Фрэнк Херберт – Діти Дюни (страница 33)
Вона відповіла, далі міряючи його поглядом.
— Звичайно, що так. Вона донесла на мене Сестринству.
— Що ти маєш на увазі?
— Невже ти не знаєш найбільшої спокуси Бене Ґессерит? — Вона підійшла до нього й звабливо глянула крізь вії. — Я думала лише про те, як зостатися сильною і бадьорою заради близнят.
— Ти кажеш про спокусу, — промовив він. Його голос був по-ментатському рівним.
— Це та річ, яку Сестринство найглибше ховає, річ, якої вони найбільше бояться. Тому й називають мене Гиддю. Знають, що їхні заборони мене не стримають. Спокуса — вони завжди вимовляють це дуже патетично: Велика Спокуса. Бачиш, ми, що використовуємо науку Бене Ґессерит, можемо впливати на такі речі, як внутрішня регуляція балансу ензимів у нашому тілі. Це може продовжити молодість — значно більше, ніж у випадку меланжу. Ти розумієш наслідки? Знаєш, що станеться, якщо багато бене-ґессериток це зробить? Це стане помітним. Я певна, що ти прораховуєш точність моїх слів. Меланж робить нас мішенню стількох змов. Ми розпоряджаємося субстанцією, яка продовжує життя. А якби стало відомим, що Бене Ґессерит має у своєму розпорядженні ще сильнішу таємницю? Ти розумієш! Жодна Превелебна Мати не була б у безпеці. Викрадення і тортури бене-ґессериток стали б найбільш звичною річчю.
— Ти досягла балансу ензимів. — Це було твердженням, а не питанням.
— Я протиставилася Сестринству! Звіт моєї матері Сестринству зробить Бене Ґессерит непохитним союзником Дому Корріно.
«Напрочуд правдоподібно», — подумав він. Тоді сказав, щоб перевірити:
— Але ж, напевне, твоя мати не звернеться проти тебе!
— Вона була бене-ґессериткою задовго до того, як стала моєю матір’ю. Дункане, вона дозволила, щоб її син, мій брат, пройшов випробування ґом джаббаром. Вона це влаштувала! І знала, що він може цього не пережити! Бене Ґессерит завжди мали куди більше прагматизму, ніж віри. Вона діятиме проти мене, якщо це відповідатиме інтересам Сестринства.
Він кивнув. Якою переконливою вона була! Це була сумна думка.
— Ми мусимо перехопити ініціативу, — сказала вона. — Це наша найгостріша зброя.
— Існує проблема у вигляді Ґурні Галлека, — промовив він. — Я маю вбити свого старого друга?
— Ґурні вирушає зі шпигунською місією до пустелі, — відповіла вона, знаючи, що Айдаго вже про це відомо. — Він не стоятиме нам на дорозі.
— Дуже дивно, — сказав він, — регент-губернатор Каладана виконує якусь місію тут, на Арракісі.
— Чому ні? — з натиском відповіла Алія. — Він її коханець — у мріях, якщо не насправді.
— Так, звичайно. — І задумався, чи вона не почула нещирості в його голосі.
— Коли ти її викрадеш? — спитала Алія.
— Тобі краще цього не знати.
— Так… так, розумію. Куди ти її забереш?
— Туди, де її неможливо буде знайти. Будь певна, вона не зостанеться тут і не загрожуватиме тобі.
Радість в очах Алії ні з чим не можна було переплутати.
— Але куди…
— Якщо ти цього не знатимеш, то зможеш, коли виникне така потреба, відповісти Правдомовиці, що тобі не відомо, де вона.
— Аххх, мудро, Дункане.
«Зараз вона вірить, що я вб’ю леді Джессіку», — подумав він. І сказав:
— Бувай, кохана.
Вона не почула остаточності в його голосі, навіть злегка поцілувала чоловіка на прощання.
Йдучи коридорами Храму, схожими на січовий лабіринт, Айдаго всю дорогу витирав очі. Тлейлаксанські очі не захищали від сліз.
Стілґар збільшив учетверо січову охорону близнят, але знав, що все це марно. Хлопець скидався на Атріда-тезка`, свого діда Лето. Це впадало в око кожному, хто знав Герцога-першовзірця. Лето був обачним і уважним, так, але це все слід було оцінювати з урахуванням його прихованої дикості, піддатливості до небезпечних рішень.
Ганіма більше нагадувала свою матір. Руде волосся, як у Чані, її розріз очей та її спосіб міркувань при зіткненні з труднощами. Часто казала, що робитиме лише те, що мусить, але, куди б не пішов Лето, вона піде за ним.
А Лето поведе її до небезпеки.
Стілґар жодного разу не подумав про те, щоб звернутися зі своїми проблемами до Алії. А отже, і до Ірулан, яка бігла до Алії геть з усім. Вирішивши так, Стілґар усвідомив: він прийняв можливість того, що Лето правильно оцінив Алію.
«Вона використовує людей беззастережно й безсердечно, — подумав він. — Використовує навіть Дункана. Йдеться не про те, що вона обернеться проти мене і вб’є мене. Вона мене позбудеться».
