Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 34)
— Стілґар стежить за нами ззаду, з тієї ніші, — сказала Ганіма.
Джессіка не обернулася. Але її спантеличило те, що вона почула в голосі Ганіми. Ганіма любила старого фримена, як могла б любити батьків. Навіть коли говорила про нього без особливої поваги або піддражнювала, однаково любила його. Усвідомлення цього змусило Джессіку побачити старого наїба в новому світлі, у гештальт-осіянні збагнути, що поєднує близнят і Стілґара. Джессіка розуміла, що цей новий Арракіс не надто пасує до Стілґара. Не більше, ніж цей новий Усесвіт пасує до її внуків.
Несподівано мимоволі крізь думки Джессіки пронісся вислів Бене Ґессерит: «Здогадуватися про свою смертність — це знати початок жаху; не мати жодного сумніву у своїй смертності — це знати кінець жаху».
Так, для Стілґара та близнят смерть не була тяжким ярмом, але життя було повільним полум’ям. Усі вони застали непристосований до них світ і тужили за іншими шляхами, змінність яких могли вивчати без загрози для себе. Вони були дітьми Авраама й більше дізналися про світ від яструба, що завис над пустелею, ніж із досі написаних книжок.
Сьогодні вранці Лето спантеличив Джессіку. Вони стояли біля канату, що протікав під січчю. Він сказав: «Бабусю, вода нас ув’язнює. Краще б ми жили як пил, бо тоді вітер зміг би перекинути нас через найвищі скелі Оборонної Стіни».
Хоча Джессіка вже чула такі оманливо зрілі речі з цих дитячих уст, усе ж таки піймалася в цю пастку й насилу зуміла відповісти:
— Так міг би сказати твій батько.
А Лето підкинув угору жменю піску, щоб подивитися, як він падає, і промовив:
— Так, міг би. Але мій батько ніколи не задумувався, як швидко вода змушує все западатися в землю, з якої воно постало.
Зараз, стоячи поруч із Ганімою в січі, Джессіка наново відчула шок, який викликали в неї ці слова. Відвернулася, глянула на людський потік, що досі прибував, дозволила своєму поглядові перемандрувати вздовж затіненої постаті Стілґара в ніші. Стілґар не був ручним фрименом, навченим лише зносити гілки до гнізда. Досі зоставався яструбом. Для нього червоне — барва не квітів, а крові.
— Ви зненацька замовкли, — промовила Ганіма. — Щось не так?
Джессіка труснула головою.
— Це те, що сказав мені Лето вранці, більш нічого.
— Коли ви пішли до посадки? І що він сказав?
Джессіка згадала дивний вираз зрілої мудрості, що з’явився вранці на обличчі Лето. Такий самий вираз з’явився на обличчі Ганіми.
— Він згадав час, коли Ґурні повернувся від контрабандистів під знамена Атрідів, — сказала Джессіка.
— Отже, ви розмовляли про Стілґара, — промовила Ганіма.
Джессіка не спитала, як вона про це здогадалася. Схоже, що близнята можуть відтворювати думки одне одного.
— Так, — сказала Джессіка. — Стілґар не хотів чути, як Ґурні називає… Пола своїм Герцогом, а постава Ґурні змушувала до цього всіх фрименів. Ґурні постійно повторював: «Мій Герцог».
— Розумію, — відповіла Ганіма. — І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.
— Правильно.
— Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, — сказала Ганіма.
— Я не певна, — зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.
— Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, — відказала Ганіма. — Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.
— Але ж… хіба Лето не міг…
— Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.
— Так, — різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!
— Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, — промовила Ганіма.
Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.
— Так… так і зробив.
— Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, — сказала Ганіма. — Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.
— Насправді я ніколи так про це не думала, — відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.
— Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, — сказала Ганіма. — Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.
На коротку мить Джессіка відчула ту ж реакцію, яка виникла в неї під час тієї розмови над канатом, але цього разу зосереджену на Ганімі.
— Він, імовірно, сказав щось про «чуттєві звички» вашого Герцога, — припустила Ганіма. — Інколи Лето потребує вуздечки на губах!
«Невже немає нічого, чого б ці близнята не могли спрофанувати?» — міркувала Джессіка, переходячи від обуреного шоку до огиди. Як вони сміли говорити про чуттєвість її Лето? Звичайно, чоловікові та жінці, що кохають одне одного, тілесне спілкування приносить насолоду! Це було прекрасною таємницею, яку не слід обговорювати у випадковій розмові між дитиною та дорослою людиною.
Дитиною та дорослою людиною!
Раптом Джессіка зрозуміла, що і Лето, і Ганіма зробили це невипадково.
Джессіка мовчала, і Ганіма промовила:
— Ми вас шокували. Прошу пробачення за нас обох. Знаючи Лето, я певна, що йому це й на думку не спало. Часом, занюхавши якийсь слід і погнавшись за ним, він забуває, наскільки ми відрізняємось… наприклад, від вас.
Джессіка подумала:
«І тому, очевидно, ви це й робите. Ви вчите мене! — А тоді спитала себе: — І ще кого? Стілґара? Дункана?»
— Лето намагається бачити речі такими, як бачите їх ви, — сказала Ганіма. — Спогадів недостатньо. Коли найбільше стараєшся, тоді найчастіше й провалюєшся.
Джессіка зітхнула.
Ганіма торкнулася бабусиного плеча.
— Ваш син залишив невисловленими багато речей, про які слід говорити, навіть і вам. Даруйте нам, але він любив вас. Ви не знали цього?
Джессіка відвернулася, аби приховати сльози в очах.
— Він знав ваші страхи, — сказала Ганіма. Так само, як і страхи Стілґара. Любий Стіл. Наш батько був його «Звіриним Доктором», а Стіл для нього — не більше ніж зеленим равликом, схованим у своїй мушлі.
Вона почала мугикати пісню, з якої взяла ці слова. Всупереч волі Джессіки, мелодія безкомпромісно вкарбувала вірші в її свідомість.