Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 2)

«Списати з рахунку нашу Твердиню Бене Ґессерит на Пальмі?»

Така пропозиція містилася в ранковому звіті Беллонди, що чекав на робочому столі. Одраде додала до нього нотатку з підтвердженням: «Так».

«Списати її, бо напад Всечесних Матрон неминучий, а ми не можемо ні захистити, ні евакуювати їх».

Тільки одинадцять сотень Превелебних Матерів і Фатум знають, скількох аколіток, постуланток та інших спіткає смерть чи щось гірше за смерть через одне це слово. Уже не згадуючи про «звичайних істот», які жили в тіні Бене Ґессерит.

Напруженість таких рішень викликала в Одраде новий різновид утоми. Була це втома душі? Існувало щось таке, як душа? Вона відчула глибоку виснаженість, непідвладну свідомому вивченню. Втомлена, втомлена, втомлена.

Навіть Беллонда виявляла напруженість, а для Белл насилля було святом. Лише Тамелейн височіла над цим, але її постава не ввела Одраде в оману. Там вступила у вік вищого споглядання, цей стан очікує всіх Сестер, якщо вони до нього доживуть. Усе втрачає значення, крім споглядання і судження. Здебільшого ці судження зоставалися безсловесними, тільки легка гримаса пробігала по зморшкуватому обличчю. Останніми днями Тамелейн промовила лише кілька слів, а її коментарі були такими уривчастими, що ледь не нісенітними.

— Купіть більше не-кораблів.

— Зв’яжіться з Шіаною.

— Перегляньте записи Айдаго.

— Спитайте Мурбеллу.

Час від часу єдиним звуком, який вона видавала, було «гм». Наче слова могли її виказати.

А назовні постійно нишпорили мисливиці. Прочісували простір, шукаючи кожної вказівки на розміщення Капітули.

У своїх найпотаємніших думках Одраде бачила не-кораблі Всечесних Матрон як корсарів на нескінченних міжзоряних морях. Вони не здіймали чорного прапора з черепом і перехрещеними кістками, та однаково цей прапор там був. Не було в них нічого романтичного. Вбивай і плюндруй! Громадь багатство з крові інших! Черпай цю енергію і будуй свої вбивчі не-­кораблі на закривавлених шляхах.

І не бачили, що, тримаючись цього курсу, самі потонуть у крові.

У тому людському Розсіянні, де постали Всечесні Матрони, люди мусили бути шаленцями, мусили проживати свої життя з єдиною ідеєю-фікс: «Взяти їх!»

Всесвіт, у якому могли вільно кружляти такі ідеї, був небезпечним. Добрі цивілізації дбали, щоб подібні думки не набирали сил, а навіть не мали шансів народитися. Коли ж такі думки з’являлися, з причини чи випадково, слід було швидко звернути їх на інші шляхи, бо вони мали тенденцію притягати до себе маси.

Одраде дивувалася, що Всечесні Матрони не помічали цього, чи, помітивши, ігнорували.

— Наскрізь істеричні, — так казала про них Тамелейн.

— Ксенофобки, — не погоджувалася Беллонда. Завжди поправляла, наче контроль над Архівами дозволяв їй краще орієнтуватися в дійсності.

Одраде думала, що вони обидві мають рацію. Всечесні Матрони поводилися істерично. Усі чужаки були ворогами. Єдиними, кому вони начебто довіряли, були чоловіки, поневолені ними сексуально, та й то певною мірою. Як запевняла Мурбелла (єдина наша полонена Всечесна Матрона), їх постійно перевіряли, щоб впевнитися, що влада над ними тривка.

«Інколи вони з чистого роздратування можуть когось ліквідувати, просто заради прикладу для інших». Мурбеллині слова викликали питання — чи не роблять вони таким прикладом нас? «Дивіться! От що діється з тими, хто сміє нам протистояти!»

«Ви їх збурили. Збурені один раз, вони не заспокояться, доки вас не знищать».

Взяти чужаків!

Односпрямовані. «І в цьому їхня слабкість, якщо ми добре розіграємо її», — подумала Одраде.

Ксенофобія, доведена до межі абсурду?

Цілком можливо.

Одраде вдарила кулаком об стіл, розуміючи, що цей вчинок зауважать і відмітять Сестри, які постійно стежать за поведінкою Матері Настоятельки. Тоді заговорила вголос, звертаючись до всюдисущих комунікаторів і Сестер, що, як сторожові пси, дивилися крізь них:

— Не будемо сидіти й чекати в захищених анклавах! Ми стали товстими, як Беллонда (і хай собі лютує), думаючи, що створили недоторканне суспільство та непорушні структури.

Одраде пробіглася поглядом по знайомій кімнаті.

— Це приміщення — одна з наших слабкостей!

Вона зайняла своє місце за робочим столом, роздумуючи (саме ця тема з усіх можливих!) про архітектуру та планування поселень. Що ж, це було правом Матері Настоятельки!

Поселення Сестринства рідко виникали випадковим чином. Навіть коли Бене Ґессерит займали вже наявні споруди (як це було зі старою Харконненівською Твердинею на Гамму), то планували їх перебудувати. Бажані були пневмотруби, що пересилали пакунки та повідомлення. Світлолінії та променеві проєктори для передачі шифрів. Бене Ґессерит вважали себе майстрами у всьому, що стосувалося безпеки зв’язку. Кур’єри — аколітки і Превелебні Матері (радше самознищаться, ніж зрадять своїх очільниць) — доставляли найважливіші послання.

