Фредерик Пол – Брама (страница 19)
Утім, звісно ж, цінні речі в музеї замикають, бо гості можуть не втриматись і вкрасти кілька сувенірів.
Отже, ми з Кларою мріяли про скарби, знайдені іншими людьми… і якимось чином не обговорювали той факт, що нам теж треба злітати у рейс і щось знайти.
Це були не просто експонати. Вони вражали; колись гічі виготовили їх і тримали в руках (щупальцях? кігтях?), і вони потрапили сюди з неймовірно далеких місць. Але мою увагу ще більше привернули електронно-променеві трубки, що постійно миготіли.
Один по одному вмикалися звіти про всі польоти минулого, стале співвідношення всіх і успішних польотів, відсотків від відкриттів, виплачених успішним проспекторам, список проспекторів, яким не пощастило: імена йшли одне за одним на стіні музею над виставковим стендом. Цифри свідчили самі за себе: 2355 польотів (поки ми були там, число змінилося на 2356, потім на 2357 і ми почули гуркіт двох кораблів), 841 успішне повернення.
Ми з Кларою мовчки стояли біля того дисплея, але я відчував, як її рука міцно стиснула мою.
Успіхом і не пахло. «Повернення» — це коли корабель просто повернувся. Однак там не вказувалося, скільки членів екіпажу вижили і в якому стані вони повернулися.
Відтак, ми залишили музей і на шляху до ліфтової шахти майже не розмовляли.
У голові крутилася думка про слова Емми Фозер: людство дуже потребувало того, що їм могли дати проспектори. Безліч людей недоїдали, а технології гічі могли б трішки покращити їхнє життя, якщо проспектори знайдуть взірці цих технологій.
Заради цього кілька жертв будуть виправданими, навіть якщо ними станемо ми із Кларою.
Я запитав сам себе: «Чи хотів би я, щоб мій син — якщо він у мене буде — провів життя так, як оце я?»
Ми відпустили підйомний трос на поверсі «Крихітка» і почули голоси. Я не звернув уваги, тому що намагався ухвалити рішення.
— Кларо, — промовив я, — послухай. Давай…
Утім, Клара дивилася кудись повз моє плече.
— Господи! — сказала вона. — Глянь-но, хто тут!
Я повернувся. Шикі висів у повітрі, розмовляючи з якоюсь дівчиною. Я здивовано помітив, що це Вілла Форенд. Вона привіталася з нами, маючи одночасно збентежений і радісний вигляд.
— Що коїться? — запитав я. — Ти ж полетіла близько восьми годин тому!
— Близько десяти, — відповіла вона.
— З кораблем щось трапилося й ти мусила повернутися? — припустила Клара.
Вілла сумно всміхнулася.
— Ні. Рейс закінчився. Але це виявився найкоротший політ за останній час: я була на Місяці.
— На нашому Місяці?
— Еге ж.
Здавалося, вона ледь стримувалася, щоб не засміятись або, навпаки, не заплакати.
Шикі спробував її заспокоїти:
— Вони обов’язково дадуть тобі премію. Екіпаж, який злітав на Ганімед, отримав півмільйона доларів від Корпорації.
Вілла похитала головою:
— Шикі, любий, навіть я знаю, що бували й кращі випадки. Так, вони нам щось дадуть. Але цього не досить. Ми хочемо більшого.
Родина Форендів мала одну незвичайну і в дечому цікаву рису: оце їхнє «ми». Вони були дуже дружною сім’єю, хоча й не любили показувати це іншим.
Я прихильно поплескав її з виразом співчуття:
— Що збираєшся робити?
Вілла зачудовано глянула на мене:
— Як що? Я вже записалася на інший рейс післязавтра.
— Отакої! — вигукнула Клара. — Дві вечірки для однієї людини! Треба готуватися…
За кілька годин перед сном вона запитала:
— Ти щось хотів сказати перед тим, як ми зустріли Віллу?
— Забув уже, — сонно відповів я. Насправді я все пам’ятав, але вже не хотів говорити.
Упродовж наступних днів я готував себе, щоб знову запропонувати Кларі вирушити в політ. А в ті дні, коли прибував корабель із голодними і зневодненими проспекторами чи взагалі без екіпажу, або ж коли в певний час декотрі торішні польоти позначали як такі, що не вдались, я готував себе до нагоди взагалі покинути Браму.
