Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 5)

Ось уже рік живу я в Москві, в Місті Обманутих Надій. Краса стала тут національним спортом. Росія велика, і мешканці її вбогі: єдина їхня розвага полягає в читанні віршів, прогулянках березовими гаями і пообідньому відпочинку на берегах широких річок, що насилу котять свої хвилі. Маківки їхніх церков скидаються на кульки морозива у золотій позлітці. Тут мешкає велика біднота, як ото велика буржуазія. У вашім краю чоловіки вмирають у п’ятдесят років, а їхні вдови продають кошенят біля метро. Вряди-годи ті бабуні гинуть від удару бурульки, що падає з риштувань. Московська зима — цікаве видовище.

Росіяни змушені улягати неозорості середньоазійських степів і сибірської тундри, тож вони безвідповідальні, зате ліричні, обдерті, але гордовиті. Вони щосили намагаються скидатися на персонажів чеховської „Чайки“ і балакають про високі матерії в кухнях, де бродить закваска і сушаться гриби. В них нема і копійки за душею, та дерев’яні столи аж угинаються від картоплі з олією, пирогів з маком, пряних оселедців і малосольних огірків, карафок з горілкою з викарбуваними на них пташками, різного варення і мідних самоварів з гарячим чаєм. Ви знайомі насилу кілька хвилин, а вони вже розповідають вам про марність кохання, загибель щастя і про те, що світ зсунувся з глузду. Балакають вони довго, повсякчас наповнюючи чарки і пригощаючи вас pirozhnoie. Вони пишаються своєю фатальністю: а певно, Росія летить під укіс, як завжди, нічого не вдієш, хильнемо ще по одній? „Моральні хитання“, які так полюбляв Достоєвський, найщадливіший спосіб дивитися в обличчя життю, перебувати в очікуванні приємних несподіванок.

Як по правді, березові гаї бачив я тільки крізь вікно таксі, коли прямував з аеропорту Шереметьєво до міста. Рівненько вишикувавшись один біля одного, білі стовбури скидалися на прозорі соломини, що видихали сипкий сніг простісінько в небо. Улюбленці Антона Павловича трапляються тут не частіше, ніж у Парижі,— наївні ботаніки, розкуйовджені поети, зраджені коханці й понурі філософи. Кухні в Росії сучасніші, ніж пишуть, тобто за розмірами менші, й там, як і скрізь, їдять чикен-макнаґетси у підливі барбекю. Авжеж, мова їхня полум’яна, та спосіб життя не відрізняється від того, яким живемо ми: це максимально приємне самогубство. Може, мої знайомі москвичі належать до нетипових представників нації? Я бачив переважно голомозих хлопців у футболках від Діора, ці скоробагатьки володіють нічними клубами і несамовито гасають німецькими автами, петляючи поміж сімома готичними сталінськими хмарочосами, кам’яними чудовиськами, що вночі сяють, наче єгипетські піраміди. „Козак я, хлопець хоч куди! Скажений вершник!“ Не раз доводилося мені бачити, як стрімко меншають височенні озіяки у дзеркалі заднього огляду… Радіо горлало російські пісні, а я з жахом верещав французькою, побачивши, що „БМВ“ прямує простісінько на пішоходів: „Обережно! Пильнуй! Вагітна! Червоне світло! Он візок з дитиною на переході, гальмуй!“ Та, головне, дивився я на дівчат, ох ті дівчата… національна індустрія, та й годі.

Російська краса — не лише література і гаї, основний її параметр — дівчата. Ми багато розбалакуємо про поклади енергетичних ресурсів у цій країні, та головне її багатство нехтуємо. Американки надто вже здоровезні, французки занадто примхливі, німкені занадто спортивні, японочки занадто покірні, італійки занадто ревниві, англійки забагато п’ють, голландки надто вже розв’язні, іспанки занадто млосні! І залишаються росіянки. Російські дівчата вміють опустити очі додолу, мов шкодливе дитя, здається, наче вони ось-ось заплачуть, їхні туркусові оченята насилу стримують сльози, що припливають з вічної мерзлоти, сторічного горя, батьківських потиличників на старих дачах, порожніх тарілок лютої зими, Різдва без подарунків, а поскаржитися не можна, а то батька запроторять до концтабору в Красноярську, а ще ж цей мерзотник, пішов і „da svidania“ не сказав, їхні князівські щоки прагнуть пестощів, наче груди, і при цьому вони ніколи не тремтять, навіть на морозі мінус двадцять, тільки зубки облизують і не зводять очей, насилу встигаєш розгледіти навмисну крапельку роси, що сяйнула на вустах, наче поклик або виклик. Це квіти, що схилилися над слабкими чоловіками, вони прощають їм і крутять ними, як їм хочеться, занурюють пальці їм у чуба, і навіть піт їхній пахне солодко і млосно, хоч який чоловік стає лялькою в їхніх блідих пальчиках, що вміло пурхають у повітрі, немов лебедині крила. Тепер, коли планета стала єдиною країною, ви розумієте, про що я кажу. Всенький світ знає про владу російських дівчат, тим-то їм і не дають віз. Жінки всіх національностей ненавидять їх, тому що врода несправедлива, а з несправедливістю треба боротися. Російські дівчата — це вороги. Янголи вже не вперше стають ворогами, он перечитайте Біблію, це справжнісінький каталог замордованих янголів.