Тим часом варту було посилено, а Стілґар прочісував січ, як облаченний привид, всюди зазираючи. Його розум постійно кипів від сумнівів, зерно яких засіяв Лето. Якщо не можна покладатися на традицію, то де ж та скеля, до якої можна закотвичити своє життя?
Пополудні у день Собору Привітання леді Джессіки Стілґар приглядався до Ганіми, що стояла разом із бабусею біля входу до січової зали великих зібрань. Було рано, Алія ще не прибула, проте люди вже юрмилися в залі, крадькома кидаючи погляди на дитину та зрілу жінку, повз яких проходили.
Стілґар стояв у затіненій ніші, окремо від людського потоку, і придивлявся до цієї пари, хоча й не міг чути їхньої розмови через гамір дедалі численнішої юрби. Сьогодні сюди прибули люди з багатьох племен, аби привітати свою давню Превелебну Матір. Але він дивився на Ганіму. Її очі, те, як вона пританцьовувала, розмовляючи! Цей рух його зачарував. Ці глибоко сині, спокійні, вимогливі, пильні очі. І та звичка скидати червоно-золотаве волосся з плеча рухом голови: це було від Чані. Це було примарне воскресіння, моторошна схожість.
Стілґар повільно наблизився і зайняв місце в іншій ніші.
Не міг пов’язати манеру Ганіми дивитися довкола з жодною іншою дитиною, яку знав, — окрім її брата. Де був Лето? Стілґар озирнувся на заповнений перехід. Його вартові здійняли б тривогу, якби щось було не так. Труснув головою. Ці близнята доведуть його до божевілля. Постійно руйнують його душевний спокій. Він майже ненавидів їх. Спорідненість не захищала від ненависті, але кров (і її дорогоцінна вода) накладала певні зобов’язання, сильніші за більшість інших турбот. Ці близнята були його найбільшою відповідальністю.
Із зали зібрань за Ганімою та Джессікою крізь пил сочилося коричневе світло. Торкнулося плечей дівчинки, нового білого вбрання, яке вона мала на собі, підсвітило волосся, коли та обернулася, щоб глянути в перехід, на людський натовп.
«Навіщо Лето розхвилював мене цими сумнівами? — міркував він. Бо це, безперечно, було зроблено свідомо. — Можливо, Лето хотів, щоб я здобув свою частку ментального досвіду». Стілґар знав, чому близнята відрізняються від інших, але завжди вважав, що його розум неспроможний прийняти це знання. Він ніколи не мав досвіду лона як в’язниці для пробудженої свідомості — живої свідомості від другого місяця вагітності, як йому казали.
Лето якось розповів, що його пам’ять схожа на «внутрішній голограф, він збільшується у розмірах і деталях, починаючи з первісного шокового пробудження, але ніколи не змінює форми та контурів».
Уперше, спостерігаючи за Ганімою та леді Джессікою, Стілґар почав розуміти, як це воно — жити, продираючись крізь плутану павутину пам’ятей, не мати змоги відступити чи знайти в розумі окрему тиху кімнату. Перед лицем такого стану слід було інтегрувати безумство, вибирати й відкидати з безлічі пропозицій у системі, у якій відповіді змінювалися так само швидко, як питання.
Не може бути усталеної традиції. Не може бути абсолютної відповіді на дволикі питання. Що діє? Те, що не діє. Що не діє? Те, що діє. Він розпізнав цей принцип. Стара фрименська гра в загадки. Питання: «Що приносить смерть і життя?» Відповідь: «Коріолісів вітер».
«Чому Лето хотів, щоб я це зрозумів?» — питав себе Стілґар. Завдяки своїм обережним промацуванням Стілґар знав, що близнята поділяли загальний погляд на свою відмінність: вважали її нещастям. «Родовий канал мусив бути для них місцем висушування», — подумав він. Незнання зменшує шок від деяких переживань, але вони не мали такого незнання в тому, що стосувалося їхнього народження. Як це — жити, знаючи всі речі, що можуть піти погано? Постати перед необхідністю безнастанної боротьби з сумнівами. Обурюватися через свою відмінність від решти. Мусить бути приємно дати іншим спробувати таку відмінність на смак. Твоїм першим питанням було б: «Чому я?», і на це питання не було б відповіді.
«А про що я питаю себе? — думав Стілґар. Його губ торкнулася крива посмішка. — Чому я?»
Побачивши близнят на цей новий лад, він зрозумів, чому вони наражають на небезпеку свої ще не сформовані тіла. Ганіма колись стисло виклала це йому, після того як він вилаяв її за те, що вона видряпувалася на стрімкий західний крутосхил стіни довкола січі Табр.
— Чому я маю боятися смерті? Я вже там бувала — багато разів.
«Як я міг наважитися навчати таких дітей? — міркував Стілґар. — Як хтось міг на таке наважитися?»
На подив, подібним шляхом протікали думки Джессіки, коли вона розмовляла зі своєю онукою. Міркувала, як це мусить бути тяжко — мати зрілий розум у незрілому тілі. Тіло мусить навчитися того, про що розум уже знав. Знав принаймні, що це можна зробити. Слід було узгодити рефлекси та реакції. Їм була доступна древня бене-ґессеритська дисципліна прана-бінду, але і з нею розум забігатиме туди, куди ще не може дістатися тіло. Ґурні мав дуже важке завдання, виконуючи її накази.