Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 6)

Зрозумійте мене правильно. Прозорі дівочки потрібні задля процвітання капіталістичної економіки, та ми мусимо часто їх поновлювати, адже ротація романтичних образів сприяє зростанню чистого зиску. На жаль, цнотливість манекенниць недовго зберігається. Раніше чи пізніше наші моделі опиняються в ліжку якогось розбишаки-футболіста або п’янички-актора, або їх фотографують мобільником тієї миті, коли вони в якомусь шинку вхлинають білу доріжку і мліють. За винятком Кейт Мосс, нікому не щастить оговтатися після таких записів. Відео гуляло в мережі, хатні господині вирішували поміняти марку, або ж сама марка розривала ексклюзивний контракт, і мені доводилося знову вирушати на пошуки рятівного інтерфейсу. Знос прискорювався, це явище охрестили ефектом одноразової моделі. Я отримував комісійні з заробітків моїх дівчат, та річ у тому, що їх міняли, навіть не розкрутивши до ладу, тож я попросив, щоб мені платили акордно (навіть десять відсотків було вже нерентабельно, та й як перевірити прибутки?). Залучити дівчат мені було легше, ніж утримати їх при ділі. Колись успішне дівча трималося років з десять, а тепер краса живе три роки.

Я шукав „green“ (або „new faces“, як прозивали ми дебютанток) в Москві й Санкт-Петербурзі, чатував на них коло шкіл у Смоленську і Ростові, біля театральних училищ Новосибірська, Челябінська і Курська, перед м’ясними крамницями Мурманська і Єкатеринбурга, біля університетів Уфи, Самари і Нижнього Новгорода, у всій Російській Федерації, тому що саме в цій мутуючій країні мали необережність з’явитися найбільш цнотливі личка. Звісно ж, те янголятко, яке я шукав, мешкало за іншою адресою.

— Тобі подобаються узбечки з котячими манерами і темними крайками очей? Ох, побачив би ти киргизок з вузькими охряними оченятами!

— Ти що, здурів, а кругленькі вуста казашок? Зачекай-но, ось побачиш чітко окреслені губенята кримських татарок!

— Млієш від хтивих таджичок з оливковою шкірою? Он приголуб туркменок з маленькими груденятами, що пахнуть корицею.

Мене посилали у дівочі заповідники. Кожна моя наступна знахідка виявлялася ще непокірнішою від попередніх, та й, на жаль, в окремих загублених краях колишнього СРСР найближча сусідка мешкає досить далеко: доводиться труситися в холодному потязі або летіти іржавим літаком. То був вічний пошук, та не Грааля, а німфи. Чи можна взагалі задовольнитися? Насилу сфотографуєш винятково вродливу селянку, як мені розповідають про Богом забуте село, де доярка народила князівну, потім про загублений край, де на річці живе русалка, або про брудне дворисько в самісінькій glubinka, де фея в кросівках пишається поміж брудними пияками. А на борту старезного „Ту-134“ авіакомпанії „Сибір“, що має ось-ось розпастися на клапті поміж Дніпропетровськом і Дніпродзержинськом,

Талон на посадку вручила мені Спляча красуня якось навесні.

Пригадую, дорогою до Нижнього Новгорода я заснув у поїзді пляшкової барви, що розтинав засніжену землю на дві велетенські половини кокосового пирога. Вагони прямували поміж рядами мертвих тополь, що відродяться навесні, адже дерева, як ото Христос, воскресають щороку. Як ви знаєте, панотченьку, на берегах Волги височать мало не найвеличніші собори в стилі московського бароко (Михайло-Архангельський, Спасо-Преображенський, церква Різдва і Благовіщенський монастир), взимку їхні маківки скидаються на тістечко безе. Коли переїжджаєш річку, вони бовваніють удалині, наче розкішні десерти на таці офіціанта в протилежному кінці ресторанної зали. Ще змалку, в По, нудьгуючи на родинних обідах, я марив „плавучим островом“, що здавався мені неабиякою екзотикою. Та коли я вештався місцевими шинками в пошуку сексуального апофеозу з блищиками на вустах, клянуся вам, я забував свою беарнську юність. Прибувши на вокзал Нижнього, я дивився, як дощ поливає велетенську статую Леніна — людям вочевидь ліньки було скидати його з постаменту, адже „Ленін жив, Ленін живе, Ленін буде жити“; довкола „Макдональдсу“, як на всіх французьких вокзалах, під дрібною холодною мжичкою юрмилися торговці порнофільмами, і я відразу побіг купувати зворотній квиток. Я ризикнув би полетіти відціля навіть старим „АН’ом“, якого сяк-так зварили газовим різаком і обліпили клаптями скотчу, або „ІЛ’ом“ з розтрощеним носом, точнісінько такий самий нещодавно розбився в Томську, відправивши на той світ сто три пасажири. Мені вже не було з чого обирати. Але зненацька я угледів Таню і лишився. Заради неї я сів би до всіх потрощених лайб Східного Поволжя.

