Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 53)

Номери будинків на Ріверсайд-драйв закривав від допитливих поглядів туман і гілля дерев, але Еморі таки розгледів номер Сто двадцять сім. Він зійшов з автобуса і пішов звивистою дорогою в сторону річки, сам не знаючи, навіщо, вийшов на дуже довгий пірс, де згромадились верфі для невеликих суден — моторних човнів, каное, гребних човнів і каяків. Він звернув на північ і пішов берегом, перестрибнув невисокий дротяний паркан та опинився на великому безладному дворі, що примикав до доку. Довкола громадились корпуси човнів на різних стадіях ремонту, він відчув запах тирси, фарби і ледь вловний запах Гудзону. Через густу мряку до нього наблизився якийсь чоловік.

— Привіт! — сказав Еморі.

— Пропуск є?

— Ні. Це приватна територія?

— Це спортивний яхт-клуб «Гудзон-Рівер».

— О, я не знав. Я просто прогулююсь.

— То й що? — почав чоловік підозріливо.

— Якщо ви проти, я піду.

Чоловік щось буркнув — незрозуміло, чи то була згода, чи заперечення, і пішов собі. Еморі сів на перевернутий човен і схилив у задумі голову на руки.

«Невдачі скоро перетворять мене на дуже кепського чоловіка...» — подумалось йому.

Дощ накрапав, а Еморі марно намагався осмислити потік свого життя, його колишній блиск і брудне мілководдя. Власне, він досі боявся (не фізично — фізично він більше не боявся) людей, їх осуду і злиднів, і монотонності. Але в глибині свого згірклого серця він питав себе: чим він гірший за інших? Він знав, що може одурити себе обґрунтуванням, буцімто його слабкість зумовлена обставинами і оточенням. Хоча часто, коли він засуджував себе за егоїзм, щось завбачливо шепотіло всередині: «Ні, ти геній!» Це був ще один прояв страху, що він не може бути водночас і геніальним, і добрим. Власне, той геній був точною комбінацією протилежностей у його голові, він вважав, що будь-яка впорядкованість — ознака посередності. Можливо, понад усі гріхи чи вади Еморі зараз зневажав самого себе: йому нестерпно було думати, що завтра (або через скількись днів) він захланно ковтатиме похвали і косуватиме на недобре слово, як недолугий музикант або третьосортний актор. Йому було соромно за той факт, що прості і чесні люди зазвичай не довіряли йому, що він був жорстоким і дуже часто — до тих, хто був віддатливий до нього — кілька дівчат, друзі з коледжу, — що він погано впливав на людей, які пішли за ним в його карколомних пригодах, з яких він один вийшов неушкодженим.

Зазвичай у такі ночі (а їх було багато останнім часом) він тікав від своєї всепоглинаючої ретроспекції в якісь інші думки. Про дітей та їхні майбутні можливості — він лежав і прислухався, як якесь налякане маля прокидалося в будинку навпроти, і тонкий плач лунав до пізньої ночі. Він відвертався і думав у нападі жахіття: чи то часом не його застояний відчай залив темрявою крихітну душу? Його били дрижаки. А що як одного дня баланс порушиться, і він перетвориться на страхітливу примару, що лякає дітей, заповзаючи в кімнату поночі, якій темні привиди пошепки повіряють божевільні таємниці диких племен далеких континентів...

Еморі слабко всміхнувся.

«Занадто сильно ти заглибився у себе, — почув він чийсь голос. І знову: — Вставай і займися справжнім ділом. Досить цієї гризоти».

Він уже готував свою можливу відповідь:

«Так, я, напевно, був егоїстом замолоду, але потім зрозумів, що багато думати про себе — шкідливо для здоров’я».

Раптом він відчув непереборне бажання послати всі ці думки до біса — не грубо (бо так не годиться джентльмену), просто спокійно і відчутно стерти їх з поля зору.

Він уявив себе в мазанці десь у Мексиці, напівлежачи на вкритому килимком дивані, його тонкі шляхетні пальці стискають сигарету, поки він наслухає, як гітари награють сумні мелодії сивої давнини десь із Кастилії, а дівчина з оливковою шкірою і червоногарячими вустами пестить його волосся. Тут він міг би прожити свою літанію, позбавлену хорошого і поганого, далеко від переслідувань небес і далеко від суворого бога (окрім хіба мексиканського божка, прихильного до слабкостей і любителя східної екзотики), позбавлений успіху і надій бідності, він би тільки плавно котився схилом потурань, який би врешті-решт привів його до озера смерті.

Існувало так багато місць, де можна приємно зануритись на дно: Порт-Саїд, Шанхай, деякі місця в Туркестані, Константинополь, південні моря — усі простори сумної, протяжної музики і збудливих запахів, де хіть може бути способом і вираженням життя, де тіні нічного неба і заходів сонця будуть лише відображенням пристрасті: кольорами жіночих вуст і маку.