Отож, я пристав на цю роботу, що була не така, як усі,— знайти нове обличчя для „Л’Ідеалю“, світового лідера косметичної індустрії. Як я вже вам пояснював, у нашому пересиченому світі добре продається лише цнотливість. Відділ збуту „Л’Ідеалю“ вирішив модернізувати імідж компанії (тобто „скинути стару шкуру“). Їхня піар-стратегія базується на сегментуванні авдиторії: 15–35 років (проблеми вугруватої шкіри); 30 років (вони гадають, ніби їм і досі по двадцять років); 40 років (мріють, що їм і досі тридцять); 50 років (сподіваються, що їхні підтяжки непомітні). Мені поталанило, бо я клопотався п’ятнадцяти-тридцятип’ятирічними. Радше навіть п’ятнадцятирічними. Я став вербувальником у модельній агенції „Арісто“. Французьким відділом керував приятель мого батька: відбувши у в’язниці, я примудрився зіпсувати телешоу в прайм-таймі і, сказати б, зганьбив себе у Франції. Тож еміграція була для мене просто-таки королівським дарунком. Навряд чи знайдеться ліпший спосіб познайомитися з гожими лялечками і затягнути їх у ліжко. Мушу визнати, що у Франції, навіть за ліпшої пори, коли я був заможний і уславлений, мені не траплялося спілкуватися з такими екземплярами. Це не бомби, не гармати, не літаки, де там, тут маєш діло з ядерними боєголовками, зброєю масового знищення, міжпланетними кораблями. Запуск космічних кораблів здійснюється не на Байконурі, а в Москві! Більшість французів, що оселилися у вашому місті, просто не можуть повернутися додому, адже вони знають, що на батьківщині таких ляль їм і близько не побачити. Ті на них і уваги не звернуть, та й навряд чи перетнуться їхні шляхи, тому що в моїй країні красуні живуть у паралельному просторі, як у гетто, де невидимі бар’єри надійно захищають їх від приставань різних чолов’яг. У Росії дівчат відвантажать вам парами і гронами. Я познайомився з французом, який уже не може кохатися з одною дівчиною. „Удвох у ліжку? Я вже забув, що це таке!“ Найвідбірніші тубілки прагнуть лише одного: щоб у них закохався багатій або, як не вдасться перше, щоб якийсь чужинець повіз їх у мандрівку. Вони навіть відмовляють тобі пречудово! Кажуть, що їм так шкода, але вони не можуть переспати з тобою, як ото викидайли в казино, пояснюючи, що місць більше нема, намагаються не дуже засмутити клієнта, щоб він прийшов наступного дня, бо хтозна, як воно там буде. Та й не дівчата це, а просто пекельний вогонь. Райський, перепрошую. Секс — це не більш ніж техніка, izvinite, панотченьку, що так прямо кажу, проте є чимало жестів, що даються російським дівчатам напрочуд легко, від найпершого разу: не допускаючи скабрезності, скажу, що їм притаманна щедрість душі й надзвичайне терпіння, а також виняткова… уява. Ох, годі вже вам бурчати, все воно від природи, від Бога, і гріх був би не скористатися його дарунками. Московські дівки то котають прутня, то дрочать його, аж він крещендо вивергається у ротову порожнину, і не забувають при цьому застромити пальця в найголовніше місце, поки воно корчиться з утіхи; вони висисають з вас усе і, не гаючись, знову кидаються в бій, та так, що ви знову готові до діла, начхавши на презерватив, а потім, залізши на ваші sex toys,[11] облизують свої пипки, смокчуть у вас усе, що тільки можуть, аж ви починаєте благати пощади, гаразд, нехай уже, закінчую перелік послуг населенню, панотченьку, вибачте, я хотів, щоб ви трохи розвіялися під вечір, та годі вже, невже ви святіші від папи римського… Вже й не знаю, де ті панни навчаються тим пестощам, що на них їхні західні подруги зважуються тільки після півроку вечерь тет-а-тет. Ніхто не пестить так, як ті росіянки, й не віддається з такою самовідданістю, хіба що, може, одна марокканка, в яку я колись був закоханий, тільки ім’я її забув. Три чверті століття секс був єдиною розвагою росіян (якщо не брати до уваги горілки і доносів), тож вони розробили унікальну технологію. Один мій знайомий француз живе тут, бо на французок у нього вже не встає. Добре, нехай, звісно ж, цей француз — я! Та нам треба поспішати. Ваші методи сповіді нервують мене, гляньте, стільки он вірян зібралося у черзі.

Навіть у дантистів є приймальня! Я, звісно, волів би духівника-домініканця, та його тут нема.

Спокус у мене була сила-силенна, та часу замало, тому що „Л’Ідеалю“ потрібні були нові символи, треба було поповнити запас високих вилиць і коралових вуст. Стандартизація бажань не чекає! Попит зростав, гожі личка призначалися для каталогів, прес-релізів, рекламних вкладок, вітрин газетних яток і тізінг-кампаній. Наталя Водянова не встигала упоратися з тим усім, потрібні були нові моделі, нехай не такі дорогі та славетні, зате вільні. Стільки облич мав я переглянути! Я повинен був забезпечити кругообіг тих личок у природі в ім’я реклами глюкоактивних зволожувальних живильних кремів. Мій начальник Бертран часто телефонував мені, вимагаючи, немов отой людожер з „Хлопчика-мізинчика“: „Привези молодого м’ясця“. Одне слово, я обслуговував споживачів Лоліт, котрі своєю чергою підтримували на належному рівні світове лібідо.