Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 3)

— Ти навчала своїх юних поклонятися тій відьмі, Шіані? — спитала Велика Всечесна Матрона.

— Чого б я вчила їх поклонятися Сестрі? Шіані це не сподобалося б.

— Не сподобалося… Хочеш сказати, що вона повернулася до життя і ти її знаєш?

— Невже ми можемо знати тільки живих?

Який чистий і безстрашний голос тієї молодої відьми. Їхній самоконтроль вражає, та навіть це їх не порятує. А все ж дивно, який стійкий цей культ Шіани. Звичайно, слід його викоренити, знищити, як нищено самих відьом.

Велика Всечесна Матрона здійняла мізинець правої руки. Помічниця, що чекала наказу, підійшла до бранки з ін’єктором. Може, цей новий наркотик розв’яже відьмі язик, а може, й ні. Байдуже.

Сабанда скривилася, коли ін’єктор торкнувся її шиї. За кілька секунд була вже мертвою. Слуги забрали тіло геть. Його кинуть на поживу полоненим Футарам. Не те щоб від Футарів була якась особлива користь. Вони не розмножувалися в неволі, не виконували найпростіших команд. Похмуро чекали.

«Де Вожаті?» — могли вони спитати. Або ж з їхніх людиноподібних губ злітали інші, ні на що не придатні слова. А все-таки Футари давали певне задоволення. Як показав полон, були також вразливими. Подібно до тих примітивних відьом. «Ми знайдемо відьомську криївку. Це лише питання часу».

***

Особа, що бере ординарне й банальне та осяває його новим світлом, може жахати. Ми не хочемо змінювати своїх ідей. Такі вимоги здаються нам небезпечними. «Я вже знаю все важливе!» — кажемо ми. Тоді з’являється Змінювач і викидає геть наші старі ідеї.

Майлс Теґ любив гратися в садах довкола Централі. Одраде вперше взяла його туди, щойно він навчився ходити. Один із його найранніших виразних спогадів такий: йому два роки і він вже знає, що є гхолою, хоча не цілком розуміє значення цього слова.

— Ти особлива дитина, — казала Одраде. — Ми зробили тебе з клітин, забраних у дуже старого чоловіка.

Хоча він був розвинутим понад свій вік, а її слова звучали дещо тривожно, йому цікавіше було бігати по високій літній траві між деревами.

Пізніше до цього першого садового дня додалися інші, а заодно зібралися враження про Одраде та решту тих, хто його навчав. Він досить рано зрозумів, що Одраде тішиться цими прогулянками так само, як і він.

— Весна — моя улюблена пора року, — сказав він одного пополудня четвертого року свого життя.

— І моя теж.

Коли йому було сім і почав проявлятися його блискучий розум, поєднаний із голографічною пам’яттю, через який Сестринство наклало на нього такі складні обов’язки в попередньому втіленні, він зненацька побачив сади як місце, що торкалося чогось, глибоко схованого в ньому.

Так він уперше по-справжньому усвідомив, що в його пам’яті було щось таке, чого він не міг прикликати. Глибоко занепокоєний, звернувся до Одраде, що стояла у променях пообіднього сонця, і сказав:

— Є речі, яких я не можу згадати!

— Одного дня згадаєш, — промовила вона.

Він не бачив її обличчя на тлі яскравого світла, а її слова долинали з великого затіненого місця, прихованого всередині нього так само, як і Одраде.

Того ж року він почав вивчати життя башара Майлса Теґа, клітини якого розпочали нове життя. Одраде дещо пояснила йому, показуючи нігті.

— Я зішкребла трохи клітин зі шкіри його шиї. Вони містили все необхідне, щоб дати тобі життя.

У той рік сади розквітали швидше, ніж досі, плоди були більшими і тяжчими, а бджоли — майже шаленими.

— Це через наростання пустелі на півдні, — сказала Одраде. Тримала його за руку, коли вони йшли крізь росяно-свіжий ранок під розбуялими яблунями.

Теґ зиркнув на південь, між деревами, і на мить завмер, заворожений сонячним промінням, що плямами падало на листя. Він уже вивчав пустелю. Здалося, наче він чує її тягар над цим місцем.

— Дерева відчувають, що наближається їхній кінець, — промовила Одраде. — Коли життю загрожує небезпека, воно інтенсивніше розмножується.

— Повітря дуже сухе, — сказав він. — Це мусить бути пустеля.

— Помічаєш, що частина листя побуріла і скрутилася по краях? Цього року нам доведеться вдатися до інтенсивного зрошення.

Йому подобалося, що вона рідко розмовляла з ним зверхньо. Переважно говорила як з рівним. Він побачив скручене коричневе листя. Це зробила пустеля.

Заглибившись у сад, вони якийсь час мовчки слухали птахів і комах. Бджоли, що трудилися над конюшиною на сусідньому пасовищі, прилетіли на розвідку, але його було позначено феромонами, як і всіх, хто вільно ходив по Капітулі. Із дзижчанням проминули його, відчули позначку і знову зайнялися квітами.