Колись він мав дивовижну здатність вловлювати зло, як кінь, що відчуває поламаний міст уночі, але той чоловік із стрункими ногами у кімнаті Феби зменшився до розміру хмарки над Джил. Його інстинкт вловлював сморід бідності, але вже не нишпорив у глибинах зла, гордості і чуттєвості.

Не було більше мудреців, не було більше героїв — Берн Голі-дей зник, ніби ніколи й не жив, а монсеньйор помер. Еморі переріс тисячі книг, тисячі обманів; він жадібно слухав людей, які вдавали, що щось знають, а насправді не знали нічого. Містичні одкровення святих, які колись наповнювали його благоговінням у нічні години, тепер відштовхували його. Байрони і Бруки, які з вершини гори кидали виклик життю, виявилися волоцюгами і позерами, або в кращому разі — тінями колишньої відваги і субстанції мудрості. Уся пишнота його розчарування вилилась у форму старої, як світ, процесії: пророків, афінян, мучеників, святих, учених, донжуанів, єзуїтів, пуритан, Фаустів, поетів, пацифістів; як одягнені в тоги студенти на вечорі випускників, вони пройшлися перед ним, як їхні мрії, персоналії — і всі ідеї відкинули відблиски світла на його душу; кожен намагався передати тріумф життя і величезне значення людини, кожен нахвалявся, що зміг пов’язати минуле зі своїми власними хисткими міркуваннями. Але зрештою кожен залежав від сцени і декорацій, суть яких в тому, що спраглий до віри чоловік годуватиме свій розум найближчою і найдоступнішою їжею.

Жінки, від яких він так багато очікував, чию красу він сподівався передати засобами мистецтва, чиї незбагненні інстинкти, на продив непослідовні і незрозумілі, він думав увічнити на основі досвіду, стали просто колискою свого власного потомства. Ізабель, Клара, Розалінда, Елінор — ота їхня врода, на яку зграями злітались чоловіки, позбавила його можливості створити щось, окрім сердечної печалі і сторінки плутаних слів.

Еморі обґрунтовував свою втрату віри кількома радикальними силогізмами. Припустімо, його покоління, хоча й побите і викошене цією жорстокою війною, було нащадками прогресу. Навіть якщо відмести несуттєві відмінності у висновках, що спричинило смерть мільйонів молодих юнаків, чим можна було б це обґрунтувати? Нехай навіть Бернард Шоу і Бернгарді, Бонар Лоу і Бетман-Гольвейг були рівноправними спадкоємцями прогресу тільки тому, що вони всі виступали проти полювання на відьом. Навіть відкидаючи антитези, розглядаючи цих людей, цих володарів дум, з відразою помічаєш усю непослідовність і протиріччя кожного з них.

Ось, наприклад, Торнтон Генкок. Його поважала половина умів цього світу як авторитета у життєвих питаннях, як чоловіка з перевіреним життєвим кодексом, якого той дотримувався, як вчителя вчителів, радника президентів. Але Еморі знав, що в душі цей чоловік опирався на священика іншого релігійного вірування.

А у монсеньйора, на якого покладався кардинал, траплялись моменти жахливої зневіри, яку він не міг пояснити в рамках існуючої релігії, яка навіть зневіру пояснює тільки термінами власної віри: якщо ти сумніваєшся в існуванні диявола — це диявол змусив тебе сумніватися. Еморі бачив, як монсеньйор ходив у гості до флегматичних міщан, читав популярні романи запоєм, занурював себе в рутину, лишень би втекти від цього жаху.

Бо святий отець, хоча й трохи мудріший, і в дечому чистіший за Еморі, був не набагато старшим за нього.

Еморі залишився сам-один: із невеликого загону він втрапив у великий лабіринт. Він був там, де був Гете, коли починав «Фауста», де був Конрад, коли написав «Безумство Олмайєра».

Еморі подумав, що першопочатково існують два типи людей, які через вроджену ясність свого розуму або через розчарування покидають загін і вирушають у лабіринт. Такі люди, як Веллс і Платон, невиправні романтики, які підсвідомо прийняли те, що було глибоко традиційним для кожної людини, — такі люди ніколи б не зайшли в лабіринт. З іншого боку — були інші, нестримні зухвальці — Семюель Батлер, Ренан, Вольтер, чий поступ, хоча й повільніший, завів їх набагато далі, не на шляхи песимістичної спекулятивної філософії, але у безкінечних спробах знайти глибинний сенс буття...

Еморі застопорився. Він уперше відчув велику недовіру до будь-яких узагальнень і сентенцій. Занадто прості вони були, занадто небезпечні для суспільної свідомості. Адже саме в такій формі вони доходять до загалу через багато років: Бенсон і Честертон популяризували Ніцше і Ньюмена; Шоу завернув у солодку глазур Ніцше, Ібсена й Шопенгауера. Звичайна людина з вулиці чула висновки геніїв у формі чиїхось розумних парадоксів і дидактичних епіграм.

Життя — бісова плутанина... футбол, де кожен поза грою, де судді викидають кожного, хто скаже, що суддя — на його боці...