Фрэнк Херберт – Єретики Дюни (страница 106)

— Тримай кулі поблизу, щоб досягти найбільшого ефекту поля, — промовила Одраде. — Відштовхуючи їх, спускатимешся.

Шіана затисла шнури з’єднань у спітнілій долоні та перестрибнула через край отвору. Полетіла вниз і лише тоді злякано притисла кулі якомога ближче. Світло вгорі над нею підказувало, що Одраде рухається слідом.

Спустившись на дно, вони опинилися у приміщенні з помпами. Тут шуміли численні вентилятори, але звуки насилля звідусіль перебивали їхній шум.

— Мусимо дістатися до не-кімнати, а звідти в пустелю, — сказала Одраде. — Усі ці машинні приміщення з’єднані між собою. Прохід знайдеться.

— Вона мертва? — прошепотіла Шіана.

— Так.

— Бідна Мати Настоятелька.

— Тепер я Мати Настоятелька, Шіано. Принаймні тимчасово. — Вона вказала вгору. — Це блудниці напали на нас. Нам слід поспішати.

***

Світ живим належить. Хто живі оті? Мчали ми крізь темряву до тепла і світла, Вітром вона стрілася на моїй путі, Ще живий ополудні, згинув я з цим вітром. Хто з тіла в дух здіймається, той падіння знає, Слово світ пронизує, світло всесіяє.

Теґові знадобилося небагато вольових зусиль, щоб перетворитися на вихор смерчу. Нарешті він розпізнав природу загрози з боку Всечесних Матрон. Розпізнання узгоджувалося з неясними вимогами, які ставила йому новоздобута ментатська свідомість, що прийшла разом із посиленням швидкості.

Жахлива загроза вимагала жахливих контрзаходів. Забризканий кров’ю, він мчав крізь будівлю штаб-квартири, вирізуючи всіх, кого зустрічав.

Як він довідався від своїх бене-ґессеритських учителів, великою проблемою людського світу було керування прокреацією. Несучи знищення крізь будинок, він чув слова своєї першої вчительки: «Ти можеш думати про це лише як про сексуальність, та ми воліємо основоположний термін: прокреація, продовження роду. Ця сила має багато аспектів та різновидів і, вочевидь, необмежену енергію. Емоція, звана “коханням”, — лише один дрібний її аспект».

Теґ розтрощив горлянку чоловікові, що нерухомо стояв йому впоперек дороги, і врешті знайшов кімнату керування захистом будинку. Там сидів лише один вартовий, його рука ось-ось мала торкнутися червоної кнопки на консолі перед ним.

Теґ рубонув лівою долонею і майже відтяв йому голову. Тіло повільно відхилилося назад, із розрубаної шиї текла кров.

Сестринство цілком слушно називає їх блудницями!

Маніпулюючи величезною енергією прокреації, можна завести людство майже куди завгодно. Можна схилити людей до дій, які вони самі вважали неможливими. Один із учителів Теґа сказав це прямо: «Ця енергія мусить мати вихід. Якщо її закоркувати, стає смертельно небезпечною. Якщо скерувати її у певне річище, змете все на своїй дорозі. Це найвища таємниця всіх релігій».

Виходячи з будинку, Теґ усвідомлював, що залишив за собою понад п’ятдесят тіл. Останньою жертвою був солдат у камуфляжному однострої, що стояв у відчинених дверях, вочевидь, збираючись увійти.

Коли Теґ біг, минаючи начебто нерухомих людей та автомобілі, його переведений на вищий рівень розум мав досить часу, щоб відрефлексувати те, що він покинув позаду себе. Міркував, чи є якась потіха в тому факті, що останнім виразом на ще живому обличчі старої Всечесної Матрони було невдаване здивування? Міг він привітати себе з тим, що Муззафар ніколи не побачить свого дому-фреймбуша?

А все ж для учня Бене Ґессерит була цілком ясною необхідність того, що він зробив упродовж кількох ударів серця. Теґ знав свою історію. У Старій Імперії було багато райських планет. Імовірно, що в Розсіянні їх було ще більше. Люди завжди здавалися спроможними на проведення подібних дурних експериментів. Мешканці таких місць переважно били байдики. Поверховий аналіз, зроблений нашвидкуруч, виявляв причиною цього простий клімат подібних планет. Теґ знав, що це дурня. Причина була іншою: у таких місцях сексуальна енергія вивільнялася легше. Досить було Міссіо­нарії Розділеного Бога чи якоїсь іншої віросповідної організації потрапити до одного з цих райських куточків — і от уже готове насилля, що переходить усі допустимі межі.

— Ми в Сестринстві це знаємо, — казала одна з Теґових учительок. — Ми не раз підпалювали цей детонатор за допомогою нашої Міссіонарії Протектіви.

Теґ не припиняв бігу, аж доки не опинився в провулку щонайменше за п’ять кілометрів від кривавої бійні, на яку перетворилася штаб-квартира старої Всечесної Матрони. Знав, що минуло зовсім мало часу, але було щось значно важливіше, на чому він мусив зосередитися. Він убив не всіх мешканців того будинку. Там зосталися пильні очі, а отже, були вже люди, які знали, на що він спроможний. Вони бачили, як він убив Всечесних Матрон, як його рука вкоротила віку Муззафарові. Зосталися сліди. Мертві тіла та вповільнене відтворення записів з’ясують усе.

