Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 53)

Теґ ще раз подумав про молодого Патріна. Був, імовірно, не старшим за гхолу, коли потрапив у це місце. Що змусило Патріна стільки років тримати свою знахідку в таємниці навіть від дружини? Патрін ніколи не пояснював причин, але Теґ дійшов власних висновків. Нещасливе дитинство. Потреба мати своє таємне місце. Друзі, які були не друзями, а людьми, готовими глузувати з нього. Ніхто з цих компаньйонів не міг розділити з ним такого чуда. Воно належало тільки йому! Це було щось більше, ніж місце самотньої безпеки. Це був приватний Патрінів знак перемоги.

«Я провів тут багато щасливих годин, башаре. Усе й досі працює. Записи древні, але чудові, якщо опануєш діалект. У цьому місці багато знань. Але ти все зрозумієш, діставшись туди. Зрозумієш речі, про які я ніколи тобі не казав».

У древній тренувальній залі лишилися сліди того, що Патрін часто її використовував. Теґ розпізнав, що він змінив кодування зброї на деяких автоматах. Лічильники часу засвідчували години катування м’язів складними вправами. Ця куля пояснювала здібності Патріна, які Теґ завжди вважав такими незвичайними. Тут він шліфував природні таланти.

Автоматика не-кулі взагалі була особливою.

Більшість цих автоматів порушувала древні заборони на подібні пристрої. До того ж деякі з них спроєктовано для задоволень, що підтверджували найобурливіші історії, які Теґ чув про Харконненів. Біль як задоволення! На свій лад, це пояснювало непохитну моральність, винесену Патріном із Гамму.

Відраза творила власні схеми.

Дункан відпив глибокий ковток і глянув на Теґа з-над вінця чашки.

— Чого ти прийшов сюди сам, адже я просив тебе завершити останній комплекс вправ? — спитав Теґ.

— Вправи не мали сенсу. — Дункан поставив чашку на стіл.

«Ну, Таразо, ти помилялася, — подумав Теґ. — Він рвонув у повну незалежність раніше, ніж ти передбачала».

А ще Дункан перестав вживати звертання «сер» стосовно башара.

— Не слухаєшся мене?

— Не зовсім.

— То що саме ти робиш?

— Я мушу знати!

— Не надто мене любитимеш, коли знатимеш.

Дункан здивовано глянув.

— Сер?

Ах, «сер» повернувся.

— Я готував тебе до дуже інтенсивного болю певного роду, — промовив Теґ. — Це необхідно пройти, перш ніж ми зможемо відновити твою первісну пам’ять.

— Болю, сер?

— Не знаємо іншого способу повернути оригінального Дункана Айдаго, який помер.

— Сер, якщо ви зможете це зробити, я буду тільки вдячний.

— Так ти кажеш. Але можеш убачати в мені тільки ще один бич у руках тих, хто повернув тебе до життя.

— Хіба ж не краще знати, сер?

Теґ провів тильним боком долоні по губах.

— Якщо ти мене зненавидиш… не можу сказати, що я тебе у цьому звинувачуватиму.

— Сер, як би ви почувалися на моєму місці? — Поза Дункана, тон його голосу, вираз обличчя — усе вказувало на тремтливу розгубленість.

«Досі все йде добре», — подумав Теґ. Процедурні етапи складено з точністю, яка вимагала ретельної інтерпретації кожної відповіді гхоли. Зараз Дункана переповнювала невпевненість. Він хотів чогось і боявся цього.

— Я лише твій учитель, а не батько, — промовив Теґ.

Почувши суворий тон, Дункан здригнувся.

— Хіба ж ви мені не друг?

— Це вулиця з двостороннім рухом. Оригінальному Дункану Айдаго доведеться самому на це відповісти.

Очі Дункана затуманилися.

— Я пам’ятатиму це місце, Твердиню, Шванг’ю і…

— Усе. Якийсь час проходитимеш крізь стадію пам’яті подвійного бачення, але всі твої спогади збережуться.

Коли Дункан заговорив, на юному обличчі з’явився цинічний вираз.

— То ми з вами станемо товаришами.

Вклавши в голос усю владність башара, Теґ відповів, точно виконуючи інструкцію пробудження:

— Я не надто зацікавлений у тому, щоб стати твоїм товаришем. — Чіпким поглядом впився Дунканові в обличчя. — Одного дня ти можеш стати башаром. Думаю, маєш усі передумови для цього. Але я тоді давно вже помру.

— Ви товаришуєте лише з башарами?

— Патрін був моїм товаришем, а він так і не піднявся вище командира чоти.

Дункан глянув у свою порожню чашку, затим знову на Теґа.

— Чого б вам не взяти чогось випити? Ви теж тяжко напрацювалися.

Проникливе питання. Не варто недооцінювати цього юнака. Він знає, що спільне споживання їжі — один із найстаріших ритуалів творення зв’язку.

— Мені досить запаху твого напою, — відповів Теґ. — Давні спогади. Зараз я їх не потребую.

— То чого ж ви сюди спустилися?

От вони і з’явилися в молодому голосі — надія та страх. Він бажав, щоб Теґ сказав щось конкретне.

— Я хотів ретельно перевірити, як далеко завели тебе вправи, — сказав Теґ. — Мусив сюди спуститися і глянути на тебе.

— Навіщо так ретельно?

Надія і страх! Настав час точно перевести фокус.

— Досі я ніколи не тренував гхол.

Гхола. Це слово зависло між ними, зависло в кухонних запахах, яких фільтри кулі не усунули з повітря. Гхола! Приправлене гострим запахом прянощів, що струменів із порожньої Дунканової чашки.

Дункан нахилився вперед, не кажучи ні слова, з нетерплячим виразом обличчя. Теґові спало на думку спостереження Люцілли: «він знає, як використовувати мовчання».

Коли стало очевидним, що Теґ не розвине цього простого твердження, Дункан розчаровано відхилився назад. Лівий куточок його губ опустився — похмурий болісний вираз. Усе змушувало його зосередитися внутрішньо, як і варто було.

— Ти спустився сюди не для того, щоб побути наодинці, — промовив Теґ. — Ти прийшов сюди, щоб сховатися. Ховаєшся й далі, думаючи, що ніхто тебе не знайде.

Дункан затулив рот долонею. Це був сигнальний жест, якого чекав Теґ. Інструкції на цю мить були ясними. «Гхола хоче пробудити первісну пам’ять і вкрай цього боїться. Це найбільший бар’єр, який ти мусиш проламати».

— Прибери руку від рота! — наказав Теґ.

Дункан опустив руку, наче обпікшись. Дивився на Теґа, ніби піймана в пастку тварина.

«Кажи правду, — перестерігали Теґові інструкції. — У цю мить усі чуття палатимуть, і гхола загляне тобі в серце».

— Хочу, щоб ти знав, — сказав Теґ, — те, що наказало мені зробити з тобою Сестринство, викликає у мене огиду.

Дункан, здавалося, замкнувся в собі.

— Що вам наказали зробити зі мною?

— Вміння, які мені наказали передати, містять прогалини.

— П-прогалини?