас і що нам взагалі випало велике щастя — відчути на собі силу їхніх пристрастей.

— Сідай, Дейзі. — Том марно силкувався перейти на батьківський тон. — Про що зрештою ідеться? Я хочу почути все — від початку й до кінця.

— Я вже сказав вам, про що йдеться, — мовив Гетсбі. — I триває воно вже п'ять років, тільки ви про це не знали.

Том рвучко обернувся до Дейзі.

— Отже, ти п'ять років зустрічалася з цим суб'єктом?

— Ні, ми не зустрічались, — відповів Гетсбі. — Зустрічатися ми не могли. Але протягом усіх тих п'яти років ми кохали одне одного, друже, а ви не знали про це.

— I оце все? — Том по-пасторському з'єднав пучки своїх товстих пальців і відкинувся на спинку крісла. — Ви божевільний! — гримнув він. — Не знаю, що там між вами було п'ять років тому, до мого знайомства з Дейзі, — хоч, їй-богу, мені невтямки, як ви спромоглися навернутись їй на очі, хіба що доставляли на кухню продукти з бакалійної крамниці. Але решта — то все брехня, мерзенна брехня. Дейзі кохала мене, коли ми одружувались, і кохає мене тепер.

— Ні, — похитав головою Гетсбі.

— А я кажу — кохає. Просто з нею трапляється: навигадує собі всякого і зопалу утне дурницю. — Він мудро покивав. — А головне, і я її кохаю. Я не святий, буває, що й побавлюся трошки, й попустую, але врешті я завжди повертаюся до Дейзі й кохаю тільки її одну.

— Який же ти гидкий, — сказала Дейзі. Вона обернулася до мене, голос її зазвучав на октаву нижче, і кімната, здавалося, сповнилася зневаги, що бриніла в ньому. — Ти знаєш, чому нам довелося виїхати з Чикаго? Ні? Дивно, що ніхто досі не потішив тебе розповіддю про те, як він там «трошки побавився».

Гетсбі підійшов і став поряд неї.

— Не треба, Дейзі, — сказав він твердо. — Все це вже позаду й не має ніякого значення. Ти тільки скажи йому правду — скажи, що ніколи його не кохала, — і все це забудеться раз і назавжди.

Вона звела на нього невидющі очі.

— Господи... як... як я могла його кохати?

— Ти ніколи його не кохала.

Дейзі завагалась. Вона подивилася на Джордан, на мене з якимось благальним виразом в очах, неначе лише тепер зрозуміла, що робить, — і неначе досі, власне, зовсім і не збиралася нічого робити. Але вона зробила. Відступати було вже запізно.

— Я ніколи не кохала його, — сказала вона з видимою нехіттю.

— Навіть у Капіолані? — раптом спитав Том.

— Так.

Знизу, з бального залу, на гарячих хвилях повітря спливали стлумлені, здушені акорди.

— Навіть того дня, як я ніс тебе на руках з Панч-Баулу, щоб ти не замочила ноги? — В голосі його забриніла хрипка ніжність. — Дейзі?..

— Прошу тебе, перестань, — промовила вона холодно, але вже без злості. Потім подивилася на Гетсбі. — Ну, от і все, Джею, — сказала вона й почала запалювати сигарету, але рука її тремтіла. Нараз вона жбурнула сигарету разом із запаленим сірником на килим. — Ні, ти забагато хочеш! — скрикнула вона. — Я кохаю тебе тепер — хіба цього не досить? Я не можу змінити того, що було. — Вона заплакала, безпорадно дивлячись на нього. — Колись я кохала його, — але тебе я також кохала.

Гетсбі широко розплющив очі, а тоді заплющив їх зовсім.

— Мене ти також кохала, — повторив він.

— I це теж брехня! — люто кинув Том. — Ви перестали існувати для неї. Господи, та нас із Дейзі зв'язує стільки такого, про що вам не дано знати, такого, що не забувається й не забудеться ніколи!

Я бачив, що кожне його слово завдає Гетсбі фізичного болю.

— Дайте мені поговорити з Дейзі віч-на-віч, — мовив він. — Вона зараз надто схвильована і...

— Я й віч-на-віч не зможу сказати тобі, що ніколи не кохала Тома, — жалібно призналася вона. — Бо це неправда.

— Ну, звісно, неправда, — підхопив Том. Вона обернулася до свого чоловіка.

— А тобі ніби й не однаково, — сказала вона.

— Ну, звісно, не однаково. Й надалі я краще дбатиму про тебе.

— Ви не розумієте, — сказав Гетсбі стривожено. — Вам уже не доведеться дбати про неї.

— Он як? — Том округлив очі й засміявся. Він цілком опанував себе, бо знав, що переміг. — А це чому?

— Дейзі йде від вас.

— Бридня.

— Ні, це правда, — з видимим зусиллям підтвердила Дейзі.

— Нікуди вона не піде! — Том раптом перейшов у навальну атаку. — В усякому разі, не до звичайнісінького шахрая, який надіне їй на палець украдену обручку.

— Я не бажаю цього слухати! — скрикнула Дейзі. — їдьмо, благаю вас, їдьмо звідси!

— Хто ви, власне, такий? — гримів Том. — Про те, що ви належите до кодла Мейєра Вольфсгайма, мені вже відомо. Дещо про вас і про ваші афери я вже з'ясував — а завтра знатиму ще більше.

— З'ясовуйте, скільки вашій душі завгодно, друже, — спокійно відповів Гетсбі.