Більшість часу ми гайнували, відкладаючи наше рішення. Це не було важко. Ми тішилися з життя, вивчаючи Браму та одне одного. Клара найняла покоївку. Її звали Гіва. Це була низенька гарна молодичка, яка доти працювала на харчових шахтах у Кармартені. Її життя нічим не відрізнялося від мого, крім того, що сировиною для фабрик із виробництва одноклітинних білків в Уельсі був не бітумінозний сланець, а вугілля. Гіва потрапила до Брами не завдяки виграшу в лотерею, а після дворічної служби на торговельному космічному кораблі. Вона навіть на могла повернутися додому. Вона висадилась у Брамі, тому що не могла оплатити боргове зобов’язання. Гіва також не могла більше працювати проспектором, оскільки з одного польоту повернулася з аритмією. Іноді вона почувалася краще, а часом їй доводилося на тиждень лягати у Термінальний шпиталь. В обов’язки Гіви входило подекуди готувати і прибирати мою та Кларину кімнати, іноді бавити Кейті Френсіс, коли її батько був на варті, а Клара не хотіла, щоб її турбували. Клара дуже багато програвала в казино, тому насправді заледве могла дозволити собі послуги Гіви. Проте, утримувати мене вона теж не могла.
Ми вдавали (а іноді — самі уявляли), що ретельно готуємося до дня, коли випаде «Той Самий Рейс». Це добре допомогло обдурити сумління й було зовсім не важко. Чимало проспекторів робили таке між рейсами. У Брамі був гурток «Шукачі гічі», який збирався по вечорах у середу. Її засновником був Сем Кагане. Гурток очолювали інші, поки він літав у політ. Кагане прилетів із порожніми руками, тому знов очолив гурток, чекаючи, доки оклигають два інші члени його екіпажу (до речі, вони повернулися хворі на цингу тільки через те, що зламалася морозилка), і готуючись до наступного польоту. Сем і його друзі були ґеями й відкрито жили як шведська сім’я, але це жодним чином не впливало на знання про гічі. Сем зберіг плівки всіх лекцій з різних курсів і досліджень зовнішності зі Східно-Техаського резерву. Там професор Геґрамет свого часу став найбільшим авторитетом у дослідженнях щодо гічі. Я довідався багато нового, хоча всі знали той важливий факт, що у випадку з гічі є більше питань, аніж відповідей.
Також ми відвідували групові заняття з фітнесу, де виконували вправи для підтримки тонусу м’язів. Їх можна було виконувати, рухаючи кожною кінцівкою не більше аніж на кілька дюймів, а також ходили на масаж заради задоволення і користі. Можливо, якийсь пожиток у цьому був, але то радше було розвагою, зокрема сексуального штибу. Ми з Кларою навчилися багатьох речей, які можна робити одне з одним. Також ми відвідували кулінарні курси (можна чимало приготувати, використовуючи стандартний пайок, якщо додати спеції та трави). Ми отримали набір плівок різними мовами на випадок, якщо летітимемо з екіпажем, який не розмовляє англійською. Удвох ми навчалися розмовляти вуличною італійською й грецькою. Ми навіть долучилися до астрономічного гуртка. Вони мали доступ до телескопів Брами, тож ми проводили багато часу, милуючись Землею й Венерою із зовнішньої поверхні площини екліптики. Френсі Херейра також відвідував той гурток, коли не був на чергуванні. Нам із Кларою він подобався і ми часто випивали в наших кімнатах — точніше, у кімнаті Клари, бо я там проводив купу часу — після занять у гуртку. Френсі глибоко (я б навіть сказав — на чуттєвому рівні) цікавився Космосом. Він знав усе про квазари, чорні діри та Сейфертівські галактики, а про подвійні та нові зірки — і поготів. Часто ми обговорювали, що буде, якщо залетіти у фронт імпульсу наднової. Таке могло трапитися. Було відомо, що гічі насамперед цікавились астрофізичними спостереженнями. На деяких кораблях курс був налаштований на пункти призначення поряд із цікавими подіями, а народження наднової було, поза сумнівом, цікавим явищем. Але нині збігло безліч часу, і наднова могла вже народитися давно.
— Цікаво, — запитала Клара, осміхаючись, щоб показати, що вона говорить просто так, — чи могло це трапитися з одним із тих кораблів, які не повернулися.
— Це питомо статистична випадковість, — відповів Френсі, теж усміхаючись і воліючи показати, що він прийняв правила гри. Він вивчав англійську, що було досить корисно, і вже говорив майже без акценту. Також він володів німецькою та російською і трішки знав деякі романські мови, споріднені з португальською. Ми дізналися це, намагаючись спілкуватися за допомогою мовних плівок. Виявилося, що він нас розумів краще, аніж ми його.
— Втім, туди літають.
Ми з Кларою трохи помовчали. Потім вона розсміялася й уточнила:
— Дехто.
Я швидко втрутився в розмову:
— Таке враження, наче ти сам хочеш полетіти.
— А ти сумнівався?
— Сумніваюсь, якщо чесно. Тобто, ти ж служиш у бразильській флотилії. Ти ж не можеш просто отак узяти й полетіти, правда ж?