Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 108)

— О, цієї ночі буде буря. Звична річ для цієї пори року. Закладання вологи під майбутні посіви. І наповнення резервуарів для полів із підігрівом, знаєте.

— Не розумію ваших міркувань, та, як закінчу черговий десерт, підемо, — погодився Теґ.

— Вам сподобається місце, де ми сховаємося від бурі, — зауважив Делней. — Знаю, я шаленець, якщо зважився на це. Та власник сказав, що я мушу вам допомогти або ж ніколи більше сюди не прийду.

Минула година після смеркання, коли Делней довів його до місця зустрічі. Теґ мав на собі шкіряний фартух і вдавав, наче кульгає. Мусив використати всі ментальні сили, щоб витримати власний сморід. Друзі Делнея обліпили Теґа нечистотами, а тоді полили зі шланга. Висушування гарячим повітрям закріпило більшість стічних ароматів.

Дистанційний зчитувач метеостанції при дверях місця зустрічі сповістив Теґа, що за останню годину температура надворі впала на п’ятнадцять градусів. Делней обігнав його й поспішив до густо заповненої кімнати, де було дуже гамірно і брязкало скло. Теґ зупинився, щоб вивчити погодне повідомлення на дверях. Відмітив, що сила вітру при поривах сягала тридцяти пунктів. Атмосферний тиск упав. Глянув на знак над зчитувачем.

«Послуга для наших клієнтів».

Вочевидь, ще й послуга для бару. Клієнти, що вже виходили, могли кинути погляд на зчитувач і повернутися назад, у теплу й дружню атмосферу.

У великому каміні в протилежному кінці бару горів справж­ній вогонь. Пахуче дерево.

Делней повернувся, зморщив носа від Теґових ароматів, а тоді повів його в обхід юрби до задньої кімнати, а через неї — до відокремленої лазнички. Вичищений і випрасуваний мундир Теґа лежав там на кріслі.

— Я буду біля каміна, коли ви звідти вийдете, — сказав Делней.

— При всіх регаліях, хе? — спитав Теґ.

— Вони небезпечні лише на вулицях, — запевнив Делней. Вийшов тією ж дорогою, якою вони прийшли сюди.

Невдовзі Теґ вийшов і пройшовся до каміна між людьми, які негайно замовкали, пізнавши його. По кімнаті пролітало перешіптування: «Сам старий башар», «Так, це Теґ. Я з ним служив. Усюди пізнав би це обличчя й постать».

Гості бару з’юрмилися, як у давнину, гріючись біля вогню. Там густо пахло мокрою одежею і випарами алкоголю в диханні.

Невже буря пригнала весь цей натовп до бару? Теґ глянув на загартовані в битвах вояцькі обличчя довкола, подумавши, що це не звичайна зустріч, що б Делней не казав. Хоча ці люди справді знали одне одного й сподівалися зустрітися тут разом у визначений час.

Делней сидів на одній із лав у кутку біля каміна, тримаючи в руці склянку з бурштиновим напоєм.

— Ви розіслали звістку, щоб ми тут зустрілися, — промовив Теґ.

— Хіба ж ви не хотіли цього, башаре?

— Хто ви, Делнею?

— Я власник зимової ферми за кілька кілометрів на південь звідси, маю знайомих банкірів, які час від часу позичають мені землехід. Якщо ж вам потрібно щось конкретніше, то я, як решта людей у цій кімнаті, належу до тих, хто хотів би скинути Всечесних Матрон з наших ший.

Чоловік позаду Теґа спитав:

— Правда, що ти сьогодні вбив сотню їх, башаре?

Теґ сухо відповів, не обертаючись:

— Кількість дуже перевищена. Прошу, міг би я щось випити?

З висоти свого зросту, більшого, ніж у решти присутніх, Теґ пильно оглянув кімнату. Тим часом хтось приніс склянку та впхнув йому в руку. Як Теґ і сподівався, це виявився даніанський марінет глибокого блакитного кольору. Ці старі солдати знали його смаки.

Випивка продовжувалася, але у вповільненому темпі. Усі чекали, коли він оголосить свою мету.

Теґ подумав, що в таку штормову ніч прагнення людей збиратися компаніями посилюється. «Гуртуймося разом дов­кола вогнища в печері, друзі-одноплемінники. Жодна небезпека не дістанеться до нас, надто ж коли звірі бачать цей вогонь. Скільки подібних зборів відбувалося на Гамму в ніч таку, як зараз?» — міркував він, потягуючи напій. Погана погода маскувала рухи, які зібрані воліли б залишити непоміченими. А ще погода може затримати в приміщенні людей, які інакше б там не зосталися.

Він упізнав кількох своїх колишніх офіцерів і рядових солдатів — мішане товариство. Про частину з них мав добрі спогади: надійні люди. Дехто з них помре цієї ночі.

Гамір почав наростати — люди звикали до його присутності. Ніхто не натискав на нього, вимагаючи пояснень. Вони теж знали про нього те і се. Теґ завжди діяв за власним розкладом.

Він знав, що саме такий різновид звуків — сміх і розмови — неодмінно супроводжували подібні збори від світанку часів, щоразу, коли люди збиралися гуртом для спільного захисту. Брязкання склянок, раптові вибухи реготу, час від часу тихе підсміювання. Це ті, хто впевнений у власній силі. Тихе підсміювання свідчило про те, що тобі весело, але ти не регочеш по-дурному. Делней належав до тих, що тихо підсміювалися.

