Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 17)
Раптом одного дня на зламі червня сталась страхітлива трагедія. Ввечері, після велопрогулянки до Лоуренсвілля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечірка була веселою, і всі були на різній стадії захмелілості. Еморі їхав у другій машині; вони повернули не туди і збилися з дороги, їм довелося їхати швидше, щоб надолужити час.
Ніч була ясною, весела поїздка запаморочила Еморі. В його голові блукали варіації двох поетичних строф...
Вони різко загальмували, Еморі закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жінка стояла обабіч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потім він згадував, що вона видалась йому гарпією в своєму старому халаті.) І якимось скрипучим і глухим був її голос:
— Ви студенти з Принстона?
— Так.
— Там один із ваших щойно загинув, а двоє при смерті.
— Господи!
— Ось там! — Нажахані, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Під жовтим світлом ліхтаря лежало тіло долілиць у наростаючій калюжі крові.
Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в голові Еморі: це волосся... це волосся... Потім вони перевернули тіло...
— Це ж Дік... Дік Гемберд!
— Боже!
— Послухай серце!
І знову голос старої відьми — пекельний і наче аж тріумфуючий:
— Мертвий він, мертвий... Машина перекинулась. Ті двоє, що вціліли, винесли інших, але цей — йому вже не допоможеш...
Еморі кинувся в дім, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тіло. Вони поклали його на диван в убогій маленькій вітальні. Слоун із понівеченим плечем сидів у фотелі. Він марив і щось повторював про лекцію з хімії о 8.10.
— Не знаю, що сталось... — сказав Ферренбі захриплим голосом. — Дік був за кермом, він не хотів поступатись. Ми казали, що він багато випив... а потім цей клятий поворот, Господи!.. — Він упав на підлогу, його плечі здригались.
Приїхав лікар, Еморі підійшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тіло. З несподіваною тверезістю він підняв одну безвільну руку і дав їй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберігало якийсь вираз. Він поглянув на шнурки черевиків — Дік ще їх зав’язував сьогодні зранку. Він зав’язував їх... а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось від шарму й особистості Діка Гемберда, такого, яким він його знав, — усе це було так жахливо й нешляхетно, і близько до землі. Всі трагедії мають той відтінок убогості й гротеску, марноти, нікчемності... так помирають тварини... Еморі пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.
— Хтось має відвезти Ферренбі у Принстон.
Еморі вийшов на вулицю і зіщулився від раптового пориву нічного вітру, того вітру, що вистукував розбитим крилом слізний тихий мотив шматком спотвореного металу.
Наступного дня почалась рятівна метушня. Коли Еморі залишався наодинці, його думки невідворотно поверталися до незугарно відкритої червонястої порожнини рота на білому обличчі. Але рішучим зусиллям він накидав на ці спогади стос дрібних клопотів і холоднокровно закрив їх десь у глибині свідомості.
Ізабель та її мати приїхали о четвертій. Їхній автомобіль жваво котився по Проспект-авеню повз радісний натовп. Вони під’їхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святкові вечері. Отож о сьомій він передоручив Ізабель одному першокурснику і домовився зустрітись з нею об одинадцятій в спортивному залі, коли старшокурсників впускали на бал для молодших. Вона була втіленням його мрій, і він з нетерпінням чекав, щоб зробити цей вечір найпрекраснішим.
О дев’ятій старші вишикувались біля своїх клубів і спостерігали за галасливою факельною ходою першокурсників. Еморі було цікаво, чи ряди його друзів у фраках на фоні величних стін й у світлі факелів справляють на спантеличених і галасливих ново-прибульців таке саме яскраве враження, як і на нього рік тому.
Наступного дня його закрутив інший вихор. Вони обідали у веселій компанії вшістьох у невеликій приватній їдальні при клубі. Еморі з Ізабель обмінювались ніжними поглядами обіч смаженої курки і вірили, що їхнє кохання вічне. Вони танцювали на балу до п’ятої. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, і чим далі, тим було розкутіше і веселіше. Запал наростав із кількістю випитого в гардеробній вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, і це спонукало забути ще на день втому останніх днів. Вервечка кавалерів — то якась однорідна маса, наділена єдиною душею. Поруч вальсує темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрій гойдається з нею в такт, потім найзухваліший зализа рішуче виступає наперед і розбиває пару танцюючих. Затим шестифутова дівчина (її привів Кей і намагався всім зарекомендувати увесь вечір) проскакує повз них, стрій хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий і змокрілий від танцю, пробивається крізь натовп, вишукуючи знайомі обличчя.
