Фредерик Бегбедер – Ідеаль, або На поміч, пардон (страница 4)

Тим-то історія моя матиме недобрий кінець, я це наперед знаю. Влада краси породжує фрустрацію, а фрустрація породжує ненависть. Не можна безкарно працювати на цю ідеологію. Починається з розклеювання слов’янських білявочок на стінах, щоб ліпше продавався шампунь, а закінчується потоками крові, пролитої неонацистами у день народження Гітлера, єврейськими погромами, побиттям чорношкірих, убивствами кавказців, бомбуванням чеченців і різаниною дагестанців. Ви скажете, панотченьку, що вам начхати на все це, адже вони не православні. Та мене особисто воно непокоїть, тому що у Франції коїться те саме. У нас дітей іммігрантів висилають за межі країни, бо їхні батьки прибилися сюди морем, на човнах, на баржах або в рефрижераторі, напхавшись туди гамузом. У нас не дають посвідки на проживанням африканцям, у яких видобували самоцвіти цілими століттями. З дітьми іммігрантів у нас поводяться як зі злочинцями, аж вони і справді стають ними. Бідняки такі слухняні, вони палять автобуси й автомобілі просто з чемності, щоб відповідати образові, який накинули їм від народження. А певно, вони не відповідають рекламі «Л’Ідеалю», яку я зніматиму наступного кварталу. Мої світлини призведуть майже до такої самої кількості жертв, як і колонізація, я тішився б цим, якби воно було не таке мерзенне. І не лише у Франції крайні праві мало не перемогли на виборах! У Польщі, Словаччині, Болгарії, Угорщині й Румунії ультранаціоналісти і ксенофоби набирають дедалі більше голосів, а часом і до влади приходять. Деколи я думаю, чи не виросла нова Європа на кістках убитих євреїв. Шість мільйонів смертей не могли минутися без сліду — ми винищували євреїв у Європі, щоб запровадити там владарювання слов’янських білявочок. Нацисти перемогли; нашим агенціям залишилося тільки чалапати за ними вслід.

Вийшовши з в’язниці, я почав листуватися електронною поштою з дівчиною, чиєї світлини я ніколи не бачив. Вона знайшла мою адресу в довіднику випускників школи Боссюе. То була геніальна особа, самотня й освічена, вона мені надсилала цитати з маловідомих поезій і ділилася улюбленою музикою: «Mazzy Star», «Dusty Springfield», «Anthony & The Johnsons». Смаки наші збігалися, і ми сподівалися, що вони оригінальні. Вона тішила мене, тексти її звучали вельми еротично. Увечері я поспішав до комп’ютера, щоб хутчій прочитати її сумні дотепи і масні анекдоти. Вона змальовувала, як мастурбує у вбиральні на роботі, розповідала про хлопців, яких безнадійно кохала, і про тих, що відразу ж ставали прикрим тягарем, про походеньки в лесбійських шинках, де вона цілувалася з подругами, про кальвадос, який вона цмулила без міри. За кілька тижнів я вирішив, що закохався. І призначив їй побачення. Вона відмовлялася зустрічатися, зволікала і казала, що розчарує мене. Проте я так тиснув на неї, що врешті вона поступилася. Ми здибалися в барі паризького готелю, і всьому вмить запала клямка: переді мною постала куца шерепа, завширшки мов шафа епохи Людовіка XV, в грубих окулярах, що сиділи на товстому прищавому носі. Мені було страшенно ніяково, аж я не зумів приховати огиди. Подумати лишень, стільки днів і ночей палав я коханням до цієї потвори… Благав її піти кудись, щоб хильнути по чарчині. Навіть винайняв кімнату в готелі, якби нам закортіло покохатися всмак. Та не минуло і чверті години чемної розмови, як я сказав: «Гаразд, бувай, серденько», — а потім підвівся і пішов собі, пречудово усвідомлюючи (зрештою, як і вона), що ті слова означали «ох і шерепа ти, очі мої тебе не бачили б». Цьомнув ото її грубе рученя і втік. Відтоді я не відповідаю на її ображені листи. Авжеж, мені соромно, що я такий расист і фешнфашист. Її тривожна свідомість, жорстокий гумор і бездоганний розум напевне зробили б мене щасливим. Та я фашистська нечисть, і це тим більше неможливо пробачити, що я й сам зазнав таких принижень замолоду. Висновок такий: я — колишня потвора, яка помщається таким, як сама.

