Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 84)

«Нам не подобається, що нас підхоплюють чужі течії, що ми не знаємо, з чим зіткнемося за наступним поворотом ріки. Зав­жди віддаємо перевагу перельоту, хоча кожна командна позиція мусить залишатися часткою інших течій. Кожен потік містить непередбачувані речі».

Одраде глянула вгору й помітила, що три компаньйонки за нею стежать. Тамелейн і Шіана повернулися спинами до вікна.

— Всечесні Матрони забули, що чіпляння за будь-яку форму консерватизму може бути небезпечним, — сказала Одраде. — Невже ми теж про це забули?

Вони й далі пильно на неї дивилися, але й слухали. Будучи надто консервативним, стаєш неготовим до несподіванок. Саме цього навчав Муад’Діб, а його син Тиран зробив цей урок незабутнім назавжди.

Похмурий вираз Беллондиного обличчя не змінився.

Тараза в глибокому закутку свідомості Одраде прошепотіла: «Стережись, Дар. Мені щастило. Я швидко здобувала перевагу. Як і ти. Але не можна покладатися на удачу, і це їх турбує. Навіть не очікуй, що тобі пощастить. Буде куди краще, якщо довірятимеш своїм образам води. Нехай Белл скаже своє слово».

— Белл, — промовила Одраде, — я думала, що ти погодилася з Дунканом.

— У певних межах. — З виразним звинуваченням.

— Думаю, нам слід рушати до корабля, — з вимогливим натиском заговорила Шіана. — Тут не таке місце, де добре чекати. Невже ми боїмося того, чим вона може стати?

Там із Шіаною одночасно обернулися до дверей, наче той самий ляльковод потяг їх за мотузки.

Одраде втішила ця переміна. Шіанине питання їх стривожило. «Чим може стати Мурбелла? Каталізатором, Сестри мої. Каталізатором».

Коли вони вийшли з Централі, їх торгнув вітер, тож Одраде була вдячна за пневматичний транспорт. Піші прогулянки можуть почекати теплішої погоди, без цього бурхливого штормику, що шарпає їхню одіж.

Коли вони сіли в приватний транспортник, Беллонда знову завела свою звинувачувальну пісню:

— Усе, що він робить, може бути прикриттям.

Одраде вкотре виголосила часто повторюване застереження Бене Ґессерит, яке мало обмежити залежність від ментатів:

— Логіка сліпа і часто знає лише своє минуле.

Озвалася Тамелейн із несподіваною підтримкою:

— Белл, у тебе починається параноя!

Шіана висловилася м’якше:

— Я чула, Белл, як ти казала, що логіка добра для гри в пірамідальні шахи, але часто надто повільна, коли йдеться про виживання.

Беллонда сердито мовчала, лише слабке сичання повітря в тунелі порушувало тишу.

«Не можна вносити на корабель свої обра`зи».

Одраде припасувала свій тон до Шіаниного:

— Белл, люба Белл. Нам бракує часу обмірковувати всі наслідки ситуації. Ми більше не можемо сказати: «Якщо так станеться, то за цим має відбутися ще й таке, а ми в цьому випадку повинні зробити те й те».

Беллонда справді захихотіла.

— Ох, бодай мене! Звичайний розум — це такий безлад. І я не можу вимагати того, чого ми всі потребуємо і не можемо мати, — часу, достатнього для кожного плану.

Це говорила Беллонда-ментатка, повідомляючи: вона знає про ґандж гордині у власному звичайному розумі. Що це погано організоване, неприбране місце. «Уявіть собі, з чим мириться не-ментат, якому нав’язано такий непорядок». Вона потяглася рукою через перехід, поплескала Одраде по плечі.

— Усе гаразд, Дар. Я поводитимуся чемно.

«Що подумав би хтось ззовні про цей обмін фразами?» — міркувала Одраде. Усі четверо вони діяли спільно заради однієї Сестри.

«А також заради Агонії Мурбелли».

Люди бачили тільки зовнішню сторону маски Превелебної Матері, яку вони носили.

«Коли мусимо (а за цих часів переважно так і є), функціонуємо на дивовижному рівні компетентності. У цьому немає гордині, просто факт. Але розслабившись, чуємо на краях белькотіння, як у звичайного простолюду. Просто у нас більший обсяг. Живемо у малих спільнотах, як усі інші. Простір для духу, простір для тіла».

Беллонда опанувала себе, склавши руки на колінах. Знала, що планує Одраде, і зберігала це для себе. Це була довіра, яка виходила за межі ментатської проєкції, сягаючи чогось більш базисно людського. Проєкція — чудове еластичне знаряддя, та все-таки знаряддя. Врешті-решт, усі знаряддя залежать від тих, хто їх використовує. Одраде не знала, як їй висловити свою подяку, не зменшуючи довіри.

«Мушу мовчки йти по своєму канату».

Відчувала під собою прірву, образ із нічних кошмарів, вичаруваний цими роздумами. Одраде хотілося обернутися і розпізнати переслідувача, та вона опиралася цьому пориву. «Я не повторю помилки Муад’Діба!» Провидче застереження, яке вона вперше відчула на Дюні в руїнах січі Табр, не буде прогнано, доки не настане кінець чи їй, чи Сестринству. «Невже я створила цю жахливу загрозу сама, власними страхами? Напевне ні!» А все ж відчувала, що в цій древній фрименській фортеці вдивлялася в Час, немов усе минуле і все майбутнє заморожено в картині, яку вони не можуть змінити. «Я мушу цілковито вирватися від тебе на волю, Муад’Дібе!»

