Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 52)
Він випустив газету і ліг на ліжко. Внизу живота було страхітливе відчуття холоду. Вона пішла, остаточно і безповоротно! Дотепер він підсвідомо плекав слабку надію десь глибоко у серці, що якогось дня він буде їй потрібен, і вона покличе його і плакатиме, що вона помилялась, що серце її розривається від болю, якого вона заподіяла йому. А зараз йому не залишилось навіть мізерної втіхи чекати її. Але не теперішню Розалінду — черствішу, старшу, втомлену, розбиту жінку, яку інколи його уява приводила на поріг йому, сорокарічному. Ні, Еморі потрібна була її молодість, яскравий блиск її розуму, її юного тіла — те, що вона продала назавжди. Відтепер юна Розалінда для нього вмерла.
Ще через день прийшов небагатослівний лист від містера Бартона з Чикаго. У ньому йшлося, що ще три трамвайні компанії потрапили в руки кредиторів, і йому не варто очікувати ні тепер, ні у майбутньому жодних виплат. На додачу одного морозного недільного вечора він отримав телеграму про раптову смерть монсеньйора Дарсі в Філадельфії п’ять днів тому.
І тоді він зрозумів, що йому узрілося між шторами у номері готелю в Атлантик-Сіті.
Розділ 5. Егоїст стає особистістю
Еморі стояв біля скляних вітрин якогось театру і дивився, як великі краплі дощу падають вниз і розтікаються темними плямами на брукові. Повітря стало молочно-сірим, вікно напроти наповнилось тьмяним світлом, потім ще одне, і вже десь сотня замерехтіла в полі зору. Під його ногами невелике підвальне вікно за гратами спалахнуло жовтим, вогні таксі на вулицях відкидали блиск на вогку чорну бруківку. Непривітливий листопадовий дощ підступно крав останні години дня і зачиняв їх за древніми ворітьми ночі.
Тиша у театрі позаду нього перервалась дивним клацанням, а затим важким гулом і наростаючими голосами натовпу. Денний сеанс закінчився.
Він трохи відійшов убік під дощ, даючи дорогу юрбі. Вибіг якийсь хлоп’як, втягнув прохолодне вологе повітря і підняв комір плаща. Поспіхом вийшли три-чотири пари, а потім і решта галасливого юрмиська, всі незмінно кидали погляди спочатку на мокру вулицю, потім на дощ, затим на захмарене небо. Коли виходили останні з публіки, на нього війнуло важким шлейфом тютюну, змішаного із дешевою пудрою на жіночих щоках. Виходили вже поодинці, якийсь чоловік на милицях, почувся стукіт відкидних сидінь — швейцари взялися до роботи.
Нью-Йорк, здавалося, ще не прокинувся, а ворочався досі в ліжку. Повз нього пробігали бліді чоловіки із піднятими комірами, зграйка втомлених балакучих дівчат з універмагу з вибухами сміху — по троє під парасольками. Маршем прокрокував загін поліції, завбачливо одягнутий у дощовики.
Дощ викликав у Еморі відчуття покинутості, і відразливі картини життя в місті, без грошей, промайнули перед ним загрозливою вервечкою. У смердючому метро була жахлива тиснява. Рекламні щити про автомобілі нав’язували себе, як нудні причепи, які хапають тебе за руку, щоб розповісти ще одну історію. Оте відчуття роздратування, коли хтось навалюється на тебе — чоловік, що не поступився місцем жінці, тихо ненавидячи її за це, жінка, яка ненавиділа нечему... А на додачу — гидка фантасмагорія подихів, убогого одягу на людських тілах, запахи зужитої їжі... Або просто люди, яким занадто парко, або занадто холодно, — втомлені, знервовані...
