Фредерик Пол – Брама (страница 47)

Я видихнув дим і заглушив смак ковтком самограю.

— Яку зброю?

— Схожа на портативні пристрої для копання тунелів. Можуть просвердлити дірку в будь-чому. Ми втратили Сару Беллу-Фанту під час висадки; вона випадково просвердлила дірку у скафандрі. А ми з Тімом розділили її частку і вийшло два з половиною мільйона доларів кожному.

— Вітаю, — сказав я. Гадаю, новий спосіб убивати одне одного — це останнє, чого потребує людство. Я шукав атмо­сферу моральної вищості, бо потребував її, оскільки, коли обернувся, то побачив Шикі, який висів у повітрі й дивився на мене.

— Хочеш затягнутися? — запитав я, простягаючи йому косяк. Він похитав головою.

Я сказав:

— Шикі, я такого не вирішував. Я сказав їм… я не говорив їм, щоб вони не брали тебе.

— А ти говорив їм, щоб вони взяли мене?

— Це не в моїй компетенції, — відповів я. — О, послухай! — додав я, раптом знайшовши вихід. — Оскільки Луїзі пощастило, то Сесс, напевно, не захоче летіти. Чому б тобі не посісти його місце?

Шикі відлетів назад, дивлячись на мене, але вираз його ­обличчя змінився.

— Ти хіба не знав? — запитав він. — Так, Сесс передумав летіти, але його замінили.

— Ким?

— Особою, яка позаду, — сказав Шикі та відвернувся. Клара витріщалася на мене зі склянкою в руці й з незрозумілим виразом обличчя.

— Робе, здоров був, — промовила Клара.

Я підготувався до вечірки, перехиливши кілька чарчин у буфеті; я був на дев’яносто відсотків п’яний і на десять відсотків під кайфом, але коли глянув на Клару, усе враз вивітрилось. Я поставив склянку, передав косяк комусь іншому, взяв її за руку і витяг до тунелю.

— Кларо, — запитав я. — Ти отримала мої листи?

Вона здивовано глянула на мене.

— Листи? — Клара похитала головою. — Гадаю, ти надсилав їх на Венеру? Я так і не долетіла туди. Я стикувалася для польоту площиною екліптики, а відтак передумала й повернулася на орбітальний літальний апарат.

— Кларо…

— Робе… — передражнила Клара мене, вишкірившись. Це звучало не дуже весело, оскільки, коли вона усміхнулася, я побачив, що їй бракує зуба; його вибив я. — То що ж ще мусимо сказати одне одному?

Я обійняв Клару.

— Я можу сказати, що кохаю тебе, хочу перепросити, одружитися, жити разом з тобою, народити дітей і…

— Господи, Робе, — мовила вона, відтручуючи мене, але досить м’яко, — коли ти щось кажеш, то забагато говориш. Не треба. Це почекає.

— Проте, я чекав кілька місяців!

Клара засміялася.

— Робе, не роби дурниць. Сьогодні не той день, щоб Стрільці ухвалювали рішення, особливо з любовних питань. Поговорімо іншим разом.

— Лайно! Слухай, я більше не вірю в ці штуки!

— А я вірю, Робе.

Раптом мене осяйнуло.

— О! Я впевнений, що можу з кимось помінятися в першому кораблі! Або, зачекай, Сьюзі може помінятися з тобою…

Клара похитала головою, досі осміхаючись.

— Не думаю, що Сьюзі цього захоче, — сказала вона. — Тим паче, я й так із боєм домоглася дозволу помінятися із Сессом. Вони не будуть знову змінювати все в останню мить.

— Мені байдуже, Кларо!

— Робе, — попросила вона, — не підганяй мене. Я багато думала про нас із тобою і гадаю, що нам є заради чого рухатися далі. Та ще нічого достеменно не вирішила і не хочу, щоб мене підганяли.

— Але, Кларо…

— Залишмо усе як є, Робе. Я буду в першому п’ятимісному кораблі, а ти у другому.

