Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 60)

— А чи правда, Мати Настоятелько, — спитав хтось позаду Тамелейн, — що ми вже виробляємо обладнання для збору прянощів?

Одраде обернулася на сидінні. Питання надійшло від працівниці зв’язку, старшої аколітки: літня жінка з глибокими зморшками на чолі; похмура й косоока від довгих годин, проведених за знаряддями праці.

— Мусимо бути готовими до появи червів, — сказала Одраде.

— Якщо вони з’являться, — зауважила Тамелейн.

— Ти колись виходила до пустелі, Там? — спитала Одраде.

— Я була на Дюні. — Дуже коротка відповідь.

— Та чи бувала ти у відкритій пустелі?

— Лише між невеликими надмами біля Кіна.

— Це не те саме. — Коротка відповідь, то короткий і відгук.

— Інша Пам’ять підкаже все, що мені слід знати. — Це сказано для аколіток.

— Це інше, Там. Мусиш збагнути це сама. На Дюні виникали дуже цікаві відчуття, усвідомлення, що будь-якої миті може з’явитися черв і поглинути тебе.

— Я чула про твій… вчинок на Дюні.

Вчинок. Не досвід. Вчинок. Дуже точний осуд з її боку. Дуже схоже на Там. «Надто багато набралася від Беллонди», — як сказав би дехто.

— Подорожі такою пустелею змінюють тебе, Там. Інша Пам’ять стає виразнішою. Одна річ — черпати з досвіду фрименського предка. Зовсім інша — ходити по цьому місці як фримен, хоча б кілька годин.

— Мене це не тішило.

Такий він, авантюрний дух Там. Усі в машині побачили її в недоброму світлі. І ця звістка розійдеться.

Справді на вуглинках!

Але тепер легше буде витлумачити переведення Шіани до Ради (якщо вона підійде).

Спостережний термінал був простором, покритим роз­топленим кремнеземом — зеленим і шклистим, з бульбашками від високої температури. Одраде стала на обплавленому краю і зауважила, що латки трави закінчуються, а пісок уже вдирається на нижчі схили цього колись зеленого пагорба. З’явилися нові кущі лутиги (засаджені людьми Шіани, як сказав хтось із супроводу Одраде), що утворювали безладно розсипаний сірий екран захисту від посягання пальців пустелі. Мовчазна війна. Хлорофілове життя веде ар’єргардні бої проти наступу піску.

Низька дюна здіймалася над терміналом, праворуч від Одраде. Давши знак іншим не йти за нею, вона вибралася на піщане узвишшя, а відразу ж за його прихованою масою розкинулася пустеля з її пам’яті.

«Ось що ми творимо».

Жодного сліду заселення. Вона не озиралася на рослини, що вели останню відчайдушну битву з наступом дюн, натомість пильно вдивлялася в горизонт. Так дивилися мешканці пустельних окраїн. Усе, що рухалося на цьому сухому просторі, було потенційно небезпечним.

Повернувшись до інших, вона ще якийсь час вдивлялася у шклисту поверхню терміналу.

Старша аколітка Зв’язку підійшла до Одраде з проханням від Погодної служби.

Одраде переглянула його. Стисло й очікувано. У записаних словах не було нічого несподіваного. Просили більше наземного обладнання. Підставою для цього була не раптова буря, а рішення Матері Настоятельки.

«Учора? Невже я лише вчора вирішила прибрати море?»

Вона повернула рапорт аколітці Зв’язку і озирнулася на посипане піском шкливо.

— Прохання підтверджено. — Тоді: — Мене засмучує вигляд усіх цих покинутих будівель.

Аколітка знизала плечима. Вона знизала плечима! Одраде хотілося її вдарити. (Та чи звістка про це не викликала б нарікань у Сестринстві!) Одраде повернулася спиною до жінки.

«Що я могла б їй сказати? Ми прожили на цій землі уп’ятеро довше, ніж триває життя наших найдовговічніших Сестер. А вона знизує плечима».

А все ж… вона знала, що, за деякими стандартами, будівлі Сестринства ледь сягнули віку зрілості. Плас і пласталь призводили до утримання впорядкованих зв’язків між будівлями і їхнім оточенням. Усталених на землі та в пам’яті. Менші й більші міста нелегко піддавалися іншим силам… окрім людських забаганок.

