Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 75)

Айдаго відкинувся на спинку крісла, опустив плечі.

— Мурбелла раз у раз повторює: «Він ще дитина. Він ще дитина». Знаєш, ми через це посварилися.

— Я вважаю твій аргумент слушним. Башар не був дитиною. Ми будимо саме башара.

Він підняв схрещені пальці.

— Сподіваюся.

Вона відхилилася, дивлячись на його схрещені пальці.

— Я й не знала, Дункане, що ти забобонний.

— Я молився б до Дура, якби вважав, що це допоможе.

«Пам’ятає біль власного пробудження».

— Не показуй співчуття, — пробурмотів він. — Відвернись від нього. Дай йому внутрішньо зосередитись. Тобі потрібен його гнів.

Це були слова з його власного досвіду.

Зненацька він сказав:

— Можливо, це найдурніша річ, яку я підказав. Я мав би піти звідси і побути з Мурбеллою.

— Ти в добрій компанії, Дункане. І зараз ти нічого не можеш зробити для Мурбелли. Глянь! — Це Теґ схопився з мати і глянув на комунікатори під стелею.

— Ніхто не прийде мені на допомогу? — запитав Теґ. У його голосі чулося більше розпачу, ніж передбачено на цій стадії. — Де Дункан Айдаго?

Коли Айдаго рвонув вперед, Одраде поклала руку йому на плече.

— Залишайся на місці, Дункане. Ти теж йому не допоможеш. Ще ні.

— Хтось мені скаже, що я маю робити? — Юний голос звучав тонко й самотньо. — Що ви збираєтесь робити?

Шіана прочитала сигнал і ввійшла до кімнати через прихований люк позаду Теґа.

— Ось я.

Її тіло облягала лише тонка, мов павутина, сукня, блідо-блакитна, майже прозора. Вона підійшла до хлопця, стала перед ним.

Він здивовано глянув. Це Превелебна Мати? Він ніколи не бачив, щоб хтось із них так одягався.

— Ти повернеш мені спогади? — Сумнів і розпач.

— Я допоможу тобі самому їх повернути. — Кажучи це, вона вислизнула з одежі і відкинула її вбік. Сукня полетіла на підлогу, мов великий блакитний метелик.

— Що ти робиш? — глянув на неї Теґ.

— А як ти думаєш, що я роблю? — Вона сіла поруч і поклала руку йому на пеніс.

Його голова схилилася вперед, наче хтось позаду його штовх­нув. Дивився на її долоню, що викликала в нього ерекцію.

— Навіщо ти це робиш?

— Не знаєш?

— Ні!

— Башар знав би.

Глянув на її обличчя, таке близьке до нього.

— Ти знаєш! Чому мені не скажеш?

— Я не твоя пам’ять!

— Чому ти так наспівуєш?

Вона торкнулася губами його шиї. Спостерігачі добре чули наспівування. Мурбелла назвала його інтенсифікатором — відгуком, пов’язаним із сексуальною реакцією. Наспівування стало голоснішим.

— Що ти робиш? — майже закричав, коли вона посадила його на себе, широко розвівши ноги. Загойдалася, розминаючи йому спину.

— Відповідай, бодай тебе! — Це вже справжній крик.

«Звідки взялося це “бодай тебе”?» — замислилася Одраде.

Шіана ввела його в себе.

— Ось тобі відповідь!

Його рот сформувався у безмовне «Ох».

Спостерігачі бачили її зосередження у Теґових очах, але Шіана стежила за ним й іншими чуттями.

«Відчуй напруження його стегон, пульсування блукаючого нерва, зверни особливу увагу на потемніння його сосків. Коли доведеш його до цієї точки, утримуй цей стан, доки його зіниці не розширяться».

— Імпринтерка! — Від Теґового зойку спостерігачі підскочили.

Він бив кулаками Шіану по плечах. Усі по той бік оглядової стіни помітили мерехтіння в його очах. Коли він звивався туди-сюди, з них наче визирало щось нове.

Одраде схопилася на ноги.

— Щось пішло не так?

Айдаго зостався у своєму кріслі.

— Те, що я передбачав.

Шіана відштовхнула Теґа, вивільняючись від його пальців, що намагалися подряпати її.

Він розтягся на підлозі та підвівся, крутнувшись зі швидкістю, яка вразила спостерігачів. Шіана і Теґ кілька довгих ударів серця дивилися одне одному в очі. Він повільно випростався і лише тоді подивився униз, на себе. У цю мить оглядав ліву руку, тримаючи її перед собою. Тоді перевів погляд на стелю, пробіг очима кожну стіну. Знову подивився на своє тіло.

— Що це в біса таке… — Голос і далі по-дитячому писклявий, але дивно дорослий.

— Ласкаво просимо, гхоло-башаре, — промовила Шіана.

— Ти намагалася провести зі мною імпринтинг! — Гнівне звинувачення. — Думаєш, мати не навчила мене відвертати це? — Раптом на його обличчі з’явився відсторонений вираз. — Гхола?

— Дехто вважає тебе радше клоном.

— Хто… Шіана! — Він обертався, знову оглядаючи кімнату. Приміщення вибрано через прихований доступ. Жодного видимого входу. — Де ми?

— На не-кораблі, який ти привів на Дюну незадовго до того, як тебе вбили. — Досі все за правилами.

— Убили… — Ще раз глянув на свої руки. Спостерігачі, здається, бачили, як гхолівські фільтри спадають з його пам’я­ті. — Мене вбили… на Дюні? — Майже жалібно.

— Ти лишався героєм до кінця, — підтвердила Шіана.

— Мої… люди, яких я взяв із Гамму… вони…

— Всечесні Матрони зробили з Дюни приклад покарання. Мертва куля, звугліла на жужіль.

На його обличчі відбився гнів. Він сів, схрестивши ноги, стиснуті в кулаки руки на колінах.

— Так… я вивчав це на історії… себе. — Знову глянув на Шіану. Вона й далі сиділа на маті тихо й непорушно. Це було таке поринання у пам’ять, яке можна оцінити, лише пройшовши крізь Агонію. Зараз потрібен був цілковитий спокій.

— Не втручайся, Шіано, — прошепотіла Одраде. — Нехай це станеться. Дай йому осмислити це. — Дала рукою знак трьом Прокторкам. Вони підійшли до люка, стежачи за нею замість таємної кімнати.