Розповім вам одну історію, з якої випливає: що довше забороняєш собі кохати, то швидше це вміння атрофується. Можливо, втратити здатність закохуватися — це найгірше, що може статися з нами. В „Сімох п’ятницях“ (так зветься найкумедніший ресторан у Нижньому Новгороді) я натрапив на кандидатку на титул Найбільш Млосної Ліани східної частини планети. Я ціпенів од самого тільки погляду на її горіхові брови, та й будь-який чоловік, перехиливши декілька чарок малинової наливки, не відмовився б сконати в глибинах її душі. Її звали Таня, і я милувався нею, коли вона нагиналася, і ховався за своїм келихом, щоб якомога довше на неї дивитися. Я радив їй триматися прямо, тому що, як і всі дівчата, котрі виросли зашвидко, вона не обійшлася без сколіозу і повсякчас горбилася, від лінощів чи щоб здаватися трохи нижчою. Розпущені темні коси, де розплетені кіски малювали небачені синусоїди, спливали дрібними хвильками по її плечах. Після декількох випитих одним духом келихів вона погодилася цьомнути мене потайці від подруг і піти зі мною в готель, хоч була пізня пора. Вона відмовилася скидати ліфчик з подушечками, гадаючи, її груденята здаватимуться мені маленькими. Я заспокоїв її.

— Гаразд, залишайся в своєму push-up, ненавиджу дійсність!

— Pashol nа hui! (Іди на хрін, по-нашому).

Ця білорусочка в міні-спідничці геть не хотіла повертатися до рідного Мінська, її країна залишається останньою посткомуністичною диктатурою на Сході (якщо не брати до уваги Північної Кореї й Туркменистану), там дівчата коштують набагато дешевше і противники режиму зникають узимку, причому світовій спільноті це анідесь. Ми балакали всеньку ніч, чухаючи спинку одне одному і критикуючи Nijni Fucking Novgorod. Чотирнадцять років тому це місто звалося Горький, тому що тут народився письменник Максим; ученого Андрія Сахарова відправили сюди у заслання; я мало не погодився розділити його долю, щоб лишитися з Танею назавжди, та зумів опанувати себе. Вона казала, що шкіра моя так само м’яка, як і в неї, питала, чи може ще посмоктати мої пальці й ще дещо… Я поспитався, чому вона не стала моделлю, і вона сказала, що застара (двадцять один рік) і що мама її загодувала. Мені не давали спокою лаври вербувальника, що запопав Наталю Водянову, чотирнадцятирічну дівчинку в синтетичній шубі, яка продавала квіти на ринках Нижнього Новгорода, але хто зараз про це пам’ятає? Пташка вбилася у колодки і полетіла собі (прислів’я вербувальника). Таня розвеселила мене, розповівши те, що насправді геть не відоме Кельвіну Кляйнові: Наталя Водянова продавала не квіти, а картоплю біля зупинки автобуса „Щаслива“, і вербувальник знайшов її не на базарі, а на театральних курсах, де вона роздавала свої світлини і номер телефону, мов справжнісінька пройдисвітка. В Нижньому всі дівчата її, звісно ж, ненавидять, та їх можна зрозуміти, адже Наталя Водянова, донька пияка, який лупцював дружину, вийшла заміж за чоловіка, що посідає двадцять друге місце у переліку англійських багатіїв.

Захід сонця на Волзі збуджує апетит. Ти ба, сказав я собі, небо рожевіє, це або неподалік вибухнув реактор, або пора вечеряти. Моя цибата лярва тхнула милом, і вуста її були солодкі як мед, тому що вона повсякчас жувала „Губу-бубу“ зі смаком кавуна. В неї були напрочуд тоненькі рученята і довгі пальчики, як ото ноги (пальчиків, щоправда, було більше). Навіть оком не моргнувши, вона перехиляла чарку по чарці. Їй вистарчало ковтка помаранчевого соку, щоб погасити полум’я всередині. „І am cellulite free!“[12] Я сказав, що її ноги, немов дві стріли, що пронизали моє серце. Вона не повірила, і правильно зробила. А шкода: якби вона повірила мені, то я, може, теж повірив би. А то я вперто торочив;

— Дякую потягові з твердими нарами, що привіз мене до тебе…

— Не треба ля-ля, — реготалася вона.

— Я приїхав у Нижній по тебе, лежачи на наждачних простиралах, які подряпали мені всеньку спину, хоч і не так глибоко, як твої пазурі…

— Ля-ля-ля.

— Я приїхав, що викрасти тебе з берегів Волги.

— Ля-ля.

— Гаразд, допивай і зроби мені French kiss.

— Ля…

— Не подумай, що вихваляюся, та зараз я одинак. Такої нагоди тобі більше не трапиться, бебі. Їдь зі мною, і ти побачиш світ.

— Ль…

Вона була удвічі молодша від мене, тобто удвічі щиріша. Я верзякав дурню, сподіваючись, що в мені щось прокинеться. Намагався запевнити себе, що працюю, а вона бачила в мені звичайнісінького секс-туриста. Я розраховував, що відштовхну її своєю вульгарністю й тоді все станеться безболісно. Коли Таня покинула мене на світанку, чи радше коли я відпустив її, не взявши номер телефону (так і прощаються за нашого часу, не записавши декілька чисел), я востаннє глянув на неї в сутінках, наче намагався запам’ятати згасаючі контури тендітного силуету і її тінь на шторах, осяяних блідим досвітком. Я нетерпляче очікував, поки вона піде, зникне з мого життя, щоб нарешті доста посумувати за нею. Мені не до вподоби була її суворість, я гнівався, бо впізнавав у ній себе, бідолашного малого хижака-міфомана з черствим серцем. Коли вона сухо сказала мені по-французькому „Au revoir“, я відчув, як у мені підіймається хвиля туги і вдячності. Я вибіг з номера, та побачив тільки, як зачинилися двері ліфта, який повіз од мене її сумну втому, синці попід очима і „Шанс“ від „Шанель“. Я запитав: