Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 76)

— Якось воно дивно — думати про себе як про історичну особу, — сказав Теґ. Дитячий голос, але відчуття дорослості зосталося. Заплющив очі, глибоко вдихнув.

Одраде, залишаючись у кімнаті, звідки вела спостереження, впала у крісло і спитала:

— Що ти бачив, Дункане?

— Коли Шіана відштовхнула його від себе, він обернувся зі швидкістю, якої я ніколи досі не бачив, хіба що в Мурбелли.

— І навіть швидше.

— Можливо… це тому, що його тіло молоде і ми дали йому вишкіл прана-бінду.

— Це щось інше. Ти насторожив нас, Дункане. Щось невідоме в маркерах Атрідівських генів. — Вона глянула на пильних Прокторок і хитнула головою. «Ні. Ще ні». — Ця його мати, бодай її! Провела гіпноіндукцію, щоб блокувати ім­принтинг, і приховала його від нас.

— Та подивись, що вона нам дала, — зауважив Айдаго. — Більш ефективний спосіб відновити пам’ять.

— Ми мали б здогадатися самі. — Одраде сердилася сама на себе. — Скителі запевняв, що тлейлаксу вдавалися до болю та зіткнення. Це мене дивує.

— Спитай його.

— Це не так просто. Наші Правдомовиці не мають щодо нього певності.

— Він непрозорий.

— Коли це ти його вивчив?

— Дар! Я маю доступ до записів комунікаторів.

— Я знаю, але…

— Прокляття! Уважно дивишся на Теґа? Глянь на нього! Що відбувається?

Одраде швидко перевела увагу на дитину, що сиділа в сусідній кімнаті.

Теґ глянув на комунікатори, на його обличчі малювалася страхітлива напруга.

Це було для нього наче пробудження зі сну під час конфлікту, наче рука ад’ютанта труснула його. Щось потребує його уваги! Він отямився, сидячи в командному центрі не-корабля. Поруч із ним стояла Дар, тримаючи долоню на його шиї. Дряпала? Слід зробити щось нагальне. Що? Його тіло якесь неправильне. Гамму… а зараз вони на Дюні і… Він пам’ятав різні речі: дитинство на Капітулі? Дар як… як… Дальші спогади плуталися. «Вони намагалися провести зі мною імпринтинг!»

Свідомість обпливала цю думку, наче ріка, що шукає собі дороги між скелями.

— Дар! Ти там? Ти там!

Одраде сіла глибше в крісло, приклавши долоню до підборіддя. Що тепер?

— Мати! — Який звинувачувальний тон!

Одраде торкнулася транспластини біля крісла.

— Вітаю, Майлсе. Підемо прогулятися в садах?

— Більше жодних ігор, Дар. Я знаю, навіщо вам потрібний. Хоча й попереджаю: насилля приводить до влади не тих людей, що слід. Наче ви цього не знаєте!

— Ти й досі вірний Сестринству, Майлсе, попри те, що ми тільки-но спробували?

Він глянув на насторожену Шіану.

— Я досі ваш слухняний пес.

Айдаго вищирився, Одраде кинула на нього грізний погляд.

— Ти і твої кляті історії!

— Усе гаразд, Майлсе, більше жодних ігор, але я маю знати про Гамму. Кажуть, ти рухався там швидше, ніж може простежити око.

— Це правда. — Рівний тон, наче б сказав «Що за дідько».

— А просто зараз…

— Це тіло надто юне для таких навантажень.

— Але ти…

— Я спромігся на один ривок, а тепер страшенно голодний.

Одраде глянула на Айдаго. Він кивнув. Це правда.

Вона відкликала Прокторок від люка. Ті завагалися, проте підкорилися. Що їм наказала Белл?

Теґ ще не договорив.

— Невже я помиляюся, дочко? Оскільки кожна особистість відповідальна найбільше за самого себе, то творення себе вимагає найвищої дбайливості й уваги?

«Ця клята мати навчила його всього!»

— Я перепрошую, Майлсе. Ми не знали, як тебе підготувала мати.

— Чия була ідея? — Глянув він на Шіану.

— Моя ідея, Майлсе, — озвався Айдаго.

— О, ти теж там? — Пам’ять поверталася, текла тонкою цівкою.

— І пам’ятаю, якого болю ти мені завдав, повертаючи спогади, — сказав Айдаго.

Це протверезило Теґа.

— Поставимо крапку, Дункане. Вибачення непотрібні. — Він глянув на мікрофони, що передавали їхні голоси. — Як там повітря на вершині, Дар? Достатньо розріджене для тебе?

«Що за дурна ідея, — подумала вона. — І він це знає. Взагалі не розріджене». Повітря було тяжким від дихання всіх довкола, зокрема й тих, хто хоче спільно з нею стати свідками драматичної події, тих, що носяться з ідеями (часом це ідея, що вони краще виконали б її роботу), тих, що пропонували допомогу, і тих, що допомоги вимагали. Розріджене, справді! Відчувала, що Теґ намагається їй щось сказати. Що?

«Інколи я мушу бути автократкою!»

Вона почула саму себе, як вона каже це під час однієї з прогулянок у садах, пояснюючи слово «автократ» і додаючи: «Я маю владу і мушу її використати. Це страшенно на мене тисне».

«Ти маєш силу, тож користуйся нею! — Ось що казав їй ментат-башар. — Убий мене чи звільни мене, Дар».

Та все ж на якийсь час вона пригальмувала і зрозуміла, що він це відчув.

— Майлсе, Бурзмалі мертвий, але він тримав тут резервні сили, які вишколив сам. Це найкращі…

— Не надокучай мені дрібними деталями! — Який командний голос! Тонкий і писклявий, але в іншому фундаментальний.

Не кажучи й слова, Прокторки повернулися до люка. Одраде сердитим помахом наказала їм іти назад. Лише тоді збагнула, що все вирішила.

— Віддайте йому вбрання і виведіть звідти, — промовила вона. — Стреггі сюди.

Перші Теґові слова стривожили Одраде і змусили її задуматися, чи не помилилася вона.

— Що, як я не воюватиму так, як ти хочеш?

— Але ж ти казав…

— Я багато чого казав за своє… свої життя. Битва не зміцнює моральності, Дар.

Вона (і Тараза) чули вже цю думку у викладі башара, і не раз. «Війна залишає по собі постійне бажання “їсти, пити та веселитися”, а це часто призводить до невблаганної моральної катастрофи».

Правильно, але вона не знала, що він мав на увазі, нагадуючи це. «На кожного ветерана, що повертається додому з новоздобутим відчуттям призначення (“я вижив, у цьому мусила бути Божа воля”), припадає значно більше таких, що повертаються додому з ледь прихованою гіркотою, готових шукати “легкий шлях”, бо вони бачили так багато воєнних потрясінь».

Такими були слова Теґа і її віра.