Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 82)

Якимось дивним чином Одраде й Беллонда поділяли той самий страх, але він привів їх до різних рішень. У інтерпретації Одраде це послання на камені Ракіса містило стару пересторогу: І це мине.

«Та чи маємо ми спіткати свій кінець тепер, розчавлені ненажерливими ордами з Розсіяння?»

Але таємниця аксолотлевих контейнерів майже в руках Сестринства.

«Якщо ми це здобудемо, ніщо нас не зупинить!»

Тараза озирнулася довкола, не минаючи поглядом жодної деталі кімнати. Сила Бене Ґессерит ще тут. Капітула залишається прихованою за оборонним валом не-кораблів, її розміщення не записане ніде, окрім як у думках людей Тарази. Невидимість.

Тимчасова невидимість! Трапляються випадки.

Тараза випростала плечі. Зберігай обережність, але не живи в тіні, вічно ховаючись. Літанія проти страху добре служила, коли слід було розігнати тіні.

Тривожне послання, з якого випливало, що Тиран досі веде їх своїм Золотим Шляхом, було б не таким страшним, якби воно прийшло від когось іншого, не від Одраде.

Цей клятий Атрідівський талант!

«Не більше ніж таємне товариство?»

Тараза роздратовано скреготнула зубами.

Пам’ятей не досить, якщо вони не кличуть вас до шляхетної мети!

А якщо це правда, що Сестринство більше не чує музики життя?

Прокляття йому! Тиран досі може їх дістати.

Що він намагається нам розповісти? Його Золотому Шляхові ніщо не загрожує. Це заслуга Розсіяння. Людство поширилося в простір у незліченних напрямках, як голки їжака.

Він мав видіння про повернення людей Розсіяння? Міг передбачити цю плутанину з колючого гілля біля підніжжя свого Золотого Шляху?

«Знав, що ми здогадуватимемося про його сили. Він знав це!»

Тараза подумала про наплив звітів, які сповіщали, що Загуб­лені повертаються до своїх коренів. Надзвичайна різноманітність людей і артефактів, оповитих так само надзвичайною таємничістю, а ще численні докази змови. Не-кораблі особливої конструкції, зброя й артефакти, такі хитромудрі, що від цього перехоплювало подих. Різноманітні народи й різноманітні звичаї.

«Деякі напрочуд примітивні. Принаймні на перший погляд».

А вони прагнули чогось куди більшого, ніж меланж. Тараза розпізнала особливу форму містицизму, що гнала назад людей Розсіяння. «Прагнемо ваших давніх таємниць!»

Послання Всечесних Матрон теж було доволі ясним: «Візь­мемо те, чого прагнемо».

«Одраде тримає все у власних руках», — подумала Тараза. У неї Шіана. Невдовзі, якщо Бурзмалі поталанить, отримає гхолу. Має тлейлаксанського Пана Панів. Може здобути сам Ракіс!

«Якби тільки вона не була Атрідкою».

Тараза глянула на проєктовані слова, що й досі танцювали над поверхнею стола: порівняння цього найновішого Дункана Айдаго з усіма його вбитими попередниками. Кожен гхола трохи відрізнявся від попередніх. Це було достатньо ясним. Тлейлаксу щось удосконалювали. Але що? Може, підказка прихована в цих нових лицеплясах? Тлейлаксу, вочевидь, намагалися створити лицепляса, якого неможливо викрити. Створити міміка, мімікрія якого сягнула досконалості, копіювальника, що копіює не лише подобу й пам’ять своїх жертв, а й їхні найглибші думки та особистість. Це була форма безсмертя, ще спокусливіша за ту, яку практикували сучасні Пани тлейлаксу. Вочевидь, саме тому вони й трималися цього курсу.

Результати Таразиного аналізу збігалися з думкою більшості її радників: такий мімік став би тим, кого він копіює. Доповіді Одраде про лицепляса, що замінив Туека, були дуже переконливими. Навіть Пан тлейлаксу неспроможний змінити набуті таким міміком-лицеплясом форми й поведінку.

І його вірування.

Клята Одраде! Загнала своїх Сестер у глухий кут. Не мали іншого вибору, окрім як піти слідом за нею, і вона це знала.

Звідки вона це знала? Знову цей дикий талант?

«Я не можу діяти наосліп. Мушу знати».

Тараза проробила добре знайому послідовність дій, що мали повернути їй почуття спокою. Не зважувалася ухвалювати важливі рішення у роздратованому настрої. Їй допомог­ло довге споглядання статуетки Ченоа. Вставши зі слідокрісла, Тараза підійшла до свого улюбленого вікна.

Вона часто заспокоювала себе, дивлячись на цей краєвид, спостерігаючи, як міняються далекі простори разом із денним рухом світила та змінами добре керованої планетної погоди.

Відчула голод.

«Сьогодні я їстиму з аколітками і світськими Сестрами».

Інколи добре було зібрати довкола себе молодих і згадати усталені ритуали спільної трапези у визначену пору дня — зранку, ополудні, ввечері. Це творило надійні зв’язки. Вона любила дивитися на своїх людей. Були наче приплив, що ніс із собою глибші речі, розповідав про невидимі сили та більші енергії, які залишалися постійними, бо Бене Ґессерит знайшли способи пливти в цьому сталому потоці.

Такі думки повернули Таразі рівновагу. Надокучливі питання можна було тимчасово відсунути. Вона могла вже дивитися на них без пристрасті.

