Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 16)

Було багато вечірок в Оранжі або на узбережжі, рідше — в Нью-Йорку або в Філадельфії. Одного вечора вони зібрали чотирнадцять офіціанток із Чайлдса і повезли їх кататись по П’ятій авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всі пропустили більше занять, ніж було дозволено (що означало додаткові лекції наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати їхні веселі пригоди.

У травні Еморі обрали в комітет із організації балу з нагоди закінчення другого курсу. І після довгих нічних дискусій вони з Алеком таки склали попередній список кандидатів до ради старшокурсників і зазначили себе з-поміж перших. Рада старшокурсників складалась, як правило, із вісімнадцяти успішних студентів. Із огляду на керівну посаду Алека в університетській футбольній команді і на бажання Еморі замінити Берна Голі-дея на посаді головного редактора «Принстонівця» вони ще раз упевнились у правильності свого вибору. На диво, вони обидвоє включили ще й Д’Інвільє до списку кандидатів (таке ще рік тому здивувало би всіх).

Всю весну Еморі підтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затяті суперечки із жвавим намаганням знайти якісь замінники слову «кохання». У своїх листах Ізабель була стриманою і зовсім не романтичною, і це його вразило. Але він ще сподівався, що вона здивує його, як тоді, в маленькій вітальні клубу Мінегага, і розквітне цієї весни, як екзотична квітка. Протягом травня він кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах і надсилав їх у пухких конвертах із позначками «Частина І» і «Частина ІІ».

— Ой, Алеку, здається, я втомився від коледжу, — сказав він сумно якось на одній із вечірніх прогулянок.

— Мені здається, я теж.

— Я б волів маленький будинок у селі в якихось теплих краях, дружину і ще щось, що не давало б залізти в рутину.

— Я теж.

— А ще хотів би покинути навчання.

— А що твоя дівчина каже на це?

— Ет, — Еморі відмахнувся. — Вона навіть ще й не думає про заміжжя... себто, не зараз. Можливо, в майбутньому.

— А моя — думає. Я заручився.

— Невже?

— Чесно. Але, будь ласка, не кажи нікому. Я можу й не повернутись наступного року.

— Але ж тобі лише двадцять! Покинути коледж?

— А чому це тебе дивує? Ти сам про це сказав хвилину тому...

— Авжеж, — перервав Еморі, — але то були лише мрії. Знаєш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Мені просто якось сумно у такі прекрасні ночі. Інколи здається, що вони ніколи не повернуться, і що я не беру від них усе, що хочу. Я б волів, щоб моя дівчина жила десь поряд. Але одруження — навіщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не ті, що раніше.

— Ти правий, гріх марнувати такі вечори... — погодився Алек.

Але Еморі зітхав і по-своєму не гаяв тих вечорів. У нього була світлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, і о восьмій майже кожного вечора він вимикав все світло, крім настільної лампи, і, сидячи біля відчиненого вікна, вдивляючись у знімок, писав Ізабель палкі листи.

«...о, як важко написати, що я насправді відчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрією, яку я більше не можу вмістити на папері. Я отримав Ваш останній лист, і він прекрасний! Я перечитав його шість разів, особливо останню частину. Інколи мені дуже хочеться, щоб Ви були більш відвертою і сказали мені, що Ви насправді думаєте про мене. Бо Ваш останній лист занадто гарний, щоб бути правдою, і я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приїхати на бал. Мені здається, Вам сподобається, і я хочу, щоб Ви були тут під кінець цього року. Я нерідко згадую, що Ви говорили мені того вечора, і мені цікаво, наскільки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумійте, мені здалося спершу, що Ви така непостійна і така популярна, що я не можу повірити, що справді Вам подобаюсь.

О, Ізабель, люба, сьогодні така чудова ніч! Хтось удалині награє на мандоліні «Місяць кохання», і мені здається, ця музика на крилах принесе Вас крізь моє відчинене вікно. Зараз хтось грає «Бувайте, хлопці, з мене досить». О, як ця пісня пасує мені! З мене теж досить. Я вирішив, що більше не вип’ю жодного коктейлю і ніколи більше не закохаюсь — просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в ці дні і в ці ночі, щоб я зміг навіть думати про іншу дівчину. Я постійно зустрічаю їх, але вони не цікавлять мене. Я не переситився, та й річ не в тому. Просто я закоханий... О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас інакше, ніж «найдорожча», тільки б мені не обмовитись про це при Вашій сім’ї в червні), Ви мусите приїхати на бал! Потім я приїду до Вас у гості на день, і все буде чудово...»

І так далі, те саме захопливе повторення, яке здавалось їм обом таким нескінченно заворожливим, несказанно новим.

