Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 78)

— Це дало тобі відчуття великої сили?

— Точнісінько так, як нас попереджали в школі ментатів. Я спитав себе: «Це розум на своєму початку?» Не смійся. Це дражливе питання.

— То ти пішов глибше? — Захоплений Теґовими словами, Айдаго проігнорував застережні сіпання на краю своєї свідомості.

— О, так. І опинився в знаменитій Дзеркальній Залі, яку нам описували і радили тікати звідти.

— То ти пам’ятав, як звідти вийти і…

— Пам’ятав? Ти, вочевидь, був там. Невже пам’ять вивела тебе звідти?

— Допомогла вийти.

— Попри застереження, я забарився там, оглядаючи «самість моєї самості» та нескінченні перестановки. Відображення відображень, і так до нескінченності.

— Зачарування «ядром власного его». Бодай його, мало хто вибрався з таких глибин. Тобі пощастило.

— Я не певен, чи можна це назвати щастям. Знав, що мусить бути Перша Свідомість, пробудження…

— Яке відкриває, що воно не перше.

— Та я хотів знайти себе серед своїх коренів!

— А люди на тій зустрічі зауважили в тобі щось дивне?

— Пізніше я виявив, що сиджу з дерев’яним виразом, який приховував усю цю ментальну гімнастику.

— Ти нічого не казав?

— Я сидів дуб дубом. Це було витлумачено як «очікувана стриманість башара». Що значить репутація.

Айдаго почав було усміхатися і тут згадав про комунікатори. Відразу збагнув, як сторожові пси витлумачать такі одкровення. Дикий талант у небезпечного потомка Атрідів! Сестри знали про дзеркала. Кожен, хто втік звідти, неодмінно викликав підозру. Що ті дзеркала йому показали?

Наче почувши небезпечне питання, Теґ сказав:

— Мене піймали, і я знав, що можу побачити себе прикованим до ліжка овочем. Але геть цим не переймався. Дзеркала були всім, аж доки щось не випливло з води, і я побачив свою матір. Виглядала більш-менш так, як перед самою смертю.

Айдаго глибоко, з тремтінням зітхнув. Невже Теґ не розуміє, що комунікатори записують усе сказане?

— Сестри, либонь, уявляють собі, наче я ледь не потенційний Квізац Хадерах, — сказав Теґ. — Черговий Муад’Діб. Биче лайно! Як ти любиш казати, Дункане. Ніхто з нас не пішов би на такий ризик. Знаємо, що він створив, і ми не безумці!

Айдаго пересохло в горлі. Приймуть вони Теґові слова? Він казав правду, але…

— Узяла мене за руку, — промовив Теґ. — Я відчував її дотик! Вона вивела мене з тієї Зали. Я думав, що вона зі мною, аж тут отямився — і я сиджу за тим столом. Рука й досі поколювала від того дотику, але її не було. Я це знав. Просто зосередився і перейняв контроль. Сестринство могло там здобути значну перевагу, і я її здобув.

— Це було щось, прищеплене твоєю матір’ю…

— Ні! Я бачив її так само, як Превелебні Матері бачать Іншу Пам’ять. Це була її манера мовлення. «Чого, до всіх чортів, ти гаєш тут час, якщо є робота?» Вона ніколи не покидала мене, Дункане. Минуле не покидає нікого з нас.

Зненацька Айдаго розгледів мету Теґової декламації. «Чесність і щирість, справді!»

— Ти маєш Іншу Пам’ять!

— Ні! Крім тієї, що у всіх інших у нагальних випадках. Дзеркальна Зала була нагальним випадком, що дав мені змогу побачити й відчути джерело допомоги. Але я туди не повернуся!

Айдаго зрозумів. Більшість ментатів ризикнула один раз зануритися у Нескінченність, збагнувши при цьому минущий характер імен і титулів, але розповідь Теґа була чимось значно більшим за твердження про час як потік і живу картину.

— Я думаю, пора нам цілковито зайнятися справами Бене Ґессерит, — сказав Теґ. — Сестри мусять знати, що можуть цілком довіряти нам. Є робота, яку слід виконати, а ми й так згаяли достатньо часу на всякі дурощі.

***

Витрачайте енергію на тих, хто робить вас сильними. Енергія, витрачена на слабких, призводить до загибелі (Правило ВМ). Коментар Бене Ґессерит: хто судитиме?