ЗВІТ ПРО РЕЙС

Корабель 3-184, рейс O19D14O. Екіпаж: С. Котсіс, A. Маккарті, К. Мецуоко.

Час у дорозі до пункту призначення: 615 днів 9 годин. Звіти екіпажу про пункт призначення відсутні. Дані сферичного сканування про пункт призначення неповні. Ознак, які можна б ідентифікувати, немає.

Короткий опис відсутній.

Витяг із журналу: «Триває 281-й день польоту. Жереб випав на Мецуоко, і він покінчив життя самогубством. Алісія добровільно вкоротила собі віку через 40 днів. Корабель іще не досяг повороту, тому все даремно. Залишків провізії недостатньо, щоб урятувати мене, навіть якщо я включу Алісію та Кенні до свого раціону (вони цілі, лежать у морозильній камері). Тому я перемикаю корабель ув автоматичний режим і приймаю таблетки. Ми всі залишили листи. Відправте їх на адресу, якщо цей клятий корабель колись повернеться».

У відділі планування рейсів внесли пропозицію відрядити за цим-таки курсом п’ятимісний корабель із подвійним раціоном забезпечення життєдіяльності та екіпажем, який складатиметься з однієї людини, щоб він завершив рейс і успішно повернувся. Цю пропозицію відкладено через низьку пріоритетність: від повторного рейсу не очікувалося прямої вигоди.

— Дістанемося пункту призначення і поговоримо, а може, поміняюся з кимось, коли повертатимемося назад. А доти матимемо нагоду подумати над тим, чого ми дійсно хочемо.

Я лише повторював два слова:

— Але, Кларо…

Вона поцілувала мене і відштовхнула.

— Робе, — сказала Клара, — не поспішай так. У нас купа часу.

Розділ 27

— Зіґфріде, скажи мені ось що, — питаю я, — наскільки я нер­вовий?

Цього разу він являє собою голограму із зображенням Фройда. Справжній віденський погляд без тіні доброзичливості. Одначе Зіґфрід говорить лагідним сумним баритоном:

— Якщо ти про дані з моїх давачів, Робе, то, так, зараз ти досить схвильований.

— Я так і думав, — сказав я, перевертаючись на килимку.

— Можеш пояснити чому?

— Ні!

Я весь тиждень займався сексом із Дорін та Сонею і ридав у душí, мені жахливо пощастило в азартних іграх, я взяв участь у турнірі з бриджу, але дорогою назад був геть зневірений. Я почувався як іграшка йо-йо.

— Я відчуваю себе йо-йо, — волаю я. — Ти розбудив у мені таке, чого я не можу витерпіти.

— Гадаю, ти недооцінюєш власні можливості в боротьбі з болем, — заспокійливим тоном говорить Зіґфрід.

— Іди ти! Що ти знаєш про людські можливості?

Зіґфрід майже зітхає:

— Робе, ти знову?

— Так, чорт забирай! — Дивовижно, але я став нервувати менше; я знову підбиваю Зіґфріда на суперечку і рівень небезпеки зменшується.

— Так, Робе, правда: я робот. Але мене спроектовано таким чином, щоб я розумів, як улаштовані люди, і, повір, мене спроектовано таким чином, щоб я добре виконував свою функцію.

— Спроектовано! Зіґфріде, — розсудливо відказую я, — ти не людина. В тебе є знання, але немає почуттів. Ти уявлення не маєш, як це — ухвалювати людські рішення і нести тягар людських емоцій. Ти не знаєш, що відчуває людина, коли їй доводиться зв’язувати друга, щоб той нікого не вбив; коли з твоєї провини вмирає кохана людина; коли тебе проймає смертельний жах.

— Я знаю це все, Робе, — промовив він м’яко. — Справді. Я хочу зрозуміти, чому тобі так неспокійно. Допоможеш мені в цьому?

— Ні!