Настав червень, дні були такі спекотні і мляві, що вони не могли навіть думати про екзамени, лише ліниво сиділи на подвір’ї «Котеджу», розмовляючи на якісь затяжні теми. Галявина, що вела до Стоуні-Брук, вкривалась блакитною імлою, бузок білів довкола тенісних кортів, а слова поступались місцем мовчазним сигаретам... Потім імла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звідусіль лунали пісні, аж до розпеченої і безжурної Нассау-стрит.

Том Д’Інвільє й Еморі гуляли допізна в ці дні. Лихоманка азартних ігор захопила весь другий курс, і вони різались у кості аж до третьої ранку спекотної ночі. Після однієї затяжної партії вони вийшли з кімнати Слоуна, коли вже впала роса, і зірки почали зникати з неба.

— Давайте роздобудемо ровери і покатаємось, — запропонував Еморі.

— Гаразд. Я зовсім не втомився, а це майже остання ніч року. Адже всі ці клопоти з балом почнуться з понеділка.

Вони знайшли два ровери без замків на Холдер-Корт і поїхали десь о пів на четверту вздовж Лоуренсвілль-роуд.

— Що будеш робити влітку, Еморі?

— І не питай! Як завжди, я розмірковую. Місяць-два на Лейк Дженева — я розраховую, що ти будеш у мене в липні. Потім — Міннеаполіс, а це значить, низка танцювальних вечорів, салонні бесіди, нудота... Але ж, Томе, — він раптом додав: — Правда ж цей рік був божевільний?

— Послухай, — рішуче виголосив Том (новий Том, у костюмі від Брукса і черевиках від Френкса). — Я переміг у цій грі, але більше грати не хочу. Для тебе — це годиться, ти як гумовий м’ячик, і тобі це пасує. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобізму — мене нудить. Я хочу поїхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток і лацканами піджаків.

— Але ж так не можна, Томе, — заперечив Еморі, поки вони викочувались із зникаючої ночі. — Куди б ти не поїхав зараз — до тебе всюди будуть застосовувати ці стандарти: і «у нього це є» або «в нього цього немає», себто, так чи інакше, тебе визначили, ти — хлопець із Принстона.

— Ну, тоді, — сказав Том, його хрипкий голос піднявся до жалібних інтонацій, — навіщо до цього повертатись? Я засвоїв усе, що Принстон міг запропонувати. Ще два роки цілковитого бук-воїдств і брехні у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганізують мене і перетворять на убогу повсякденність. Уже зараз я такий безхребетний, що мені дивно, як я взагалі з цим справляюся.

— Але ти не бачиш головного, Томе, — перервав його Еморі. — Ти дуже різко розплющив очі на цей повсякденний снобізм. У будь-якому разі Принстон дає вдумливій людині соціальну орієнтацію.

— Ти думаєш, це тут мене цього навчили, правда? — глузливо запитав він, змірюючи Еморі нищівним поглядом у напівтемряві.

Еморі тихо засміявся.

— Хіба це не так?

— Іноді мені здається, — сказав той повільно, — що ти мій чорний янгол. Я міг би бути хорошим поетом.

— Припини, це вже доволі жорстоко! Ти сам захотів приїхати у Східний коледж. І ти побачив підлих кар’єристів. Чи волів би залишатись сліпим, як наш Марті Кей? Ти б зненавидів себе.

— Так, — погодився він, — ти правий. Мені б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять циніка у двадцять.

— А я таким народився, — пробурмотів Еморі. — Я — цинічний ідеаліст. — Він замовк і замислився, чи є в цих словах будь-який сенс.

Вони доїхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвілля і повернули назад.

— Гарна прогулянка, таки правда, — невдовзі вимовив Том.

— Так. Незвичне закінчення вечора, сьогодні все як слід. Й оце розморене літо, а ще й Ізабель...

— Ох ця вже твоя Ізабель! Мені здається, вона недалека... Давай краще вірші почитаємо.

Еморі виголосив «Оду солов’ю» до кущів, які вони проїжджали.

— Я ніколи не буду поетом, — сказав Еморі, коли закінчив декламувати. — Я не сенсуаліст, направду; є лише декілька очевидних речей, які мене безумовно хвилюють: жінки, весняні вечори, музика вночі, море. Я не вловлюю таких тонкощів, як «глас срібних труб», я, можливо, й мисляча людина, але ніколи не напишу щось краще, ніж посередня поезія.

Вони виїхали до Принстона, коли сонце вже малювало золоті збризки на небі за корпусом випускників, і побігли в душ, який мав замінити пропущений сон. Під обід вулиці заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, їх супроводжували хори й оркестри. В шатрах відбувались шумливі збори під помаранчево-чорними прапорами, які звивались і лопотіли від поривів вітру. Еморі довго дивився на павільйон із табличкою «Шістдесят дев’ятий». Там було декілька сивоволосих чоловіків, вони тихо вели бесіду, а поруч проходили студенти-початківці, аж поки всі сплелись в одну-єдину панораму.