Інший різновид природних сил.

Вона вирішила, що концепція поваги до віку є дивною. Це природжена людська риса. Одраде бачила її у старого башара, коли він говорив про сімейні володіння на Лернеї.

«Ми подумали, що добре було б зберегти оздоблення моєї матері».

Неперервність. Чи воскрешений гхола воскресить і ці почуття?

«Звідси походить мій рід».

Ці слова набували особливої патини, коли під словами «мій рід» розуміти кревних предків.

«Гляньте, як довго ми, Атріди, витримали на Каладані, відбудовуючи старий замок, поліруючи глибоку різьбу на древньому дереві. Цілі команди вірної челяді — лише для того, щоб утримати стару скрипучу будівлю у так-сяк прийнятному стані».

Та ці вірні челядники не думали, що їх використовують немудро. Вважали свою працю привілеєм. Руки, що полірували дерево, замалим не пестили його.

— Стара річ. Вона в Атрідів дуже давно.

Люди та їхні артефакти. Одраде відчувала знаряддя як живу частку себе самої.

«Я стаю кращим завдяки цій палиці в моїй руці… завдяки цьому вигостреному у вогні списові, що добуває мені м’ясо… завдяки цьому притулку від холоду… завдяки кам’яному підвалові, де зберігається наша зимова їжа… завдяки цьому швидкому вітрильнику… цьому гігантському океанському лайнеру… кораблю з металу та кераміки, що несе мене в космос…»

Ці перші людські мандрівки в космосі — як мало ті мандрівники здогадувалися, куди заведе їх подорож. Якими ізольованими були вони за тих древніх часів! Малі капсули з придатною для життя атмосферою, примітивними системами трансмісії, пов’язані з громіздкими джерелами даних. Одинокість. Самотність. Обмежені можливості зайнятися чимось, крім безпосереднього виживання. Постійно очищай повітря. Дбай про питну воду. Вправляйся, щоб запобігти ослабленню від невагомості. Залишайся активним. Здоровий дух у здоровому тілі. А що таке, власне, цей здоровий дух?

— Мати Настоятелько?

Знову ця клята аколітка Зв’язку!

— Так?

— Беллонда казала негайно передати тобі, що є вісниця з Баззела. Туди прибули якісь чужаки й забрали всіх Превелебних Матерів.

Одраде стрімко обернулася.

— Це вся звістка?

— Ні, Мати Настоятелько. В описі чужаків згадано, що ними командувала жінка. Вісниця каже, що вона скидалася на Всечесну Матрону, але не мала на собі нічого з їхньої одежі.

— Від Дортуйли чи інших нічого?

— Вони не мали такої можливості, Мати Настоятелько. Вісниця — аколітка першого рівня. Вона прилетіла малим не-кораблем на чіткий наказ Дортуйли.

— Скажи Белл, що цю аколітку не можна відпускати. Вона — носій небезпечної інформації. Повернувшись, я виберу посланницю й проінструктую її. Це мусить бути Превелебна Мати. Маєте таку?

— Звичайно, Мати Настоятелько. — Ображена натяком на сумніви.

Це сталося! Одраде насилу стримувала збудження.

«Вони заковтнули приманку. Тепер… вони на гачку?

Дортуйла зробила небезпечну річ, поклавшись на аколітку. Знаючи Дортуйлу, можна здогадатися, що це дуже надійна аколітка. Ладна вбити себе, потрапивши в полон. Я мушу побачити цю аколітку. Вона може бути готовою до Агонії. Можливо, це звістка, яку Дортуйла посилає мені. Це на неї схоже».

Белл, звичайно, лютуватиме. Немудро покладатися на когось із місця покарання.

Одраде викликала команду Зв’язку.

— Налагодьте зв’язок з Беллондою.

Портативний проєктор не давав такого чіткого зображення, як стаціонарний пристрій, але Белл і її оточення можна було розпізнати.

«Сидить за моїм столом, наче він її власний. Чудово!»

Не давши Беллонді часу вибухнути, Одраде сказала:

— Визнач, чи ця аколітка-вісниця готова до Агонії.

— Готова. — «Підземні боги! Стисло, як для Белл».