День, коли повернулася Дортуйла, видався для Одраде недобрим. Військова нарада з Теґом і Айдаго закінчилася без ухваленого рішення. Упродовж усієї зустрічі вона відчувала занесену над собою мисливську сокиру. Знала, що це забарвило її реакції.

Після того пополуднева сесія з Мурбеллою — слова, слова, слова. Мурбелла заплуталася в питаннях філософії. Якби Одраде теж зайнялася одним із них, це завело б їх у глухий кут.

Тепер, у надвечір’я, вона стояла на західному краю брукованої окружної Централі. Це було одне з улюблених місць Одраде, але Беллонда поруч позбавляла її сподіваної тихої радості.

Шіана знайшла їх там і спитала:

— Правда, що ти дозволила Мурбеллі вільно покидати корабель?

— Що?! — Це був один із найглибших Беллондиних страхів.

— Белл, — перебила її Одраде й показала на кільце садів. — Цей маленький пагорб там, де ми не посадили дерев. Я хотіла б, щоб ти розпорядилася збудувати там альтанку за моїми вимогами. Фантазійну альтанку з ажурною решіткою, щоб можна було милуватися краєвидом.

Тепер Беллонду годі було зупинити. Одраде рідко бачила її такою обуреною. А що більше ремствувала Белл, то непохитнішою ставала Одраде.

— Ти хочеш… альтанку? У цих садах? На що ти ще марнуватимеш наші запаси? Фантазійна! Назва якраз для твого чергового…

Суперечка була дурною. Вони обидві знали це з перших двадцяти слів. Мати Настоятелька не могла поступитися першою, а Беллонда рідко поступалася у будь-чому. Навіть коли Одраде замовкла, Беллонда атакувала спорожнілі мури. Врешті-решт, коли Беллондині сили вичерпалися, Одраде сказала:

— Ти завинила мені розкішний обід, Белл. Простеж, щоб він був якомога кращим.

— Завинила тобі… — забелькотіла Беллонда.

— Пропоную мирову, — уточнила Одраде. — Хочу, щоб його подали в моїй альтанці… моїй фантазійній альтанці.

Шіана засміялася, і Беллонда змушена була приєднатися до неї, але сміх вийшов ледь не крижаним. Знала, що в цій сутичці її перехитрили.

— Усі побачать її та скажуть: «Гляньте, як упевнена в собі Мати Настоятелька», — сказала Шіана.

— То ти хочеш цього задля моралі! — Зараз Беллонда погодилася б із майже довільним поясненням.

Одраде усміхнулася Шіані. «Моя здогадлива люба дівчинка!» Шіана не лише перестала дражнити Беллонду, а й вирішила підвищити самооцінку старшої жінки, де це було можливо. Белл, звичайно, це знала, і постало неуникне питання Бене Ґессерит: «Навіщо?»

Розгледівши цю підозру, Шіана сказала:

— Насправді ми сперечаємося через Майлса і Дункана. А мене вже від цього нудить.

— Якби ж я тільки знала, що ти насправді робиш, Дар, — промовила Беллонда.

— Енергія має власні схеми, Белл!

— Що ти маєш на увазі? — Геть здивовано.

— Вони знайдуть нас, Белл. І я знаю як.

Беллонда вирячила очі.

— Ми раби власних звичок, — сказала Одраде. — Раби енергії, яку творимо. Чи можуть раби звільнитися? Белл, ти знаєш цю проблему не гірше за мене.

Цього разу Беллонда зайшла у безвихідь.

Одраде глянула на неї.

Пиха — от що побачила Одраде, дивлячись на своїх Сестер та їхні постави. Гідність була лише маскою. Не було справжньої покори. Помітний натомість був конформізм, справжня схема Бене Ґессерит, а в суспільстві, що знає про небезпеку схем і шаблонів, це звучало наче застережний сигнал клаксона.

Шіана розгубилася:

— Звичок?

— Твої звички завжди йдуть за тобою слідом. Сконструйоване тобою власне «я» переслідувати тебе. Дух, що блукає, прагнучи здобути твоє тіло, легко зробить тебе одержимою. Ми залежимо від «я», яке конструюємо. Ми раби власного витвору. Ми узалежнені від Всечесних Матрон, а вони від нас!

— Чергова порція твого клятого романтизму, — сказала Беллонда.

— Так, я романтична… так само, як колись Тиран. Він зробив нас вразливими до усталеного обрису його творіння. Я вразлива до його ясновидчої пастки.