18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Фрэнк Херберт – Капітула Дюни (страница 4)

18

Він глянув на її обличчя, тоді на свої долоні. Що, як Капітула саме зараз наклала на нього свій знак?

— Більшість знаків сховано у нас всередині. — Вона взяла його за руку. — Ходімо.

Вони покинули ароматну долину й піднялися вгору, до володіння Ройтіро. Дорогою Одраде продовжила розмову.

— Сестринство рідко створює ботанічні сади, — сказала вона. — Сади мусять вдовольняти значно більше потреб, ніж тішити очі та ніс.

— Давати їжу?

— Так, насамперед підтримувати наше життя. Сади дають їжу. У тій долині позаду ростуть трави для нашої кухні.

Він відчув, як її слова вливаються в нього, заповнюючи прогалини. Усвідомлював планування на століття вперед: дерева прийдуть на зміну будівельним балкам й утримуватимуть водойми, рослини захищатимуть береги озер і річок від викришування, охоронятимуть верхній шар ґрунту від дощу та вітру, утримуватимуть морське узбережжя, працюватимуть навіть у воді, даючи змогу розмножуватися рибам. Бене Ґессерит думали також про дерева, що давали притулок і затінок, навіть про дерева, що кидали на травники цікаві тіні.

— Дерева та інші рослини для всіх наших симбіотичних взаємозв’язків, — промовила вона.

— Симбіотичних? — Це було нове слово.

Одраде пояснила йому на прикладі того, з чим, як вона знала, він уже стикався, збираючи разом з іншими гриби.

— Гриби ростимуть лише в товаристві дружніх коренів. Кожен гриб має симбіотичний зв’язок з певною рослиною. Усе, що росте, бере потрібне йому від іншого.

Вона вела далі, а Теґ, занудьгувавши від лекції, вдарив ногою трав’янисту купину. Та побачив, як вона глянула на нього, — так, що це викликало неспокій. Він зробив щось недобре. Чому на одні рослини можна наступати, а на інші ні?

— Майлсе! Трава не дає вітру здувати верхній шар ґрунту і переносити його куди не слід. Наприклад, на дно річок.

Він знав цей тон. Докірливий. Вдивлявся у траву, яку скривдив.

— Ці трави годують нашу худобу. Частина з них має насіння, яке ми споживаємо з хлібом та іншою їжею. Деякі різновиди очерету є вітрозахисними.

Він знав це! Щоб змусити її змінити тему, він по складах промовив:

— Відрозахисними?

Одраде не усміхнулася, а він зрозумів, що помилився, вважаючи, наче може її ошукати. Припинивши такі спроби, слухав далі її урок.

Сказала, що коли сюди прийде пустеля, виноград, корені якого сягають глибини у кількасот метрів, імовірно загине останнім. Сади помруть першими.

— Чому вони мусять померти?

— Щоб звільнити місце більш важливому життю.

— Піщаним червам і меланжу.

Знав, що її втішило його знання про зв’язок між піщаними червами і прянощами, необхідними для існування Бене Ґессерит. Не мав певності, у чому полягає ця необхідність, та уявляв собі коло: від піщаних червів до піщаної форелі, тоді до меланжу і знову до червів. А Бене Ґессерит забиратимуть з цього кола те, що їм необхідно.

Він досі був утомлений всією цією наукою, тож спитав:

— Якщо всі ці рослини і так помруть, навіщо мені йти до бібліотеки і вчити їхні назви?

— Бо ти людина, а люди мають глибоке прагнення класифікувати, ліпити всьому мітки.

— Чому ми мусимо давати назви речам?

— Бо так ми претендуємо на те, що називаємо. Приймаємо його у власність, хоча наші претензії можуть вводити в оману і бути небезпечними.

Так Одраде знову повернулася до власності.

— Моя вулиця, моє озеро, моя планета, — сказала вона. — Назавжди з моєю міткою. Мітка, надана місцю чи речі, може не втриматися до кінця твого життя. Або ж утриматися лише з чемності завойовника… або як звук, який слід запам’я­тати зі страхом.

— Дюна, — сказав він.

— Ти швидко здогадався!

— Всечесні Матрони спалили Дюну.

— Зроблять так само з нами, якщо нас знайдуть.

