Франц Кафка – Америка (страница 12)

Карл негайно сів, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, він підійшов до дверей і визирнув у коридор. Але ж темінь! Він зрадів, коли, зачинивши на ключ двері, знов опинився при столі у світлі свічки. Він вирішив не залишатися довше в цьому домі, а зійти до пана Пол-лундера, відверто сказати, як Клара з ним обійшлася – йому зовсім не залежало на тому, щоби приховувати поразку, – і з цим іще й яким достатнім обґрунтуванням попросити дозволу поїхати чи піти додому. Якби в пана Поллундера виникли якісь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймні дозволу, щоби хтось зі служників відпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рідше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навіть вважала за вияв люб’язності свою обіцянку наразі не розповідати нічого панові Поллундеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хіба ж Карла запрошували на борцівський поєдинок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дівчисько, яке, либонь, більшу частину свого життя провело у вивченні бійцівських прийомчиків. Урешті, її вчив сам Мак. Хай розповідає йому, що хоче, він із певністю розсудливий чоловік, це Карл знав, хоча й ніколи не мав нагоди пересвідчитися на якомусь окремому прикладі. Знав Карл і те, що якби він учився в Мака, то робив би набагато більші успіхи, ніж Клара; і тоді одного дня повернувся б сюди, найімовірніше без запрошення, вивчивши, ясна річ, попередньо місцевість, докладні знання якої були великою Клариною перевагою, а тоді схопив би цю-таки Клару й витріпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогодні пожбурила.

Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де він, мабуть, у першій розсіяності поклав на якесь невідповідне місце свого капелюха. Свічку він, звісно, захотів узяти із собою, та навіть при світлі зорієнтуватися було нелегко. Скажімо, він навіть не знав, чи розташована ця кімната на тому самому рівні, що й зала. Дорогою сюди Клара постійно так його тягнула, що йому навіть не вдалося розгледітися, пан Ґрін і підсвічники заполонили його думки, одне слово, тепер він і справді не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.

Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.

Його дзиґарок, дядьків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього – на крайній випадок – і двері до Клариної. Задля надійності, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові – він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч – дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними. А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які дядько обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат порожнюють, і вся користь із них – порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак – що він пропащий чоловік. Дядько ще й як правильно його оцінив, і лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати дядькові, бо, згідно зі своїми принципами, дядько радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у дядькові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.

Зненацька стіна з одного боку коридора закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, – чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Поллун-дером, а той йому все розповідав би.

Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридора Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна обережність, із якою він судомно тримав свічку, якимось щастям уберегла її від падіння і згасання. По-заяк коридор навіть не збирався закінчуватися, ніде не видно було вікна, ані згори, ні вглибині нічого не ворушилося, Карл запідозрив, що увесь час ходить колами, і вже сподівався був, можливо, знову відшукати відчинені двері своєї кімнати, та ні вони, ні поруччя ніяк не поверталися. Досі Карл стримувався голосно гукати, бо не хотів у чужому домі о такій пізній порі зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвітле-ному будинку це не буде аж так недоречно, і вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звідки він прийшов, побачив наближення маленького світелка. Лише тепер він зміг оцінити справжню довжину прямого коридора, цей дім був просто-таки фортецею якоюсь, не віллою. Карл так зрадів цьому рятівному світлу, що забув про будь-яку обережність, кинувся бігти, і вже з першими стрибками свічка згасла. Він не зважав на це, адже вона вже не була йому потрібна, і тут назустріч йому з’явився якийсь старий служник із ліхтарем, що покаже йому шлях.

– Хто ви? – спитав служник, підносячи йому до лиця ліхтар і освітивши тим самим і своє власне. Його лице здавалося доволі непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закінчувалася шовковистими кучерями.

«Мабуть, вірний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невідривно розглядаючи бороду вздовж і вшир й анітрохи не переймаючись, що і його самого розглядають. До речі, він одразу й відповів, що він гість пана Поллундера й хотів зі своєї кімнати піти до їдальні, але не зміг її знайти.

– Он як, – сказав служник, – ми ще не провели електричне освітлення.

– Я знаю, – кивнув Карл.

– Не хочете припалити свічку від моєї лампи? – запитав служник.

– Прошу, – мовив Карл, так і зробивши.

– У цих коридорах такий протяг, – сказав служник, – свічка легко гасне, тому я маю ліхтар.

– Так, ліхтар набагато практичніший, – погодився Карл.

– Свічка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освітивши свічкою Карлове вбрання.

– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, ніби він пасує найкраще з усіх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пішла йому на користь, пригадав він знову. Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскільки це дозволяв поспіх; Карл знов і знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, які служник слухняно видаляв.

– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далі.

– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухається вона дуже поволі. А тепер іще й застрайкували будівельники, як ви, можливо, знаєте. З такою будовою купа мороки. От зробили кілька великих проломів, яких ніхто не замуровує, і протяги гуляють цілим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нізащо не витримав би.

– То що, говорити голосніше? – спитав Карл.

– Ні, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від’єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо.

– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?

– Так.

– Так я відразу й подумав, – мовив Карл.

– Там є на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому.

– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить панові Поллундеру.

– Ну, звісно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?

– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?

– Він наречений панни, – сказав служник.

– А от цього я справді не знав! – вигукнув Карл і зупинився.

– Це аж так вас дивує? – запитав служник.

– Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.