Фредерик Пол – Брама (страница 21)
— Ні, — глухо відповіла вона. Я відчував, що вона тремтить так само, як і я. — Дай сюди п’єзофон. Ми запишемося зараз, а то ще передумаємо.
Наступного дня я звільнився з роботи, спакував свої речі у валізи, з якими приїхав, і здав їх на зберігання Шикі, котрий не приховував своєї туги. Клара звільнилася з курсів і розрахувалася із покоївкою — яка мала вигляд дуже схвильований, — але не пакувала багато речей. У Клари зосталася купа грошей. Вона наперед сплатила за проживання в кімнатах і залишила усе як є.
Звичайно, ми влаштували прощальну вечірку. Вона швидко минула, а ми не запам’ятали нікого, хто там був.
А потім усе несподівано відбулося. Ми втиснулись у посадковий модуль, залізли до капсули, тимчасом як Сем Кагане методично перевіряв налаштування. Ми закрилися в «коконах» і увімкнули автоматичні пристрої програмування.
Ми відчули ривок та м’яке падіння, а відтак увімкнулися стернові двигуни. Політ розпочався.
Розділ 13
— Доброго ранку, Робе, — каже Зіґфрід.
Я зупиняюсь у дверях. Мене раптом щось починає непокоїти на підсвідомому рівні.
— Що трапилося?
— Усе гаразд, Робе. Проходь.
— Ти зробив перестановку, — у моєму голосі звинувачувальні нотки.
— Слушно, Робе. Тобі подобається інтер’єр?
Я оглядаю кімнату. На підлозі немає диванних подушок, а зі стіни зникли абстрактні малюнки. Замість них висить низка космічних, гірських та морських пейзажів. Найкумедніший вигляд тут має Зіґфрід: його голос лунає з манекена, який розташувався в кутку з олівцем у руці. На ньому темні окуляри.
— Це не кімната, а якийсь бівак, — нарікаю я. — Навіщо це все?
— Я подумав, тобі хочеться змін, Робе.
Його голос звучав так, наче він приязно усміхався, хоча вираз обличчя манекена не змінився.
Я заходжу, роблю кілька кроків і знову зупиняюся.
— Ти прибрав килимок!
— Тобі він не потрібен, Робе. Як бачиш, у нас нова кушетка. Дуже традиційно, чи не так?
Зіґфрід починає мене вмовляти:
— Як щодо полежати на ній? Матимеш нові відчуття.
— Нуууу… — Я обережно влігся на кушетці. Дивне відчуття, і воно мені не подобається, адже ця кімната нагадує мені щось важливе і я через те нервуюся.
— На килимку були паски, — скаржусь я.
— На кушетці теж. Їх можна витягнути з обох боків. Помацай… ось так. Хіба так не краще?
— Ні.
— Гадаю, — каже він лагідно, — ти маєш покластися на мене у питанні змін із терапевтичною метою, Бобе.
Я підводжуся.
— От що ще, Зіґфріде! Визначся вже нарешті, як ти в біса кликатимеш мене. Моє ім’я не Роб, не Роббі й не Боб. Мене звати Робінетт.
— Я знаю, Роббі…
— Знову!
Пауза. Потім Зіґфрід улесливо говорить:
— Я гадаю, що ти маєш дозволити мені вибирати, як до тебе звертатися, Роббі.
— Гммм.
Маю безкінечний набір таких уникливих псевдослів. Я мрію провести весь сеанс, уживаючи лише такі слова. Я хочу, щоб Зіґфрід розкрив душу. Я хочу дізнатися, чому він постійно називає мене по-різному. Мені цікаво, що він знаходить важливого в моїх словах. Я хочу довідатися, що вони справді про мене думають… якщо, звісно, бляшано-пластмасове погуркало здатне думати.
Звичайно, є одна річ, яку знаю я, а Зіґфрід не знає: Соня пообіцяла, що у мене практично буде нагода трішки розіграти його. Я нетерпляче чекаю на це.
— Хочеш мені щось розповісти, Робе?
— Ні.
Зіґфрід очікує. Я налаштований вороже і не хочу йти на контакт. Можливо, це почасти тому, що я з нетерпінням чекаю, коли можна буде розіграти Зіґфріда, а частково через те, що навколо погуркала відбулася перестановка. Я маю на увазі зміни в аудиторії. Зі мною таке вже чинили, коли в мене був психічний розлад у Вайомінгу. Там висіла голограма моєї матері. Господи, це було жахливо! То була її копія, але вона не пахла як моя мати і я не міг її відчути; знаєте, зображення взагалі не можна було відчути, то була просто гра пучків світла. Іноді до мене приходив у темряві хтось теплий і приємний, брав мене на руки й шепотів щось утішливе. Мені це не подобалось. Я був божевільним, але не настільки.
Зіґфрід досі чекає. Та я знаю, що він не чекатиме довіку. Невдовзі робот почне ставити запитання, можливо, про мої сни.
— Тобі щось снилося після нашої останньої зустрічі?
Я позіхаю. Усе це звучить нудно.
— Не думаю. Я певен, що нічого важливого.
— Я хотів би почути про них. Навіть про якийсь фрагмент.
— Ти паразит, Зіґфріде, знаєш?
— Мені шкода, що ти сприймаєш мене як паразита, Робе.
— Нууу… Я не можу згадати навіть уривка.
— Будь ласка, спробуй.
— Хай тобі чорт. Ну-ну.
Я намагаюсь умоститися зручніше на кушетці. Єдиний сон, який згадую — досить банальний. Я впевнений, що в ньому немає нічого травматичного чи значущого, але якщо скажу це Зіґфрідові, він розсердиться. Тому я слухняно відповідаю:
— Я їхав у вагоні довгого потяга. Він мав кілька зчеплених вагонів, тому можна було переходити з одного в інший. Там я бачив багатьох своїх знайомих: жінка, схожа на матір, вона постійно кашляла. Інша жінка… ну, мала вона досить дивний вигляд. Спочатку я прийняв її за чоловіка. Вона була вбрана в комбінезон, як у працівників комунальних служб, тому важко було визначити її стать. Окрім того, її брови були густі, мов у чоловіка. Проте я достеменно знав: то жінка.
— Ти говорив із кимось із тих жінок, Робе?
— Не перебивай мене, Зіґфріде, я не можу зосередитися.
— Вибач, Робе.
Я далі розповідаю сон:
— Я пройшов повз них, не розмовляючи з ними. Я повернувся назад до сусіднього вагона, що був останнім у потягу. Він був зчеплений з іншими за допомогою… зараз згадаю, не знаю, як це описати. Скидалося на гнучку металеву штукенцію, знаєш, яка складається в гармошку й розтягується.
Я на мить замовкаю, здебільшого від нудьги. В мене з’являється почуття провини за такий тупий і нераціональний сон.
— Тобто металевий з’єднувач розтягувався? — перепитує Зіґфрід.
— Так. Тому, певна річ, вагон поступово віддалявся від інших. Я бачив лише хвостовий ліхтар, схожий на її обличчя, яке дивилось на мене. Вона…
Я гублю думку і намагаюся її знайти:
— Здається, я відчував, що мені було важко повернутися до неї. Здавалося, вона… даруй, Зіґфріде, я достоту не пам’ятаю, що там відбувалося. А потім я прокинувся, — я добросовісно закінчую свою розповідь, — і записав усе якомога швидше. Так, як ти мені радив.
— Я ціную це, Робе, — похмуро каже Зіґфрід. Він чекає на продовження.