Теґ сперся об стіну. З його лівої долоні було зчесано шкіру. Він перейшов до нормального часу, дивлячись на кров, що сочилася з рани. Кров була майже чорною.

«У моїй крові більше кисню?»

Він тяжко дихав, а все ж не так сильно, як мало б вимагати таке зусилля.

«Що зі мною сталося?»

Знав, що за цим стоїть його Атрідівська спадковість. Криза перекинула його в інший вимір людських можливостей. Якою б не була ця трансформація, вона була глибокою. Тепер він міг заглянути вперед, передбачити багато того, що обов’яз­ково станеться. А люди, яких він проминав, біжучи до цього провулка, здавалися йому статуями.

«Невже я колись думатиму про них, як про сміття?»

Знав, що таке станеться лише тоді, коли він дозволить. Та все ж це було спокусою, і він якусь мить поспівчував Всечесним Матронам. Велика спокуса вкинула їх у власне сміття.

Що ж робити?

Головний напрямок лежав тепер перед ним відкритий. В Айсаї був один чоловік, який, напевне, знав усе, що потрібно Теґові. Він озирнувся, пробігся поглядом по провулку. Так, той чоловік близько.

Десь із глибини провулка до Теґа прилинув аромат квітів і трав. Він рушив на цей запах, розуміючи: пахощі ведуть його туди, куди слід іти, і там його не чекає жоден насильницький напад. Це була тиха заводь, бодай тимчасово.

Він швидко дістався місця, звідки струменів той аромат. Це були втоплені у стіну двері, позначені синім навісом із двома словами сучасним галахом: «Особисте обслуговування».

Теґ увійшов і відразу ж побачив, що знайшов те, чого шукав. У Старій Імперії було багато подібних закладів: маленьких ресторанчиків, що намагалися повернутися до давнини, уникаючи автоматизації — від кухні аж до стола. Більшість із них була призначена «для своїх». Клієнти розповідали про своє «відкриття» знайомим, застерігаючи від розголошення: «Не хочу зіпсувати це місце натовпом відвідувачів».

Це завжди здавалося Теґові кумедним. Інформація про подіб­ні місця поширювалася під претекстом збереження таємниці.

З кухні в глибині приміщення розходився сильний запах варива, від якого аж слина текла. Повз Теґа пройшов офіціант із тацею. З неї здіймалася пара, обіцяючи насолоду смаку.

Підійшла молода жінка в короткій чорній сукні та білому фартушку.

— Прошу туди, сер. Там у кутку маємо вільний стіл.

Відсунула крісло так, щоб він сів спиною до стіни.

— За мить хтось до вас підійде, сер. — Подала йому твердий аркуш дешевого паперу подвійної товщини. — Наше меню надруковано на папері. Сподіваюся, ви не проти.

Він простежив, як вона виходить. Офіціант, якого він уже бачив, знову пройшов повз нього, повертаючись до кухні. Таця була порожньою.

Теґові ноги привели його сюди, наче він біг по усталеній доріжці. А чоловік, потрібний йому, був там, їв поблизу, за центральним столиком.

Офіціант зупинився поговорити з чоловіком, про якого Теґ знав, що той має відповіді, від яких залежать його наступні кроки. Обидва співрозмовники сміялися. Теґ оббіг поглядом решту кімнати: крім цих двох столиків — його та центрального, — були зайняті лише три. За столиком у протилежному кутку сиділа літня жінка, поскубуючи якісь заморожені солодощі. Її вбрання, на думку Теґа, було останнім писком тутешньої моди: обтисла коротка червона сукня з низьким декольте. До цього — відповідні черевички. За столиком праворуч від нього сиділа молода пара. Для них зовнішнього світу не існувало, бачили тільки одне одного. Літній чоловік біля дверей, у вузькій старомодній коричневій туніці, скромно обмежився тарілкою зелені. Не відривав очей від своєї їжі.

Чоловік, що розмовляв із офіціантом, голосно засміявся.

Теґ глянув офіціантові на потилицю. Пучки білявого волосся стирчали йому з карка, як зрізані стебла пожухлої трави. Комір під цими пучками був протертий. Теґ спустив погляд. Офіціантове взуття було стоптане на каблуках. Облямівка чорного піджака заштопана. Невже заклад заощаджує? Ощадність чи якась інша форма економічного тиску? Запахи з кухні не натякали на скупість. Столове приладдя було чистим і блискучим. Жодної надщербленої тарілки. Але скатертина в червоно-білі смужки в кількох місцях акуратно заштопана так, щоб штопка не відрізнялася від оригінальної тканини.

Теґ ще раз оглянув інших клієнтів. Вигляд вони мали солідний. Тут не було нужденних і голодних. Тоді Теґ здогадався. Це не лише місце «для своїх», хтось навмисне спроєктував усе так, щоб досягти саме такого ефекту. Утримували цей заклад спритники з неабиякою головою. Це був різновид ресторанчиків, розрахованих на молодих керівників, які саме так роблять кар’єру: використовують знайдений ними заклад, щоб зустрітися тут з перспективними клієнтами або розважити начальство. Їжа була найкращої якості, порції щедрі. Теґ зрозумів, що інстинкти привели його в правильне місце. Тоді він зосередився на меню, нарешті дозволивши голоду вторгнутися до його свідомості. Голод був щонайменше таким самим гострим, як той, що здивував покійного фельд­маршала Муззафара.