Теґ глянув угору й побачив, що сволоки стелі розміщені низько і що це зроблено обдумано. Завдяки цьому замкнутий простір здавався водночас і більше розтягнутим, і ще інтимнішим. Пильна увага до людської психології. Він помічав таке в багатьох місцях на цій планеті. У цьому виявлялася турбота про приглушення небажаної напруженості. Хай гості вважають, що їх оточує комфорт і безпека! Так, звичайно, не було, але хай вони цього не помічають.

Кілька хвилин Теґ стежив, як умілі офіціанти роздають випивку: темне місцеве пиво й дорогі імпортні напої. На шин­квасі та на м’яко освітлених столах розставлено миски з місцевими смаженими овочами, хрусткими й дуже солоними. Мета очевидна — загострити спрагу, але це нікого не дратувало. Так і годиться в цьому ремеслі. Пиво, звичайно, теж було дуже солоним. Так було завжди. Пивовари знали, як викликати спрагу.

Деякі гуртки ставали дедалі гучнішими. Напої почали творити свої древні чари. Тут був Бахус! Теґ знав, що якби цьому зібранню дозволили триматися звичного перебігу, то пізно вночі воно сягнуло б найвищої точки, а тоді повільно, дуже повільно гамір затих би. Хтось пішов би глянути на метеозчитувач при дверях. Залежно від побаченого, це місце або відразу спорожніло б, або забава ще якийсь час тривала б, поступово згасаючи. Він зрозумів, що бар має якийсь спосіб сфальшувати покази метеостанції. Цей бар не втратив би можливості розгорнути якомога ширше свою торгівлю.

Затягни їх досередини і тримай тут усіма способами, що не викликають опору.

Люди, які стоять за цим закладом, піддадуться Всечесним Матронам, не кліпнувши й оком.

Теґ відставив напій і озвався:

— Можу попрохати вашої уваги?

Тиша.

Навіть офіціанти зупинилися, перервавши свою роботу.

— Нехай хтось стереже двері, — промовив Теґ. — Ніхто не повинен увійти чи вийти, доки я не віддам наказу. Задні двері теж, якщо ваша ласка.

Коли все було виконано, він оббіг кімнату пильним поглядом, шукаючи серед присутніх тих, кого подвійне бачення та військовий досвід показували йому як більше гідних довіри. Йому стало цілком ясно, що тепер робити. Бурзмалі, Люцілла та Дункан маячили на краю його нової візії, їхні потреби легко було розгледіти.

— Припускаю, що ви можете доволі швидко роздобути зброю, — сказав він.

— Ми прийшли готові, башаре! — відгукнувся хтось у кімнаті. Теґ чув у цьому голосі вплив алкоголю, але ще й древній наплив адреналіну, такий дорогий цим людям.

— Ми збираємося захопити не-корабель, — промовив Теґ.

Це їх приголомшило. Жоден інший артефакт цивілізації не стерегли так ретельно. Ці кораблі сідали на спеціальні летовища чи інші місця і відразу ж відлітали. Їхні броньовані поверхні їжачилися від зброї. Команди, розставлені у вразливих точках, були у повній готовності. Захопити корабель можна було лише якимись хитрощами, пряма атака мала небагато шансів на успіх. Та тут, у цій кімнаті, Теґ, керований необхідністю і дикими генами Атрідівських предків, сягнув нового рівня свідомості. Йому відкрилося розміщення не-кораблів на Гамму та довкола неї. Яскраві крапки заповнили його внутрішнє бачення. Від однієї бульбашки до іншої потяглися нитки — його подвійне бачення знайшло дорогу через цей лабіринт.

«Ох, але ж я не хочу йти цією дорогою», — подумав він.

Але силі, що тягла його туди, годі було опиратися.

— Точніше кажучи, ми збираємося захопити не-корабель з Розсіяння, — промовив він. — Їхні кораблі належать до найкращих. Ти, ти, ти й ти, — вказав на окремих осіб. — Залишитесь тут і простежите, щоб ніхто звідси не вийшов і не зв’язався з кимось поза цим закладом. Думаю, що вас атакують. Тримайтеся, скільки зможете. Усі решта до зброї — і рушаймо.

***

Справедливість? Хто просить справедливості? Ми чинимо власну справедливість. Чинимо її на Арракісі — перемагай або помри. Не чіпляймося за справедливість, доки в нас є зброя та свобода користуватися нею.

Не-корабель ішов на зниження над ракіанськими пісками. Коли він сідав у хрустке хвилювання дюн, довкола нього здійнялися й закружляли піщані вихори. Сріблясто-жовте сонце поринало за лінію обрію, викривлену гарячими демонами довгого спекотного дня. Не-корабель сідав, потріскуючи, — блискуча сталева куля, яку могли помітити очі та вуха, але не ясновидіння чи якийсь віддалений пристрій. Теґове подвійне бачення запевнило його, що жодні небажані очі не зауважили їхнього прибуття.

— Хочу, аби броньовані ’топтери та автомобілі були готові не пізніше ніж за десять хвилин, — сказав він.