Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 86)

— Не старайся так сильно, дівчино! — сказала жінка. — Я тебе чую.

Мурбелла спробувала відвести погляд від жінки.

«Де це місце?»

Один оператор, величезний склад… фабрика… усе автоматизоване… павутина ліній зворотного зв’язку, сконцентрованих у цьому крихітному приміщенні зі складним керувальним приладдям.

— Хто ти? — спитала Мурбелла, думаючи, що вона шепоче, і почула ревіння власного голосу. Сильний біль у вухах!

— Не так голосно! Я твоя провідниця від могаляти, та, що не допускає до тебе руйнівників.

«Захисти мене, Дуре! — подумала Мурбелла. — Це не якесь місце, це я».

З цією думкою кімната керування зникла. Мурбелла була мандрівницею у порожнечі, приреченою ніколи не знати спокою, ніколи не знаходити притулку ні на хвилину. Усе, крім польоту її думок, стало нематеріальним. Вона складалася не із субстанції, а з тонкого зчеплення, в якому розпізнала свідомість.

«Я збудувала себе з імли».

З’явилися Інші Пам’яті, фрагменти досвідів, про які вона знала, що це не її власні. Обличчя цікаво зиркали на неї, домагаючись уваги, але жінка з-за штурвала шатла відтягла її геть. Мурбелла відчула потребу спитати, але не могла викласти це питання зв’язно.

— Це життя з твого минулого. — Говорила жінка з-за штурвалу шатла, але її голос став безтілесним і долинав із невизначеного місця.

— Ми потомки людей, що робили огидні речі, — сказала жінка. — Не любимо зізнаватися, що серед наших предків були варвари. Та Превелебна Мати мусить у цьому зізнатися. Ми не маємо вибору.

Мурбелла вже здобула хист запитувати подумки. «Чому я мушу…»

— Розмножуються переможці. Ми їхні потомки. Перемоги часто здобувалися за високу моральну ціну. Варварство — ще занадто слабке визначення деяких речей, які робили наші предки.

Мурбелла відчула на щоці знайому долоню. Дункан! Дотик повернув страждання. «Ох, Дункане! Ти завдаєш мені болю!»

Крізь цей біль вона відчувала прогалини в життях, що відкривалися їй. Частина була закритою.

— Лише те, що ти спроможна зараз прийняти, — сказав безтілесний голос. — Інші прийдуть пізніше, коли ти станеш сильнішою… якщо виживеш.

«Селективний фільтр. — Слова Одраде. — Необхідність відкриває двері».

Від інших сутностей долинали невгамовні зойки. Лементи: «Бачиш? Бачиш, що діється, коли ти ігноруєш здоровий глузд?»

Агонія наростала. Вона не могла втекти від цього. Кожен нерв охопило полум’я. Вона хотіла плакати, викрикувати погрози, благати порятунку. Агонія супроводжувалася сум’яттям емоцій, але вона їх ігнорувала. Усе, що відбувалося, було нанизано на тонку нитку існування. Нитка могла обірватися!

«Я помираю».

Нитка нап’ялася. От-от урветься! Опиратися марно. М’язи не слухалися. Та, імовірно, у неї не зосталося жодних м’язів. Вона й так не хотіла їх мати. Це було пекло, що ніколи не закінчиться… навіть якщо нитка розірветься. Уздовж нитки палав вогонь, його язики лизали її свідомість.

Чиїсь долоні трусили її, тримаючи за плечі. «Дункане… ні». Кожен рух був болем поза межами всього, що вона вважала можливим. Це заслуговувало називатися Агонією.

Нитка вже не напиналася. Відступала назад, стискалася. Стала дрібкою, сосискою абсолютного болю, поза яким нічого не існувало. Відчуття існування стало неясним, прозираним… прозорим.

— Бачиш? — долинув здалеку голос її провідниці-могаляти.

«Я щось бачу».

Це було не зовсім бачення. Далеке усвідомлення інших. Інших сосисок. Інших Пам’ятей, упакованих у шкірки загублених життів. Тяглися за нею вервечкою, довжини якої вона не могла визначити. Напівпрозорий туман. Його завіса час від часу рвалася, і вона бачила проблиски подій. Ні… не самих подій. Пам’яті.

— Стань співсвідком цього, — сказала провідниця. — Бачиш, що діяли наші предки. Зробили недостатнім найгірше прокляття, яке ти спроможна вигадати. Не виправдовуй це потребами тих часів! Просто пам’ятай: невинних нема!

«Огидно! Огидно!»

Вона більше не могла цього витримувати. Усе стало віддзеркаленнями і розриванням туману. Десь була слава, яку — Мурбелла знала — вона могла здобути.

