Фрэнсис Фицджеральд – Великий Гетсбі (страница 25)

— Як це сталось? Я хочу знати, як це сталось.

— Її збила машина. Збила і вбила.

— Збила і вбила, — повторив Том, дивлячись просто перед себе.

— Вона вибігла на дорогу. Той сучий син навіть не зупинився.

— Їхали дві машини, — сказав Міхаліс. — Одна звідти, друга туди, ясно?

— Куди-куди? — гостро спитав полісмен.

— В різні боки. Ну, а вона... — він підніс був руку в бік верстата, але зразу опустив, — ...вона вибігла на дорогу, і та машина, що їхала з Нью-Йорка, налетіла просто на неї, а швидкість же була миль тридцять, а то й сорок...

— Як називається це місце? — спитав полісмен.

— Ніяк. Воно не має назви.

З натовпу виступив добре вдягнений мулат.

— Машина була жовта, — сказав він. — Велика жовта машина. Нова.

— Ви бачили, як усе сталося? — спитав полісмен.

— Ні, але та машина промчала мені назустріч недалеко звідси. Швидкість у неї була більша за сорок. П'ятдесят, як не всі шістдесят.

— Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тихше! Дайте мені записати його прізвише.

До Вільсона, який усе так само розгойдувався у дверях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмови, бо раптом його лемент урвався:

— Я й сам знаю, яка то була машина! — закричав він. — Я знаю, знаю сам!

Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнулися м'язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.

— Годі, візьміть себе в руки, — заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.

Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпиньки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.

— Слухайте, — злегка труснув його Том. — Я оце хвилину тому під'їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми домовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя — чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.

Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли поблизу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.

— Про що це ви там? — різко запитав він.

— Я його приятель. — Том обернув голову до полісмена, не випускаючи з рук Вільсона. — Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.

Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.

— А якого кольору ваша машина?

— Синя.

— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка, — докинув я. Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.

— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім'я...

Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.

— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним, — владно кинув він. Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:

— Ходімо звідси.

Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам дорогу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.

До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.

— Клятий боягуз! — проридав він. — Навіть не зупинився!

Особняк Б'юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ґанку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.

— Дейзі вдома, — сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився. — Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.

Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ґанку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:

— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували, — якщо ви голодні. — Він відчинив двері. — Заходьте.

— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.

Джордан поклала долоню мені на плече.

— Чом би тобі не зайти, Ніку?

— Ні, не хочеться.

Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.

— Ще ж тільки пів на десяту, — сказала вона.

Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б'юкенени, відчув я раптом, а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ґанок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.

Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім'я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.

— Що ви тут робите? — спитав я.

— Нічого, друже. Просто стою.

Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики «знайомих Вольфсгайма».

— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.

— Так.

Він повагався.

— Вона вбита?

— Так.

— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.

Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.

— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою, — вів він далі, — й залишив машину у своєму гаражі. По-моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.

У своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.

— Хто була ця жінка? — спитав він.

— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?

— Розумієте, я не встиг перехопити... — Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.

— За кермом була Дейзі?

— Так, — не зразу відповів він. — Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, прийняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгубилась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо — й відчув удар. Певно, її вбило на місці.

— Її розпанахало...

— Не треба, друже... — болісно покривився він. — Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупинитись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне гальмо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже повів я. Нічого, до завтра їй полегшає, — сказав він, помовчавши. — Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорікати їй за те, що відбулося в готелі. Вона замкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом — вимкне й знов увімкне.