«Одраде й Тиран мали рацію: без шляхетної мети ми ніщо».

Та годі було втекти від факту, що критичні рішення щодо Ракіса ухвалювала особа, наділена постійними вадами Атрідів. Одраде завжди виявляла типову для Атрідів слабкість. Була помітно поблажливою до заблудлих аколіток. З такої поведінки виростала прихильність!

Небезпечна прихильність, яка затьмарювала розум.

Це ослаблювало інших, що мусили якось компенсувати таку розкутість. Викликали компетентніших Сестер, щоб вони прибрали до рук заблудлих аколіток і виправили їхні слабкості. Звичайно, поведінка Одраде змушувала ці вади аколіток виявлятися. Слід це визнати. Можливо, Одраде саме так і міркувала.

Коли Тараза так думала, в її сприйнятті змінилося щось тонке й потужне. Їй довелося перебороти глибоке почуття самотності. Це завдавало їй болю. Меланхолія могла затьмарювати розум так само, як і прихильність… чи навіть любов. Тараза та її пильні Сестри Пам’яті приписували такі емоційні реакції усвідомленню смертності. Була змушена прийняти факт, що одного дня вона стане не більше ніж набором спогадів у чиємусь живому тілі.

Помітила, що спогади й випадкові відкриття зробили її вразливою. І саме тоді, коли їй потрібні були всі доступні здібності!

«Та я ще жива».

Тараза знала, як відновити сили. І знала наслідки. Після таких нападів меланхолії вона завжди здобувала ще міцніший контроль над своїм життям і його цілями. Вади в поведінці Одраде були джерелом сили її Матері Настоятельки.

Одраде знала це. Тараза похмуро всміхнулася такому розумінню. Влада Матері Настоятельки над Сестрами завжди зростала, коли вона виходила з такої меланхолії. Інші це помічали, та лише Одраде знала про лють.

Ось воно!

Тараза усвідомила, що постала перед грізним сім’ям свого роздратування.

Одраде за кількох нагод ясно розпізнала, що лежить в основі поведінки Матері Настоятельки. Величезне почуття люті через те, як інші обертають її життя собі на вжиток. Сила цієї придушеної люті лякала, хоча її ніколи не можна було виразити так, щоб розрядити. Ця лють ніколи не може зцілитися. Як це болісно! А те, що Одраде все розуміла, робило біль ще інтенсивнішим.

Наслідок цього можна було передбачити. Обов’язки, накладені Бене Ґессерит, розвивали певні ментальні мускули. Вони творили захисний шар нечулості, який не можна було виявити нікому чужому. Любов була однією з найнебезпечніших сил у Всесвіті. Сестри мусили захищатися від неї. Превелебна Мати ніколи не могла дозволити собі інтимності, навіть якщо це мало послужити Бене Ґессерит.

«Симуляція: граємо необхідну роль, яка нас рятує. Бене Ґессерит триватиме й надалі».

Скільки цього разу триватиме їхня підлеглість? Чергові тридцять п’ять століть? Ну що ж, прокляття їм усім! Це однаково тимчасово.

Тараза повернулася спиною до вікна й заспокійливого крає­виду. Почувалася відновленою. До неї припливли нові сили. Мала досить енергії, щоб перебороти цю тремку нехіть, що не давала їй ухвалити основне рішення.

«Я полечу на Ракіс».

Вона більше не могла відкидати розуміння того, що саме викликало її нехіть.

«Можливо, мені доведеться зробити те, чого хоче Беллонда».

***

Виживання особистості, виду й довкілля — це те, що рухає людьми. Можна простежити, як порядок важливості змінюється впродовж життя. Що найбільше турбує у певному віці? Погода? Стан травлення? Чи інша особа — вона або він — справді небайдужа до тебе? Усі ці різні прагнення, які тіло може відчути і які сподівається вдовольнити. Що ще може мати значення?

Майлс Теґ отямився в темряві й виявив, що його несуть на ремінних ношах із силовими підвісками. Вони слабко поблискували, тож він міг розгледіти крихітні бульбашки підвісок, що рядом звисали довкола нього.

Рот йому заткнуто кляпом. Руки туго зв’язано за спиною. Але очей не зав’язано.

«Тож їм байдуже, що я побачу».

Він не міг сказати, хто вони. Стрибкі рухи темних обрисів довкола нього підказували, що вони спускаються по нерівній місцевості. Якась стежка? Ремінні ноші гладко рухалися на силових підвісках. Він відчував тихе гудіння підвісок, коли його загін затримувався, щоб обговорити черговий поворот складного переходу.

Час від часу міг розгледіти крізь якусь перепону мерехтіння світла попереду. Нарешті вони вийшли на освітлену ділянку і там зупинилися. Він побачив самотню світлокулю на висоті приблизно трьох метрів. Вона була прив’язана до стовпа й легенько погойдувалася на холодному вітрі. В її жовтому сяйві він розгледів хатку в центрі болотистої галявини й численні сліди на затоптаному снігу. Довкруж галявини росли кущі та кілька далеко розкиданих одне від одного дерев. Хтось провів йому над обличчям яскравішим ліхтариком. Ніхто нічого не сказав, але Теґ побачив жест — чиясь рука показувала на хатку. Він давно не бачив такої зруйнованої споруди. Здавалося, вона завалиться від найлегшого дотику. Міг побитися об заклад, що дах протікає.