Прибуття на Летовище вивело її з цієї страшної задуми.

Мурбелла чекала в приміщенні, наготованому Прокторками. У центрі був малий амфітеатр. Стіна, що оббігала його ззаду, була метрів сім завдовжки. М’які лави, крутою дугою розставлені на сходинках, могли помістити не більше двадцяти спостерігачів. Прокторки без пояснень залишили її на найнижчій лаві — вдивлятися у стіл на силових підвісках, з ременями по боках, які мали утримувати ту, що на ньому лежатиме.

«Мене».

«Дивний ряд кімнат», — подумала вона. Раніше її ніколи не допускали до цієї частини корабля. Тут вона почувалася відкритою, виставленою на загальний огляд навіть сильніше, ніж просто неба. Менші кімнати, крізь які її привели до амфітеатру, призначалися для нагальних медичних потреб: тут були реанімаційне обладнання, санітарні запахи, антисептики.

Її перехід до цього приміщення був невідкличним, на жодне її питання не відповіли. Прокторки забрали її з вправ прана-бінду в класі для просунутих аколіток. Сказали лише: «Наказ Матері Настоятельки».

Кваліфікація охоронниць-Прокторок багато їй розповіла. Делікатні, але наполегливі. Супроводжували її, аби відвернути втечу і впевнитися, що вона пішла, куди наказано. «Я не намагатимусь утекти!»

Де Дункан?

Одраде обіцяла, що він буде з нею під час Агонії. Якщо його немає, значить, це ще не остаточне випробування? А може, його сховали за якоюсь таємною стіною, крізь яку він може бачити, зостаючись невидимим?

«Хочу, щоб він був біля мене!»

Знали вони, як керувати нею? Звичайно, знали!

«Погрозою, що відберуть у мене цього чоловіка. Цілком достатньо, щоб мене тримати і вдовольняти. Вдовольняти! Яке марне слово. Доповнювати мене. Це краще. Я стаю меншою, коли ми нарізно. І він теж це знає, бодай його».

Мурбелла усміхнулася. «Звідки він це знає? Бо він теж так доповнюється».

Як це може бути коханням? Вона не почувала, щоб потяг її ослаблював. Бене Ґессерит, так само як Всечесні Матрони, запевняли, що кохання ослаблює. Вона ж завдяки Дункану почувалася сильнішою. Навіть його дрібні знаки уваги додавали сил. Коли він вранці приносив чашку стімчаю, над якою здіймалася пара, чай видавався кращим, бо був із його рук. «Можливо, між нами щось більше за кохання».

Одраде та її компаньйонки ввійшли до амфітеатру на найвищому рівні і якийсь час стояли, дивлячись на фігурку, що сиділа внизу. Мурбелла мала на собі довгу одіж старшої аколітки з білою облямівкою. Сиділа, поклавши лікті на коліна, спершись підборіддям на кулаки і пильно дивлячись на стіл.

«Вона знає».

— Де Дункан? — спитала Одраде.

На цих словах Мурбелла встала і озирнулася. Питання підтвердило її підозри.

— Я довідаюся, — сказала Шіана і покинула їх.

Мурбелла мовчки чекала, відповідаючи поглядом на погляд Одраде.

«Мусимо її здобути», — подумала Одраде. Ніколи ще потреба Бене Ґессерит не була такою великою. Якою незначущою фігуркою здавалася Мурбелла там унизу, а скільки приховувалося в її особистості. Майже овальне обличчя, розширене при бровах, виявляло нове для неї самовладання Бене Ґессерит. Широко розставлені зелені очі під дугами брів не кліпають, тепер без оранжевих зблисків. Маленькі вуста більше не віддимаються.

«Вона готова».

Шіана повернулася, ведучи з собою Дункана.

Одраде кинула на нього короткий погляд. Знервований. Тож Шіана йому сказала. Добре. Це було виявом дружби. Він може тут потребувати друзів.

— Сидітимеш тут на місці, доки я тебе не покличу, — сказала Одраде. — Залишайся з ним, Шіано.

Нічого не кажучи, Тамелейн підійшла до Дункана, і вони з Шіаною стали навколо нього. За делікатним жестом Шіани всі троє сіли.

Разом із Беллондою Одраде спустилася на рівень Мурбелли і підійшла до столу. Оральні шприци по той бік були наготовлені, але залишалися порожніми. Одраде показала шприци і кивнула Беллонді. Та вийшла у бічні двері, шукаючи Превелебну Матір-сукійку, відповідальну за есенцію прянощів.

Відсунувши стіл від задньої стіни, Одраде почала розкладати ремені та регуляційні підкладки. Рухалася методично, перевіряючи, чи все потрібне наготовано на малій поличці над столом. Вистілка для рота, щоб Агоністка не прокусила собі язика. Одраде впевнилася, що вистілка достатньо міцна. У Мурбелли сильні мускули щелепи.

Мурбелла мовчки стежила за роботою Одраде, намагаючись не видавати тривожних звуків.

Беллонда повернулася з есенцією прянощів і почала наповнювати шприци. Отруйна есенція мала гострий запах гіркої кориці.