— Я саме та жінка, що тобі й треба.

— Якби ж то ти схудла бодай на двадцять кілограмів…

— Ох ти ж дурню заплішений!

Ось що мав би я їй сказати:

— Коли мені було дев’ять років, пластичний хірург поправив мені вуха під загальним наркозом. Техніка полягала ось у чому: зробивши надріз за моїми вухами Дамбо, наново змоделювали хрящ, скорегували розташування вушної мушлі, а потім зашили гіпоалергенними нитками. Десять днів носив я білу пов’язку на голові й цілий місяць спав ув еластичних бинтах. Однокласники перестали звати мене Клаповухим, а дали прізвисько Мумія. Коли на двадцятий день з мене зняли закривавлені бинти і повисмикували блакитні нитки, що вкрилися якимось слизом, ніхто й не помітив, що мої вуха більше не стирчать з-під чуприни. Краса вимагає жертв: повірте, я знаю, що означає те прислів’я. Я ридав від болю, щоб тільки не бути потворою. Я дав собі порізати рогівку, щоб не носити окулярів. Намагання улягати соціальному зразкові позбавлене сенсу, просимо не турбуватися, наше волання «пробі» ніхто не почує. Що ж, не тебе я ненавиджу, ненавиджу я себе, і ця ненависть до себе, коханого, накладає карб і на мої стосунки з іншими представниками роду людського. Прощавай, потворо мого життя.

Тепер дозвольте відрекомендуватися: Октав Паранго, французький вербувальник, що потрапив до країни, яка дорівнює за площею тридцяти Фракціям. Працюю на людей, які вважають, що як жінці понад двадцять три роки, то це вже непотріб. Моя діяльність не може не відбиватися на мені: ось, наприклад, я не святкував свого сорокаріччя. Я старію у світі, де старіти заборонено. Я звик удавати молодика: пожмакані чорні сорочки, джинси з дірами на колінах, кашміровий светр з трикутним вирізом від «Задіґ&Вольтер» на голе тіло, скуйовджена чуприна в будь-яку пору доби, ніби допіру встав з ліжка, та ще й тижнева щетина задля легенького відтінку бунтарства (уявіть собі більшовика з машинкою для стриження в зубах), спортивні черевики, що спорту й близько не бачили, тісні майки-поло, як ото носять худі мов скіпки британські рокери, й слім-джинси з низькою талією, щоб не випиналося опасисте черевце. Я не користуюся дезодорантом — що дужче смердиш, то молодший. Собі на сорокаріччя я подарував не замшеву куртку, а дві замшеві куртки. Щоранку я ридаю, висмикуючи сиві волосини на голові, у вухах і в ніздрях. Я вкриваю щоки автозасмагою, щоб у них був помаранчевий, а не зелений відтінок. Я повсякчас проводжу долонею по чуприні, намагаючись упевнитися, що вона нікуди не поділася. Коли вночі лежу я у ванні, то ловлю волосини, які плавають у воді, й ліплю їх на край мушлі, наче ото маніяк, що потерпає від обсесивно-компульсивного розладу, а потім урочисто викидаю їх у смітницю. Наче старий трансвестит, випробовую на собі нові й нові креми — відновлювальний «Діор гоум дермо систем» зі вмістом цілющого Б-екдизону й фосфату натрію вітаміну Е, скраб-гель з морським критмумом «Осеалі», освіжний гель глибокого очищення від «Біотерм», що сприятливо впливає на шкіру обличчя, в ньому містяться крихітні грудочки, які вкривають шкіру, наче синтетичні піщинки, не кажучи вже про концентрований молодильний коректор з ретинолом від «Скін». Ботокс і ДГЕА-мелатонін залишу на наступний рік. Я слухаю «Діам», щоб не відстати від покоління «ні-ні». Мені поправили короткозорість за допомогою лазера, почеркавши сітківку, як ото в «Андалузькому псі» Бунюеля, щоб я міг обходитися без окулярів (передніше я скидався на Іва Сен-Лорана, а тепер вдаю Ісуса Христа). Я збираюся вставити порцелянові зуби і зробити собі усмішку, як ото в Кіта Ричардса (чистеньку, а не брунатної барви). І стримує мене тільки рахунок, який назвав мені дантист-візажист: двадцять тисяч євро за п’ять сеансів буде задорого для вставної щелепи. Я вже практично записався у спортивний клуб, щоб повібрувати на тренажері «Паверплейт». Перш ніж привести додому дівчину, я потихеньку ковтаю віагру-100, щоб упоратися три або й чотири рази, наче мені ото на двадцять років менше. Я полюбляю казати, що моя дурість — це просто дурість епохи, в якій я живу, та в глибині душі розумію, що епоха — це просто цап-відбувайло і моя дурість є моїм набутком. У сорок років з гаком ми самі відповідаємо за своє нещастя, навіть якщо маємо молодший вигляд, ніж воно. Ага, забув сказати, що покинув дружину, бо вона була моєю одноліткою.