— Ні, якщо я буду вашим башаром! — Слова вирвалися в нього без роздумів, але, промовивши їх, він відчув, що вони можуть містити частину правди. Бібліотечні звіти розповідали, що поява башара на полі бою змушувала ворогів тремтіти.

Наче вгадавши, про що він думає, Одраде промовила:

— Башар Теґ також славився як творець ситуацій, коли зникала потреба в битві.

— Але він бився з вашими ворогами.

— Не забувай про Дюну, Майлсе. Там він помер.

— Я знаю.

— Проктори вже розповідали тобі про Каладан?

— Так. У моїй історії він зветься Даном.

— Мітки, Майлсе. Імена — це цікаві пам’ятки, але більшість людей не відчуває інших зв’язків. Нудна історія, еге ж? Імена — зручні вказівки, придатні здебільшого для тих, хто одного з тобою роду.

— А ми з тобою з одного роду? — Це питання давно вже його мучило, та досі він не озвучував його.

— Ми з тобою Атріди, ти і я. Пам’ятай про це, коли повернешся до вивчення Каладана.

Вони крізь сади і пасовище повернулися на пагорб, звідки відкривався обрамлений вид на Централь. Теґ новими очима побачив адміністративний комплекс і бар’єрні насадження довкола нього. Він зберігав це почуття, коли вони спускалися огородженою доріжкою до вхідної арки на Першій вулиці.

— Жива коштовність, — назвала Одраде Централь.

Коли вони проходили під аркою, він глянув на випалену на ній назву вулиці. Ґалах, плавні лінії елегантного шрифту, декоративність у стилі Бене Ґессерит. Усі вулиці та будинки позначено мітками таким самим курсивом.

Оббігаючи поглядом Централь, танець водограю на площі перед ними, зграбні деталі, він відчув глибину людського досвіду. Бене Ґессерит зробили так, що це місце додавало сил. Він не до кінця розумів, як це відбувається. Речі, засвоєні на уроках і під час екскурсій до садів, речі прості та складні набрали нових значень. Це була неявна реакція ментата, але він цього не знав. Відчував лише, що його безпомильна пам’ять змінила деякі зв’язки та реорганізувала їх. Зненацька він зупинився і озирнувся туди, звідки вони прийшли, — на сад, що виднівся в арці над критою вулицею. Усе це було взаємопов’язано. Каналізація Централі виробляла метан і добрива. (Він відвідав виробництво з Прокторкою.) Метан рухав помпи і приводив у дію частину рефрижераторів.

— На що ти задивився, Майлсе?

Він не знав, що відповісти. Проте згадав осінній пополудень, коли Одраде взяла його у політ над Централлю на ’топтері, щоб розповісти про ці взаємозв’язки й дати змогу «глянути зверху». Тоді це були тільки слова, а тепер ці слова набрали значень.

— Так близько до закритого екологічного циклу, наскільки ми могли створити, — сказала Одраде у ’топтері. — Орбітальні супутники контролю погоди моніторять це і керують поточними лініями.

— Чого ти стоїш там і дивишся на сад, Майлсе? — Її голос набув наказового тону, від якого він не міг захиститися.

— В орнітоптері ти казала, що це гарно, але небезпечно.

Вони лише раз літали в орнітоптері разом. Одраде відразу зрозуміла, про що він. «Екологічний цикл».

Він обернувся і глянув на неї, чекаючи.

— Замкнутість, — промовила вона. — Як же спокусливо зводити високі стіни і не допускати змін. Зігнити у власному самовдоволеному комфорті.

Її слова наповнили неспокоєм. Йому здавалося, що він чув їх уже раніше… в якомусь іншому місці, з іншою жінкою, яка тримала його за руку.

— Будь-які огорожі — це родючий ґрунт для ненависті до чужаків, — сказала вона. — А такий урожай буде гірким.

Не достеменно ті самі слова, але той самий урок.

Він повільно йшов поруч із Одраде, його долоня спітніла в її руці.

— Чому ти такий мовчазний, Майлсе?

— Ви рільники, — відповів він. — Ось те, чим насправді займаються Бене Ґессерит.

Вона відразу збагнула, що сталося: без його відома проявився ментатський вишкіл. Краще в це не заглиблюватися.

— Майлсе, ми дбаємо про все, що росте. Те, що ти це помітив, свідчить про твою кмітливість.