Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 89)
— Дар, ніколи, ні на мить не забувай, що Мати Настоятелька спроможна ухвалити будь-яке рішення, необхідне для виживання Сестринства!
— Хай так і буде, — промовила Одраде. — Забирай, що хочеш, і плати за це.
Відповідь була слушною, але вона зміцнила нову силу, яку відчувала Одраде, цю свободу реагувати по-своєму в новому світі. Яке джерело такої стійкості? Є вона наслідком суворого виховання Бене Ґессерит? Чи спадком Атрідів? Одраде не намагалася дурити себе, що причиною всього є її рішення керуватися власними моральними вказівками, а не чужими. Та внутрішня стабільність, на яку вона зараз опиралася, не була чисто моральною. Не була й бравадою. Цього ніколи недостатньо.
— Ти дуже схожа на свого батька, — сказала Тараза. — Зазвичай більша частка відваги переходить із материнського боку, та, думаю, у твоєму випадку — від батька.
— Майлс Теґ напрочуд відважний, але я вважаю, що ти надто спрощуєш, — відповіла Одраде.
— Може, й так. Однак у тому, що стосувалося тебе, я щоразу мала рацію, Дар. Навіть коли ми були постулантками-ученицями.
— Ми не маємо потреби це з’ясовувати, — промовила Одраде. І подумки продовжила:
— Це щось з Атрідівської лінії, не до кінця проаналізоване нами, — сказала Тараза.
— Не генетична випадковість?
— Інколи я міркую, чи від Тиранових часів у нас траплялася якась справжня випадковість, — відповіла Тараза.
— Невже він лежав там у своїй цитаделі й заглядав крізь тисячоліття аж до цієї миті?
— Чи далеко ти можеш простежити свої корені? — спитала Тараза.
Одраде сказала:
— Що насправді відбувається, коли Мати Настоятелька наказує Розпорядницям схрещення: «Нехай оця схреститься з цим»?
Тараза зобразила холодну посмішку.
Зненацька Одраде відчула, що вона на вершині хвилі, що свідомість штовхає її в цю нову реальність, несе в нове царство.
— Тепер ти побачишся з Ваффом? — спитала Одраде.
— Спершу я хочу почути, як ти його оцінюєш.
— Він вбачає у нас найкраще знаряддя для творення «возвеличення Тлейлаксу». Ми — Божий дар його народові.
— Вони довго цього чекали, — промовила Тараза. — Так ретельно прикидалися, геть усі, усі ці еони!
— Їхній погляд на час такий, як у нас, — погодилася Одраде. — Це остаточно їх переконало, що ми поділяємо їхню Велику Віру.
— Та звідки ця їхня незугарність? — спитала Тараза. — Вони не дурні.
— Це відвертало нашу увагу від того, як вони насправді використовують своїх гхол, — сказала Одраде. — Хто б повірив, що дурні спроможні на щось таке?
— І що ж вони створили? — зауважила Тараза. — Лише
— Достатньо довго поводься, як дурень, то й станеш дурнем, — сказала Одраде. — Удосконалюй мімікрію своїх лицеплясів, і…
— Хай що станеться, мусимо їх покарати, — промовила Тараза. — Ясно це бачу. Нехай його приведуть сюди.
Одраде віддала наказ. Доки вони чекали, Тараза сказала:
— Графік навчання гхоли цілковито збився ще до їхньої втечі з Твердині Гамму. Він випереджав своїх учителів, схоплював те, до чого вони тільки підходили, і робив це в тривожно прискореному темпі. Хтозна, ким він став тепер?
***
Історики мають велику владу, і деякі з них знають це. Відтворюють минуле, змінюючи його так, щоб воно пасувало до їхніх інтерпретацій. Таким чином вони змінюють і майбутнє.
Світало. Дункан поспішав за своїм провідником, насилу витримуючи темп. Чоловік здавався старим, але стрибав, наче газель, і, схоже, був цілковито непідвладним утомі.
Лише кілька хвилин тому вони зняли прилади нічного бачення. Дункан тішився, позбувшись їх. Поза полем дії окулярів при тьмяному світлі зірок, що сочилося крізь тяжке гілля, усе було чорним. Здавалося, наче попереду, там, куди не сягали окуляри, світу взагалі не існувало. Картинки по боках здригалися і пливли — то купа жовтих кущів, то два дерева зі срібною корою, а ось уже кам’яна стіна з вирізаною в ній пласталевою брамою, яку захищало мерехтливе синє полум’я щита. Згодом — вигнутий міст із дикої скелі, весь зелений і чорний під ногами. Далі — вхідна арка з тесаного білого каменю. Усі ці споруди здавалися дуже старими й затратними, для їхньої підтримки потрібна була дорога праця рук.
Дункан гадки не мав, де він. Місцевість геть не скидалася на те, що він пам’ятав з давно минулих днів Ґ’єді Прайм.