«Відсутність цієї Агонії».

Ось воно. Скільки слави було б у цьому!

Де ж цей прославлений стан?

Губи торкалися її чола, її вуст. «Дункан!» Вона потяглася вгору. «Мої руки вільні!» Її пальці занурилися в таке знайоме волосся. «Це дійсність!»

Агонія відступила. Лише тоді вона усвідомила, що пройшла крізь біль, страшніший, ніж можна описати словами. Агонія? Спалила Мурбеллину психіку, перетворила її. Вона ввійшла в Агонію одною особою, а вийшла іншою.

«Дункан! — Розплющила очі, і от просто над нею його обличчя. — Я й досі його кохаю? Він тут. Він — якір, за який я чіплялася у найгірші моменти. Та чи я його кохаю? Чи зберег­ла я рівновагу?»

Відповіді не було.

Звідкись заговорила Одраде — Мурбелла не могла побачити звідки.

— Зніміть із неї це вбрання. Рушники. Вона вся мокра. І принесіть належну одіж.

Шум біганини, тоді знову Одраде:

— Мурбелло, ти пройшла цей тяжкий шлях. Я рада, що можу це сказати.

Таке піднесення в її голосі. Чому вона рада?

«Де ж це почуття відповідальності? Де Грааль, який я по­винна відчувати у своїй свідомості? Хай хтось мені відповість!»

Та жінка з-за штурвала шатла зникла.

«Зосталася тільки я. А я пам’ятаю звірства, які нажахали б і Всечесну Матрону».

Тут вона побачила проблиск Грааля, та це була не річ, а питання: «Як правильно встановити рівновагу?»

***

Наше домашнє божество — це те, що ми несемо з покоління в покоління: наше послання людству, якщо воно подорослішає. З того, що ми маємо, найближчою до богині є Превелебна Мати, яка не пройшла випробування, — Ченоа у своїй ніші.

Тепер Айдаго думав про свої ментатські здібності як про місце схованки. Мурбелла була з ним так часто, як обом дозволяли їхні обов’язки: він розбудовував систему озброєнь, вона відновлювала сили, пристосовуючись до нового статусу.

Мурбелла йому не брехала. Не намагалася запевняти, що для неї між ними нічого не змінилося. Та він відчував роз’єднання, те, що еластична нитка їхнього зв’язку розтяглася до самої межі.

«Моїх Сестер навчили не виказувати таємниць серця. Вони вбачають у любові небезпеку. Близькість загрозлива. Притуп­люється найглибша вразливість. Не давай нікому палиці, якою він може тебе побити».

Думала, що її слова його заспокоять, але він почув приховані за цим аргументи: «Будь вільним! Розірви пута, що тебе сковують!»

Останніми днями він часто бачив її в спазмах Іншої Пам’яті. Уночі у неї виривалися слова.

«Залежності… групова душа… інтерсекції живої свідомості… Рибомовки…»

Вона без вагань ділилася з ним часткою цього.

— Інтерсекції? Кожен може відчути вузлові точки в природних порушеннях життя. Смерті, відхилення, випадкові паузи між могутніми подіями, народження…

— Народження є порушенням?

Вони лежали в його постелі, навіть хронопроєктор притьмарений… але це, звичайно, не приховувало їх від комунікаторів. Цікавість Сестринства живили інші енергії.

— Ти ніколи не думав про народження як про порушення? Превелебна Мати вважає це потішним.

«Потішним! Віддалення… віддалення…»

Рибомовки були одкровенням, яке Бене Ґессерит із захватом поглинали. Уже мали таку підозру, але Мурбелла підтвердила її. Демократія Рибомовок стала автократією Всечесних Матрон. Більше жодних сумнівів.

«Тиранія меншості, прихованої під маскою більшості, — так назвала це Одраде з тріумфом у голосі. — Занепад демократії. Або поваленої через власні ексцеси, або зжертої бюрократією».

Айдаго почув у цьому присуді Тирана. Якщо в історії повторюються якісь схеми, то ось одна із них. Барабанний бій повторення. Спершу закон про суспільну службу, замаскований брехнею, наче це єдиний спосіб виправити демагогічні ексцеси та зіпсуття системи. Тоді акумуляція влади в місцях, куди виборцям годі дістатися. І, врешті, аристократія.

— Бене Ґессерит, можливо, єдині, хто будь-коли створив всесильний суд присяжних, — казала Мурбелла. — Суд присяжних непопулярний у законників. Присяжні опираються закону. Можуть ігнорувати суддів.

Вона сміялася в темряві.