Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 107)
Офіціант став біля нього з тацею, на якій лежала маленька відкрита коробочка й баночка. Від баночки гостро пахло бальзамічною маззю для загоєння шкіри.
— Бачу, ви ушкодили руку, башаре, — сказав чоловік. Поставив тацю на стіл. — Дозвольте, я займуся вашою раною, перш ніж ви зробите замовлення.
Теґ підняв ушкоджену руку і простежив за швидкою й умілою процедурою.
— Ти мене знаєш? — спитав Теґ.
— Так, сер. А з того, що я почув, дивно мені бачити вас при повному мундирі. Ось. — Він закінчив маніпуляцію.
— Що ти чув? — тихо спитав Теґ.
— Що на вас полюють Всечесні Матрони.
— Я щойно вбив кількох із них і багатьох їхніх… Як їх назвати?
Чоловік зблід, але говорив твердо.
— Раби — це слушне слово, сер.
— Ти був під Рендітаєм, так? — сказав Теґ.
— Так, сер. Багато нас осіло тут пізніше.
— Мені треба поїсти, але не маю чим заплатити, — промовив Теґ.
— Ніхто з-під Рендітая не взяв би у вас грошей, башаре. Вони знають, що ви прибули сюди?
— Думаю, ні.
— Усі відвідувачі — наші постійні клієнти. Ніхто з них не зрадив би вас. Постараюся вас перестерегти, якщо з’явиться хтось небезпечний. Що б ви хотіли з’їсти?
— Багато їжі. Вибір залишаю тобі. Удвічі більше вуглеводів, ніж білків. Жодних стимуляторів.
— Що ви розумієте під «багато», сер?
— Неси, доки я не накажу припинити… або доки не відчуєш, що я перетнув межі твоєї щедрості.
— Усупереч видимості, це не вбогий заклад. Тутешні чайові зробили мене багатієм.
Офіціант відійшов і знову заговорив з чоловіком за центральним столом. Теґ, не ховаючись, оглянув цього чоловіка, коли офіціант зник у кухні. Так, це той, хто йому потрібен. Головною стравою його обіду була гора макаронів, политих якимось зеленим соусом.
Теґ подумав, що на цьому чоловікові не видно знаків жіночої опіки. Комір був криво застебнутий, підтяжки перекручені. Лівий манжет покритий плямами від зеленого соусу. Від природи правша, але ліву руку тримав так, що постійно її обливав. Манжети штанів обторочені. Один з них частково відпоровся і зачепився об каблук. Розпаровані шкарпетки — одна синя, друга блідо-жовта. Ні мати, ні жодна інша жінка не дала б йому вийти з дверей, наказавши привести себе до ладу. Усім своїм виглядом він начебто проголошував:
«Те, що ви бачите, настільки презентабельне, наскільки це можливо».
Зненацька чоловік глянув угору, шарпнувшись при цьому, наче гусак. Оббіг кімнату поглядом карих очей, зупиняючись по черзі на кожному обличчі, немов шукав когось. Проробивши це, знову зосередився на своїй тарілці.
Офіціант повернувся з рідким супом, у якому плавали нарізані шматочки яйця і трохи зелені.
— Це доки приготують решту вашої їжі, сер, — сказав він.
— Ти перебрався сюди відразу після Рендітая? — спитав Теґ.
— Так, сер. Але я служив з вами ще й під Акліном.
— Гамму, 67, — промовив Теґ.
— Так, сер!
— Ми врятували тоді багато життів, — сказав Теґ. — І їхніх, і своїх.
Теґ досі не почав їсти.
— Вам потрібний снупер, сер? — доволі холодно заговорив офіціант.
— Ні, якщо ти мені подаватимеш, — відповів Теґ. Мав на увазі те, що сказав, але почувався трохи ошуканцем. Подвійне бачення вже підказало йому, що їжа безпечна. Задоволений офіціант хотів було обернутися.
— Хвилинку, — зупинив його Теґ.
— Сер?
— Цей чоловік за центральним столиком. Це один із ваших постійних клієнтів?
— Професор Делней? О, так, сер.
— Делней. Авжеж, я так і думав.
— Професор воєнних мистецтв, сер. І їхньої історії.
— Я знаю. Коли настане черга десерту, спитай, будь ласка, професора Делнея, чи не хотів би він приєднатися до мене.
— Я маю сказати йому, хто ви, сер?
— Думаєш, він іще не знає?
— Схоже, знає, сер, а все ж…
— Обережність там, де потрібна обережність, — промовив Теґ. — Неси їжу.
Цікавість Делнея розгорілася на повну силу задовго до того, як офіціант передав йому Теґове запрошення. Перші слова професора, коли він сів навпроти Теґа, були такими:
— Це був найвизначніший гастрономічний спектакль, який я будь-коли бачив. Ви певні, що зможете з’їсти десерт?
— Щонайменше два чи три такі, — запевнив Теґ.
— Дивовижа!
Теґ спробував ложечку присолоджених медом ласощів. Проковтнув, тоді зауважив:
— Цей заклад — справжній скарб.
— Тримаю його в суворій таємниці, — погодився Делней. — Звичайно, за винятком кількох друзів. Чим я зобов’язаний честю вашого запрошення?
— Ви були колись… ах,
— Владики пекла, ні! Я для цього не досить важлива персона.
— Я мав надію, що можу попросити вас ризикнути життям, Делнею.
— Як саме? — Жодного вагання. Це заспокоювало.
— В Айсаї є таке місце, де зустрічаються мої старі солдати. Я хотів би туди дістатися і побачитися з ними, з якомога більшою кількістю.
— Ідучи вулицями при всіх своїх регаліях, як зараз?
— У будь-який спосіб, який ви можете влаштувати.
Делней приклав палець до нижньої губи, відхилився й оглянув Теґа.
— Знаєте, таку фігуру, як ви, нелегко замаскувати. А все-таки спосіб можна знайти. — Замислено кивнув головою. — Так. — Усміхнувся. — Боюся, що вам це не сподобається.
— Що ви маєте на увазі?
— Кілька підкладних подушечок та інші зміни. Ми видамо вас за наглядача над борданос. Від вас, вочевидь, тхнутиме каналізацією. І доведеться вдавати, що ви цього не помічаєте.
— Чому ви вважаєте, що це вдасться? — спитав Теґ.