Отож, я старий несамохіть. Не смійтеся, бувають люди, котрі тішаться тим, що старіють. Щоправда, вони не при владі.

Щоб ліпше пояснити вам, як я став фашистом, я мушу розповісти про батька, бо, здається мені, я вдався у нього. Коли батьки розлучилися, він, повертаючись із Сінгапура, Сіднея чи Гонконгу, часом брав нас зі старшим братом до себе на вихідні. Мешкав він у двоповерховій квартирі з дерев’яними сволоками на вулиці Метра Альбера. Ми спали нагорі, й у кожного була своя кімната. Вночі я чув, як дзенькають скалки криги в кришталевих фужерах з віскі й бахкають корки з пляшок. Повсякчас дзвонили у двері. З першого поверху до мене долинав дівочий регіт. По суботах батько влаштовував вечірки, запросивши кількох приятелів, президентів американських компаній і завсідників «Кастеля», яких завжди супроводжували манекенниці з агенції «Париж-Планнінг» і вербувальники в розстебнутих сорочках, з волохатими грудьми, вічною засмагою і фальшивими візитками модних фотографів. Вони ставили платівку Стіві Вандера «Song Is the Key if Life», це й досі моя найулюбленіша мелодія всіх часів і народів. Подвійний помаранчевий альбом допіру вийшов, тобто діялося все воно в 1976 році (датування за Стіві Вандером надійніше, ніж за карбоном-14). Отож, виходить, що мені було одинадцять років і в мене були новісінькі вуха. Часом я не міг заснути і спускався вниз у халаті й блакитній піжамі з розпатланою чуприною. І що ж я бачив, продерши очі? Двадцятирічних красоль, що радісно сяяли назустріч мені білими зубками і короткими спідничками. «That is your SON? He is so CUTE!»[8] Зазвичай я ховався у вбиральні, аж минеться соромливий рум’янець. Коли я вилазив відтіля, батько підморгував мені, обрізуючи сигару. «Йому нещодавно переробили вуха». Височенні дівки, що звалися Ніна, Кім чи Елізабет, перелякано верещали, роздивляючись мої близни під чуприною, потім захоплювалися моїми зеленими очима або кепкували з пантофлів. Здогадуєтеся, в чому річ? Я дещо зрозумів про жінок, плигаючи на колінах у шведських, данських і норвезьких манекенниць, які пахли пачулями і виспівували, клацаючи пальцями: «„When you feel your life’s too hard, just gotta have a talk with God“.[9] У них були світлі коси, як у моєї матінки, як жовте світло широких абажурів, як шампанське, що яскріло на їхніх вустах. Вони гладили мене по голові, ворожили на долоні, провіщали мені казкове майбутнє актора або пілота, жартома пропонували руку і серце. „Look, he’s blushing again, your son is so ROMANTIC!“[10], ставили нескромні запитання про батька і підлизувалися до мене, тицяючи горішки чи шоколадку „Мілка“, розбалакували, що добре було б оце викрасти хлоп’ятко і поділити викуп за нього, аж утручався батько. „Годі, пізно вже, якби мама побачила, то вона б мене вбила“. Тоді північні діви піднімалися зі мною до спальні, цілували мене в чоло, в носа, у зап’ястя або в шию, ретельно уникаючи губ, які я щоразу їм підставляв, заплющившись (адже, як по правді, бажав тільки одного — щоб ці богині зґвалтували мене). Потім вони як слід укривали мене ковдрою, видихаючи тютюновий дим простісінько в подушку, люб’язно всміхалися, коли я просив їх обійняти мене ще раз, причому міцненько, і сон охоплював мене під стукіт їхніх підборів, і я поринав у чарівний край топ-модельних обіймів, де перебуваю і досі й де, як дасть Бог, хотів би й померти. І що раніше, то краще.