Яблука. Одраде вказала на захід. Персики. Він переводив погляд туди, де вона показувала. І так, на схід від них, за пасовищем, росли вишні. Теґ побачив ребристі виступи живиці на їхніх гілках.

Вона сказала, що насіння та молоді саджанці привезли на перших не-кораблях десь півтора тисячоліття тому і посадили з любовною турботою.

Теґ уявив руки, що греблися в ґрунті, делікатно поплескуючи землю довкола молодих саджанців, дбайливе зрошення, огороджування диких пасовищ навкруги перших плантацій та будівель Капітули, щоб втримати худобу всередині.

У той час він почав уже вивчати гігантського піщаного черва, якого Сестринство доставило сюди з Ракіса. Смерть цього черва породила створінь, званих піщаною фореллю. А завдяки піщаній форелі збільшувалася пустеля. Деякі з цих історій стосувалися його попереднього втілення — чоловіка, званого башаром. Великий воїн, який загинув, коли страшні жінки, що звалися Всечесними Матронами, знищили Ракіс.

Теґ виявив, що така наука водночас і захоплює, і тривожить. Відчував у собі прогалини, місця, де мали б бути спогади. Ці прогалини кликали його уві сні. А час від часу, коли він поринав у задуму, перед ним з’являлися обличчя. Майже чув їхні слова. Траплялося, що знав назви речей, перш ніж хтось говорив про них. Особливо назви зброї.

У його свідомості поставали знаменні речі. Уся ця планета має перетворитися на пустелю, а зміна почалася, бо Всечесні Матрони хочуть убити тих Бене Ґессерит, які його виховують.

Превелебні Матері, що керували його життям, часто викликали острах. Його лякали чорна одежа, суворість, сині на синьому очі, цілковито позбавлені білків. Вони казали, що це зробили прянощі.

Тільки Одраде ставилася, як йому здавалося, зі щирим почуттям, а Одраде була дуже важливою особою. Усі називали її Матір’ю Настоятелькою. Вона наказала йому теж називати її так, окрім випадків, коли вони тільки вдвох були в садах. Тоді він міг називати її Матір’ю.

Якось на дев’ятому році його життя — під час ранкової прогулянки перед збором врожаю — відразу ж за третім пагорбом у яблуневих садах на північ від Централі вони вві­йшли у плитке заглиблення, вільне від дерев і рясно поросле різним зіллям. Одраде поклала руку йому на плече і притримала так, щоб вони могли помилуватися чорними кам’яними сходинками на стежці, що звивалася між густою зеленню і маленькими квітами. Одраде була в дивному настрої. Теґ відчув це у її голосі.

— Власність — цікаве питання, — промовила вона. — Належить ця планета нам чи ми належимо їй?

— Мені подобається, як тут пахне, — сказав він.

Вона відпустила його і легенько підштовхнула поперед себе.

— Тут посаджені рослини для носа. Пахучі трави. Розглянь їх уважно й потім пошукай у бібліотеці. О, наступай на них! — додала, коли він почав обходити рослини.

Він твердо наступив правою ногою на зелені вусики і вдихнув гострий запах.

— Їх створено, щоб по них ходили, тоді вони віддають свій аромат, — сказала Одраде. — Проктори вже навчили тебе, як впоратися з ностальгією. А чи сказали, що часто саме запахи викликають ностальгію?

— Так, Мати. — Він обернувся і глянув на рослину, на яку щойно наступив. — Це розмарин.

— Звідки ти знаєш? — Спитала дуже пильно.

Він знизав плечима.

— Просто знаю.

— Це може бути первісна пам’ять. — У її голосі лунало задоволення.

Коли вони продовжили прогулянку ароматною долиною, голос Одраде знову став замисленим.

— Кожна планета має власний характер, на якому ми намагаємося нарисувати взірці Старої Землі. Інколи це лише легенький начерк, але тут нам удалося.

Вона опустилася навколішки й зірвала стеблину якоїсь кислотно-зеленої рослини. Розім’явши її пальцями, приклала до його носа.

— Шавлія.

Рослина і справді так звалася, але він не міг сказати, звідки це знав.

— Я відчував її в їжі. Це щось на кшталт меланжу?

— Вона покращує смак, але не змінює свідомості. — Одраде підвелася. Глянула на нього з повної висоти свого зросту. — Закарбуй в пам’яті це місце, Майлсе. Світи наших предків зникли, але тут ми здобули частину наших джерел.

Він відчував, що вона вчить його чогось важливого. Спитав:

— Чому ти міркувала, чи є ця планета нашою власністю?

— Моє Сестринство вірить, що ми управителі землі. Знаєш щось про управителів?

— Як Ройтіро, батько мого приятеля Йоргі. Йоргі казав, що його найстарша сестра стане колись управителькою їхньої плантації.

— Правильно. На деяких планетах ми живемо довше, ніж інші люди, яких знаємо, але ми лише управителі.

— Якщо ви не власники Капітули, то хто тоді?

— Можливо, ніхто. Ось що я питаю: який знак наклали ми одне на одного, моє Сестринство і ця планета?