Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 87)

— Чи могли блудниці діяти на основі інформації, відкритої їм тлейлаксу? Тар, а якщо ця таємна річ, яку люди Ваффа ввели у нашого гхолу, зробила з нього чоловічий відповідник Всечесної Матрони?

Тараза притисла руки до вуст і швидко їх опустила, помітивши, як видав її цей жест. Дарма. Вони й досі були двома Превелебними Матерями.

— А ми ще й наказали Люціллі зробити так, аби більшість жінок не могла перед ним встояти, — продовжила Одраде.

— Відколи тлейлаксу спілкуються з цими блудницями? — вимогливо спитала Тараза.

Одраде знизала плечима.

— Краще спитати, відколи вони спілкуються зі своїми Загуб­леними, що повертаються з Розсіяння? Тлейлаксу розмовляють із тлейлаксу, а при цьому може відкритися багато таємниць.

— Блискуча проєкція з твого боку, — промовила Тараза. — Як ти оцінюєш її ймовірність?

— Ти знаєш про це не гірше від мене. Це багато що пояснювало б.

— І що ти тепер думаєш про свій союз із тлейлаксу? — гірко спитала Тараза.

— Він потрібніший, ніж будь-коли досі. Мусимо бути всередині. Мусимо бути там, де можемо впливати на учасників протистояння.

— Гидь! — буркнула Тараза.

— Що?

— Цей гхола — наче записний пристрій у людській подобі. Його помістили між нас. Прибравши його до рук, тлейлаксу багато про нас довідаються.

— Це було б незугарно.

— І типово для них!

— Я погоджуюся, що наша ситуація має й інші приховані труднощі, — сказала Одраде. — Але такі аргументи кажуть мені лише те, що ми не сміємо вбити гхолу, доки самі його не вивчимо.

— Може бути надто пізно! Прокляття на твій союз, Дар! Ти дала їм змогу вхопити нас… а нам — змогу вхопити їх, і ніхто не відважиться відпустити іншого.

— Хіба ж це не ідеальний союз?

Тараза зітхнула.

— Коли ми маємо дати їм доступ до наших розплідних записів?

— Скоро. Вафф наполягає на цьому.

— І тоді ми побачимо їхні аксолотлеві… контейнери?

— Це, звичайно, той важіль, який я використовую. Він не­охоче погодився.

— Глибше і глибше в кишені одне одного, — похмуро пробурмотіла Тараза.

Тоном цілковитої невинності Одраде відповіла:

— Ідеальний союз, як я й казала.

— Прокляття, прокляття, прокляття, — бурмотіла Тараза. — А Теґ розбудив первісні спогади гхоли!

— Але чи Люцілла…

— Я не знаю! — Тараза з похмурим виразом обличчя обернулася до Одраде та виклала їй останні звіти з Гамму. Теґа і його групу знайдено, короткий витяг з повідомлень про них, від Люцілли жодної звістки; плани, як видобути їх звідти.

Таразині слова малювали в її власній свідомості тривожну картину. Ким був цей гхола? Вони від початку знали, що Дункани Айдаго — не звичайні гхоли. Та тепер, зі збільшеними нервовими та мускульними здібностями, а ще невідомою річчю, яку ввели в нього тлейлаксу, — це однаково що тримати в руках підпалений кий. Знаєш, що, можливо, доведеться використати цей кий, аби вижити, але полум’я наближається зі страшною швидкістю.

Одраде замислено озвалася:

— Ти колись намагалася уявити, як почувається гхола, прокидаючись у відновленому тілі?

— Що? Що ти…

— Усвідомлюючи, що твоє тіло виросло з клітин трупа, — промовила Одраде. — Пам’ятаючи власну смерть.

— Айдаго ніколи не були звичайними людьми, — зауважила Тараза.

— Те саме можна сказати про цих Панів тлейлаксу.

— До чого ти хилиш?

Одраде потерла чоло, виділила мить, щоб наново оглянути свої думки. Як це тяжко з тією, що відкинула почуття, з тією, що виривається назовні з серцевини, в якій кипить лють. Тараза не мала… не мала симпатіко. Не могла вжитися в тіло та чуття когось іншого, розуміла тільки логіку.

— Пробудження гхоли мусить бути руйнівним переживанням, — промовила Одраде, опускаючи руку. — Виживають лише ті, хто володіє надзвичайною психічною стійкістю.

— Ми припускаємо, що Пани тлейлаксу — щось більше, ніж те, чим здаються.

— А Дункани Айдаго?

— Звичайно. Чого б інакше Тиран купував їх у тлейлаксу?

Одраде стало ясно, що суперечка була безглуздою. Вона сказала:

— Айдаго були знамениті своєю вірністю Атрідам, а слід пам’ятати, що я теж Атрідка.

— Думаєш, вірність пов’яже його з тобою?

— Особливо після Люцілли…

— Це може бути надто небезпечно!

Одраде відкинулася у куток дивана, сперлася спиною. Тараза хотіла певності. А життя серійних гхол було наче меланж — різного смаку за різних обставин. Як могли вони мати певність у своєму гхолі?

— Тлейлаксу пхають носа в сили, що створили нашого Квізац Хадераха, — пробурмотіла Тараза.

— Думаєш, тому їм потрібні наші розплідні записи?

— Я не знаю! Бодай тебе, Дар! Не бачиш, що ти наробила?

— Думаю, я не мала вибору, — промовила Одраде.

Тараза зобразила холодну посмішку. Гра Одраде зоставалася незрівнянною, та слід поставити її на місце.

— Гадаєш, я зробила б так само? — спитала Тараза.

«Вона досі не розуміє, що зі мною сталося», — подумала Одраде. Тараза очікувала, що Дар, за її побажаннями, діятиме незалежно, але розмах цієї незалежності струсонув Вищу Раду. А Тараза не хотіла бачити у цьому власної волі.

— Усталена практика, — сказала Одраде.

Ці слова вдарили Таразу, наче ляпас по обличчі. Лише суворе бене-ґессеритське тренування втримало її, не давши накинутися на Одраде.

Усталена практика!

Чи часто сама Тараза виявляла в цьому джерело свого роздратування, постійного збудника тієї люті, яку вона так старанно намагалася опанувати? Одраде часто це чула.

Одраде натомість процитувала Матір Настоятельку:

— Застиглий звичай небезпечний. Вороги можуть виявити схему й використати її проти вас.

— Це слабкість, так, — насилу промовила Тараза.

— Наші вороги гадали, що вони знають наші методи, — сказала Одраде. — Навіть ти, Мати Настоятелько, думала, що знаєш межі, в яких я діятиму. Наче я Беллонда — вона ще не озвалася, а ти вже знаєш, що вона скаже.

— Може, ми помилилися, не поставивши тебе наді мною? — спитала Тараза. Говорила з цілковитою щирістю і вірністю Сестринству.

— Ні, Мати Настоятелько. Стежка, якою ми йдемо, ковзка, та ми обидві знаємо, куди мусимо прийти.