У ранковому світлі виявилося, що вони прямують схилом угору, звіриною стежкою, з обох боків оброслою деревами. Підйом став стрімким. Між деревами ліворуч час від часу видно було долину. Над ними нависав туман, закриваючи небо, приховуючи відстані. Що вище вони здіймалися, то щільніше він їх оповивав. Їхній світ ставав дедалі тіснішим, втрачаючи зв’язок з ширшим Усесвітом.
Під час короткої перерви, не для перепочинку, а щоб прислухатися до лісу довкола них, Дункан пильно оглянув своє імлисте оточення. Він почувався усунутим, віддаленим від Усесвіту, якому належали небо та відкриті простори, що сполучали його з іншими планетами.
Його маскування було простим. Тлейлаксанський одяг для холодної пори року та подушечки для щік, щоб обличчя здавалося круглішим. Кучеряве чорне волосся вирівняно якимось термохімічним засобом, а потім висвітлено до пісочно-білявого кольору і сховано під темну шапочку. Усе волосся довкола геніталій виголено. Коли йому показали дзеркало, ледь пізнав себе.
Майстринею, що здійснила це перетворення, була стара жінка з блискучими сіро-зеленими очима. «Ти тепер Пан тлейлаксу, — сказала вона. — Твоє ім’я Вос. Провідник доведе тебе до наступного місця. Якщо зустрінете чужого, стався до нього як до лицепляса. У всьому іншому виконуй те, що він накаже».
З печерного комплексу його вивели крученим коридором, стіни та стелю якого покривав товстий шар зелених водоростей із запахом мускусу. Тоді виштовхнули з коридору в темряву освітленої зорями холодної ночі, передавши до рук незнайомого чоловіка. Усе, що він міг розгледіти, — масивна постать і підбитий одяг незнайомця.
Голос позаду Дункана прошепотів:
— Ось він, Амбіторме. Веди його.
— Іди за мною, — з гортанним акцентом сказав провідник. Пристебнув до Дунканового пояса шнурок, прилаштував нічні окуляри та відвернувся. Дункан відчув, як шнурок рвонувся, і вони рушили.
Дункан здогадався, навіщо цей шнурок. Не для того, щоб він тримався поблизу. В нічних окулярах достатньо виразно бачив цього Амбіторма. Ні, шнурок мусив швидко звалити його на землю, якщо вони зустрінуться з небезпекою. Не було потреби наказувати.
Вони довго йшли рівниною крізь ніч, перетинаючи покриті льодом потічки. Світло ранніх місяців Гамму лише зрідка пробивалося крізь лісову завісу. Нарешті вони дісталися низького пагорба, звідки відкривався вид на зарослу кущами пустку. Уся покрита снігом, при місячному сріблі вона здавалася срібною. Вони пішли туди вниз. Кущі, приблизно вдвічі вищі за провідника, вигиналися дугами над болотистими звіриними переходами, не дуже ширшими за тунелі, в яких вони розпочали цю подорож. Від куп компосту тут було тепліше. Світло майже не проникало до багнистої землі з перегнилою рослинністю. Дункан вдихав грибні запахи зігнилого рослинного життя. Нічні окуляри показували йому нескінченне на вигляд повторення густих хащів обабіч. Шнурок, що сполучав його з Амбітормом, здавався вутлою хваткою чужого світу.
Амбіторм не був схильним до розмови. Сказав: «Так», коли Дункан спитав, чи правильно він вимовляє ім’я свого провідника, тоді додав: «Не говори».
Уся ніч була для Дункана тривожним випробуванням. Йому не подобалося, що довелося відступити, занурившись у власні думки. Постійно поверталися спогади про Ґ’єді Прайм. Це місце нічим не скидалося на те, що він пам’ятав зі своєї догхолівської юності. Міркував, звідки Амбіторм знає цю дорогу, як він її запам’ятав. Один звіриний тунель здавався дуже схожим на інший.
Рівномірно біжучи підтюпцем, Дункан мав досить часу на роздуми. Думки мандрували власними шляхами.
І подумав про Теґа, про його останній шляхетний вчинок, що дав змогу їм двом утекти.
Це поєднало його з Теґом. Дункана охопила туга. Теґ був вірним Сестринству. «
Нічні зусилля дали можливість Дункану ближче познайомитися зі своїм новим тілом. Яким молодим воно було! Маленький крен пам’яті — і от він побачив свій останній догхолівський спогад; відчув, як вістря сардаукарського клинка вдаряє його в голову, осліплюючи вибухом болю та світла. Розуміння, що це його певна смерть, а тоді… нічого, аж до тієї миті з Теґом у Харконненівській не-кулі.
Дар наступного життя. Було це чимось більшим за дар чи, навпаки, меншим? Атріди жадали від нього чергової плати.
Незадовго до світанку Амбіторм повів його руслом вузького струмка, крижаний холод якого проникав крізь водостійкі чоботи з тлейлаксанського Дунканового спорядження. Вони бігли, хлюпаючи на ходу. На водоплині відбивалося затінене кущами срібло передсвітанкового планетного місяця, що височів над ними.