— Друзяко, тут є одна симпатична...
— Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.
— Тоді, може, наступний?
— Ну, не знаю, я пообіцяв, клянуся... Знайди мене, коли в неї буде ще один вільний танець.
Еморі був у захваті, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку і покататись околицями на її машині. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона і розмовляли, торкаючись сором’язливо і схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморі почував себе якось дивно вразливо і навіть не намагався поцілувати її.
Наступного дня вони вирушили на обід до Нью-Йорка проїздом через Джерсі, а після обіду пішли дивитись якусь драматичну п’єсу. Ізабель не могла стримати сліз всю другу дію. На продив, Еморі не здивувався, навпаки, його переповнило почуття ніжності. В пориві він хотів нахилитись і витерти її сльози поцілунками, вона ж простягнула в темряві свою руку, і він м’яко її стиснув.
О шостій вони приїхали в літній будинок Борджів на Лонг-Айленді, й Еморі побіг нагору, щоб перевдягнутись у вечірній костюм. Коли він застібав запонки, то раптом усвідомив, що ще ніколи так не насолоджувався життям, як зараз, і, мабуть, вже ніколи так і не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власної молодості. Він досягнув свого статусу з-поміж найкращих у Принстоні. Він був закоханий, і це було взаємно. Він поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити ті якості, які дозволяли йому бачити чіткіше, ніж решта людського натовпу, приймати тверді рішення, бути спроможним слухати і підкорятись своїй власній волі. Мало що в житті він хотів би зараз змінити... Хоча Оксфорд міг би дати більш широке поле для діяльності.
Він мовчки захоплювався собою. Як він доречно виглядає і як йому пасує смокінг! Він вийшов до холу і, почувши кроки, зупинився коло сходів. Це була Ізабель, і ще ніколи, від пишного сяючого волосся і до маленьких золотих черевичків, вона не здавалась йому такою прекрасною.
— Ізабель! — вигукнув він і мимоволі простягнув свої руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обійми, і ті півхвилини, коли їхні вуста зустрілись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоїзму.
Розділ 3. Егоїст у роздумах
— Ой! Відпусти!
Він опустив руки.
— Що таке?
— Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! — Вона скосила погляд, намагаючись розгледіти маленький, розміром із горошину, слід, який вже почав проступати рожевим на її білосніжній шкірі.
— О, Ізабель... — дорікнув він сам собі,— який я незграба... Вибач, не треба було так міцно тебе обіймати.
Вона нетерпляче відвела голову.
— Ой, Еморі, ну звичайно, ти не навмисне, і не дуже боляче, але що тепер із цим робити?
— Що робити? — перепитав він. — Ота цятка... та вона скоро зникне...
— Не зникне! — сказала вона, уважно роздивляючись плямку. — Дивися, як її помітно, це виглядає як... О, Еморі, що робити? Якраз на рівні твого плеча.
— Помасажуй, — запропонував він, намагаючись не засміятися.
Вона обережно потерла подряпину кінчиками пальців — сльози набігли їй на очі і скотились по щоці.
— О, Еморі! — сказала вона розпачливо, піднімаючи догори стражденне обличчя. — Так тільки гірше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?
У його голові спливла цитата, і він не стримався вимовити її вголос:
— «Всі аромати Аравії не обілять цю маленьку ручку...»
Вона підвела погляд, і сльозинка в її очах блиснула, мов лід.
— Не надто ти чуйний.
Еморі не зрозумів, що саме вона мала на увазі.
— Ізабель, люба, я гадаю воно...
— Не чіпай мене! — раптом закричала вона. — Я так хвилююсь, а ти глузуєш!
Він знову дав маху.