Одраде могла все це бачити й уявляти, за вікном і поза цією планетою, — свою мережу, чудово організовану та керовану. Кожна бене-ґессеритка була продовженням інших. Там, де йшлося про виживання Сестринства, існував недоторканний стрижень вірності. Траплялися відступниці, інколи це були вельми ефектні випадки (як леді Джессіка, бабка Тирана), але їхнє відступництво не доходило до цієї межі. Більшість відхилень була тимчасовою.

І все це було усталеною схемою Бене Ґессерит. Отже, слабкістю.

Одраде зізнавалася, що в глибині душі погоджується зі страхами Беллонди. «Та будь я проклята, якщо дозволю цьому пригнітити всю радість життя! Так ми піддалися б достеменно тому, чого прагнуть ці скажені Всечесні Матрони».

— Ці мисливиці жадають нашої сили, — промовила Одраде, дивлячись на комутатори під стелею. Як древні дикуни, що з’їдали серця ворогів. Що ж… дамо їм деяку їжу! Не зрозуміють, що неспроможні її перетравити, аж доки не стане запізно!

Окрім вступних уроків, призначених для аколіток і постуланток, Сестринство рідко вдавалося до повчальних висловів, але Одраде мала такий, свій власний. «Хтось мусить зорати поле». Сама собі всміхнулася, коли, добре освіжившись, схилилася над працею. Ця кімната, це Сестринство — ось її поле. Слід було виполоти бур’ян, посіяти насіння. «І удобрювання. Не забувай про удобрювання».

***

Коли я постав, щоб вести людство Золотим Шляхом, то пообіцяв урок, який воно затямить до нутра кісток. Я знаю глибинну схему, яку люди заперечують на словах, хоча їхні вчинки її підтверджують. Кажуть, що шукають безпеки та спокою, умов, які називають миром. Навіть кажучи це, вони вже сіють зерно сум’яття та насилля.

«Тож вона називає мене Павучою Королевою!»

Велика Всечесна Матрона відкинулася на спинку тяжкого крісла, поставленого на високому помості. Її зів’ялі груди здригалися від тихого сміху. «Знає, що станеться, коли я піймаю її у свою павутину! Висмокчу досуха — ось що зроблю».

Маленька жіночка з невиразним обличчям і мускулами, що нервово корчилися, глянула вниз, на залиту світлом підлогу приймального покою, викладену жовтою плиткою. Там, розтягнена, у шиґаструнних путах, лежала Превелебна Мати Бене Ґессерит. Полонянка не намагалася вирватися. Шиґаструна чудово годиться для такої мети. Відітне їй руку, якщо вона спробує!

Покій, у якому сиділа Велика Всечесна Матрона, пасував їй як з огляду на свій розмір, так і зважаючи на факт, що його відібрали в інших. Мав триста квадратних метрів площі, був спроєктований для зібрань Навігаторів Гільдії тут, на Перехресті, кожен Навігатор у величезному контейнері. Бранка на цій жовтій підлозі була мов пилинка в безмірі.

«Ця здихля надто раділа, сповіщаючи, як назвала мене їхня так звана Настоятелька!»

«Та однаково це приємний ранок, — подумала Велика Всечесна Матрона. — За винятком того, що проти цих відьом безсилі тортури і ментальні зонди. Як катувати ту, що кожної миті може вибрати смерть? І вони це робили! Мають також способи придушити біль. Ці примітивні істоти дуже хитрі».

А ще вона напхана шером! Тіло, повне цього клятого трійла, непідвладне зондуванню. Розпадається, перш ніж вдасться дослідити його як слід.

Велика Всечесна Матрона дала знак помічниці. Та штовх­нула ногою розпростерту Превелебну Матір, а на черговий знак дещо послабила пута шиґаструн, давши полонянці змогу мінімально рухатися.

— Як тебе звати, дитино? — спитала Велика Всечесна Матрона. Її голос хрипів від віку та вдаваної добродушності.

— Мене звуть Сабанда. — Чистий молодий голос, досі не змінений болем зондування.

— Хотіла б ти побачити, як ми ловимо слабкого самця і поневолюємо його? — спитала Велика Всечесна Матрона.

Сабанда знала правильну відповідь на це. Її попереджали.

— Я радше помру.

Промовила це спокійно, вдивляючись у древнє обличчя кольору висушеного кореня, надто довго залишеного на сонці. В очах тієї карги мерехтіли дивні оранжеві плямки. Проктори казали їй, що це ознака гніву.

Вільна червоно-золота одіж з вишитими зображеннями чорних драконів та червоне трико під нею лише підкреслювали миршаву постать, яку облягали.

Велика Всечесна Матрона не змінила виразу обличчя, хоч подумки кинула цим відьмам чергове прокляття. Бодай би їх!

— Чим ти займалася на тій брудній планетці, де ми схопили тебе?

— Я була вчителькою юних.

— Боюся, ми не залишили в живих нікого з твоїх юних.

«Чого вона зараз усміхається? Щоб мене образити! Ось чого!»