Він уявляв закапелки, де мешкають ці люди, — відклеєні шпалери повторюють один і той самий малюнок — соняхи на жовто-зеленому тлі, олов’яні ванни і темні коридори, а ще непривітні дворики без жодної зелені, де навіть любов межує із злочином — брудне вбивство за рогом, безшлюбне материнство у квартирі нагорі. І як скрізь — економічна задуха через холодні зими, довгі літа, нічні жахіття, тіснява липких стін... брудні забігайлівки, де байдужі втомлені відвідувачі беруть цукор своїми ложками, залишаючи коричневі згустки у цукерницях.
І це ще не найгірше, коли живуть укупі тільки жінки або тільки чоловіки, — огидно, коли їх зганяли разом. Був якийсь тяжкий сором у тому, що стомлені й бідолашні жінки байдуже дозволяли чоловікам бачити себе такими, була огида і в тому, як чоловіки тупо брали вбогих і втомлених жінок. Бруду було більше, ніж на будь-якому полі бою, яке він бачив, і споглядати отой сплав бруду, поту і небезпек було важче, ніж будь-які труднощі, яких він зазнав. То було життя, де народження, шлюб і смерть були однаково огидними і відразливими.
Він згадав, як одного разу в метро зайшов хлопчик-посиль-ний із великим похоронним вінком зі свіжих квітів, як раптом той запах очистив повітря, і все у вагоні моментально проясніло.
«Ненавиджу убогих... — раптом додумалося Еморі. — Ненавиджу за те, що вони бідні. Можливо, колись у бідності був такий собі наліт романтизму, але нині це — гнилизна. Це найпо-творніша річ на світі. Однозначно привабливе бути продажним і багатим, аніж безвинним і бідним».
Він ніби знову побачив картину, яка колись вразила його: чепурно вбраний молодик дивиться через вікно клубу на П’ятій авеню і щось говорить своєму другові з обличчям, сповненим відрази. Можливо, він говорив: «Господи! Хіба ж ці люди не потворні?»
Ніколи раніше Еморі не думав про злиденних так. Він подумав цинічно, що у нього зовсім відсутнє людське співчуття. О’Генрі знаходив якусь романтику в цих людях, пафос, любов, ненависть. Еморі бачив тільки невігластво, бруд і грубість. І він себе за це не звинувачував: він уже більше не картав себе за почуття, які були відвертими і природними. Він сприймав кожну свою реакцію як частину себе — незмінну, не підпорядковану моралі. Проблема бідності — видозмінена, звеличена, прив’язана до більш гідного, більш благородного існування, — можливо, колись буде йому цікавою, а зараз вона не викликала нічого, крім глибокої відрази.
Він ішов П’ятою авеню, ухиляючись від повсюдної загрози парасольок, потім зупинився біля «Дельмоніко» і зробив знак водієві автобуса. Защібаючи щільно пальто, він піднявся на верхній майданчик, де в самоті їхав під набридливим дрібним дощем. Його обличчя жалили холодні краплі. Десь у свідомості почався діалог. Його вели радше не два голоси, а один, який то запитував, то відповідав:
— І як наші справи?
— У мене залишилось десь двадцять чотири долари.
— У тебе ще є Лейк-Дженева.
— Але я хочу це зберегти.
— А прожити зможеш?
— Навіть не уявляю, що не зміг би. Люди ж заробляють гроші книжками. І я зрозумів, що можу робити те саме. Насправді це все, що я вмію робити.
— А конкретніше?
— Навіть не знаю, що я буду робити. Мені навіть нецікаво. Завтра поїду з Ньйю-Йорка — це непривітне місто, хіба що ти десь на вершині.
— Хочеш багато грошей?
— Ні, просто боюсь бути бідним.
— Дуже боїшся?
— Пасивно боюсь.
— Куди тебе несе?
— Не питайся!
— Тобі байдуже?
— Мабуть, що так. Але не хочу морально здеградувати.
— У тебе що — не залишилося жодних інтересів?
— Жодних. У мене більше не залишилося й чеснот. Як охоло-лий чайник, ми віддаємо тепло юності чеснотам. Це називається безпосередністю.
— Цікава думка.
— Ось чому «добра людина, що втратила глузд», приваблює інших людей. Вони стоять довкола і буквально гріються від її чеснот. Сара робить якесь нехитре зауваження, і всі розпливаються в посмішці: «Яке невинне дитятко!» Вони гріються біля її невинності. Але Сара бачить нещирість і ніколи більше не повторює того самого. Просто їй відтоді робиться холодніше.
— Усі твої калорії вичерпались?
— Усі до краплі. Тепер я починаю грітися від чеснот інших людей.
— Гадаєш, ти зіпсований?
— Не впевнений. Я вже й не знаю, що таке добро, що таке зло.
— Чи це така погана ознака?
— Не обов’язково.
— А які ознаки зіпсованості?
— Зробитися справді нещирим, називати себе «не таким уже й поганим хлопцем», жалкувати про втрату юності, коли єдине, за чим шкодуєш, — це за приємним відчуттям, коли її втрачаєш. Молодість — як велика тарілка із цукерками. Сентиментальні люди уявляють, що хочуть бути в тому ж непорочному стані, в якому перебували до того, коли спокусились цукеркою. Насправді вони хочуть того задоволення, яке отримували, з’їдаючи цукерку. Матрона не хоче повернення свого дівоцтва — вона хоче пережити знов медовий місяць. Я не хочу повторити свою невинність. Я хочу задоволення від її втрати.
— Куди ж ти пливеш?
Цей діалог занурився в його свідомість у її звичний стан — гротескну суміш бажань, хвилювань, зовнішніх вражень і фізичних реакцій.
Сто двадцять сьома, чи то Сто тридцять сьома вулиця... Дві чи три подібні, хоча не дуже. Мокре сидіння, одяг всотав вологу від нього чи сидіння протряхло від одягу?.. Сидіння на мокрому може викликати апендицит (так казала мама Фроґґі Паркера). Ну, у мене він уже був, як колись сказала Беатріс: «Подам у суд на пароплавство, бо в мого дядька четвертина акцій»... Цікаво, потрапила Беатріс у рай?.. Скорше, ні. Рай був утіленням безсмертності Беатріс, а також любовних переживань багатьох її покійних чоловіків, які ніколи про нього й гадки не мали... Але якщо не апендицит — то, мабуть, інфлюенца точно. Що? Сто двадцята вулиця? Значить, десь мала бути Сто дванадцята? Один два нуль, замість Один два сім. Розалінда не схожа на Беатріс, Елінор схожа на Беатріс, тільки дикіша і розумніша. Квартири тут, напевно, дорогі — сто п’ятдесят на місяць, а то й дві сотні. Дядько у Міннеа-полісі платив тільки сто за величезний будинок. Питання... де сходи — зліва чи справа від входу? Принаймні, в універі сходи були прямо і наліво. Яка брудна річка, треба спуститись вниз і глянути, наскільки вона брудна... У Франції всі річки або коричневі, або чорні, як і на Півдні. Двадцять чотири долари — це чотириста вісімдесят пампухів. На них можна прожити три місяці і спати в парку. Цікаво, де зараз Джил... Джил Бейн, Фейн, Сейн... а, чорт із нею... болить шия, яке незручне сидіння... Жодного бажання спати з Джил, що Алек у ній знайшов? У Алека вульгарний смак щодо жінок. Мій смак куди кращий: Ізабель, Клара, Розалінда, Елінор, усі — американки. Елінор була б пітчером, лівшею. Ро-залінда — аутфілдер, у неї прекрасний замах, Клара — можливо, на першій лінії. Цікаво, як зараз виглядає тіло Гемберда... Якби я не був інструктором з багнетного бою, то втрапив би на передову і, можливо, вже був би мертвий... Де той клятий дзвінок...