Франц Кафка – Америка (страница 11)

Трохи втішений, він обернувся. Перед ним стояла Клара:

– Невже вам у нас анітрохи не подобається? Невже ви не можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходімо, я зроблю останню спробу.

Вона повела його навскоси крізь залу до дверей. За одним із бічних столів сиділи обоє панове з якимись ледь шумкими, налитими у високі склянки напоями, невідомими Карлові, що їх він і сам не відмовився би скуштувати. Пан Ґрін виставив один лікоть на стіл, а лице якомога більше наблизив до пана Поллундера; якби хтось не знав пана Поллундера, цілком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Поллун-дер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Ґрін, хоча люди зазвичай навіть мимохіть дивляться туди, куди й співрозмовник, навіть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цій поведінці він бачить вираз певного Ґрінового переконання; кожен, Карл для себе, а Ґрін для себе, тут мусив намагатися давати собі раду власним здібностям, необхідний товариський зв’язок із часом і сам встановиться внаслідок перемоги чи знищення одного з них.

«Якщо він має на увазі це, – сказав собі Карл, – то він просто дурень. Я справді нічого від нього не хочу, тож хай і він дасть мені спокій».

Тільки-но він вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що він, либонь, нечемно повівся, бо Кларі довелося мало не виволікти його, що втупився у Ґріна, з кімнати. Тим слухняніше йшов він за нею тепер. На шляху крізь коридори він спершу не повірив власним очам, коли через кожні двадцять кроків побачив безліч ліврованих лакеїв зі свічниками, що їх товстий стовбур кожен міцно стискав обіруч.

– Новий електричний дріт наразі доведено лише до їдальні, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дім і вирішили повністю його перебудувати, наскільки взагалі можна перебудувати старий дім такої химерної побудови.

– То, виявляється, навіть в Америці вже є старі будинки, – сказав Карл.

– Ну, звичайно, – засміялася Клара і потягла його далі. – Але ж у вас дивні уявлення про Америку.

– Не кепкуйте з мене, – сказав він роздратовано. Врешті-решт, він знав і Європу, й Америку, а вона лишень Америку.

Мимохідь вона ледь витягненою рукою штовхнула якісь двері й сказала, не зупиняючись:

– Тут ви спатимете.

Карлові, зрозуміло, хотілося тут-таки оглянути кімнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразі хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорі, врешті, вирішив Карл, він не мусить конче в усьому коритися Кларі, вирвався від неї і увійшов до кімнати. Несподівану темряву за вікном можна було пояснити верхівкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спів. Проте в самій кімнаті, до якої ще не дійшло місячне світло, не можна було розгледіти майже нічого. Карл пошкодував, що не прихопив із собою електричного ліхтарика, подарунок дядька. Бо ж де-де, а в цьому будинку ліхтарик був би незамінний, якби їх тут було кілька, слуг спокійнісінько можна було би відпустити спати. Він сів на підвіконня, і вдивлявся, і вслухався. Здавалося, крізь листя старого дерева продирається сполоханий птах. Звідкись здалека долинув свист нью-йоркського підміського потяга. Поза тим було тихо.

Однак недовго, бо до нього вже кинулася Клара. Явно розлючена, вона вереснула:

– Що це таке? – і ляснула рукою по спідниці. Карл вирішив відповісти щойно тоді, коли вона згадає про ввічливість. Та вона сягнистими кроками підійшла до нього і закричала: – То ви йдете зі мною чи ні? – і чи то навмисне, чи просто від роздратування так штовхнула його в груди, що він випав би з вікна, якби останньої миті не зісковзнув із підвіконня і не торкнувся ногами підлоги.

– Я мало не випав з вікна, – сказав він докірливо.

– Шкода, що цього не сталося. Чому ви такий нечемний. Я вас зараз скину! – І вона справді обхопила його, що від здивування він спершу навіть забув обважніти, своїм сталевим, виспортуваним тілом, і понесла мало не до самого вікна. Але тут він схаменувся, звільнився за допомогою викруту стегнами і тепер обхопив уже її.

– Ой, ви робите мені боляче, – одразу ж сказала вона.

Та тепер Карл уважав, що не слід її відпускати. Тож хоч він і дав їй змогу ступати, куди їй заманеться, та все ж ішов разом із нею і не відпускав. Та й легко було охопити її в цій вузькій сукні.

– Пустіть, – прошепотіла вона, а її розпашіле лице було так близько від його, йому доводилося напружуватися, щоб її побачити, так близько вона була, – пустіть, я дам вам щось гарне.

«Чому вона так зітхає, – подумав Карл, – адже їй не може бути боляче, я ж її не тисну», – і він усе ще не відпускав її. Та раптом, у мить, коли він неуважно стояв мовчки, Карл знову відчув на своєму тілі її зміцнілу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, підбиваючи ноги прийомом якоїсь чужинської бойової техніки, і попхала поперед себе, з чудовою розміреністю вдихаючи, на стіну. Але там стояла канапа, і на неї вона вклала Карла й сказала, навіть не надто до нього схиляючись:

– А тепер поворухнися, якщо зможеш.

– Кішка, дика кішка, – тільки й вдалося видушити Карлові зі свого замішання люті й сорому, в якому він перебував.

– Ти збожеволіла. Ти, дика кішко.

– Вважай, що кажеш, – сказала вона і посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсім неспроможний щось зробити, тільки хапав ротом повітря, в той час як вона піднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неї на пробу, знову, до того ж усе далі й далі відводила її в повітрі, щомиті грозячи повернутися ляпасом. – А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за твою поведінку супроти дами вирішила послати тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б тобі на твоєму подальшому життєвому шляху, навіть якби й не було надто приємним спогадом. Адже мені тебе шкода, і ти доволі гарненький хлопчик, і якби ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, відлупцював би мене як слід. І все ж, і все ж – мене просто-таки розбирає величезна спокуса дати тобі ляпаса, як ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волі. А тоді, ясна річ, не вдовольнюся одним ляпасом, а відлупцюю тебе навідмаш справа і зліва так, що в тебе щоки набрякнуть. А може, ти до всього ще й виявишся чоловіком честі – мені майже віриться в це – і не захочеш жити далі з цими ляпасами, і заберешся з цього світу. Але чому ти був так проти мене налаштований? Я що, тобі не подобаюся? Невже не варто піти зі мною до кімнати? Обережно! Щойно я вже мало не вліпила тобі ненароком ляпаса. Отож якщо тобі сьогодні таки вдасться звільнитися, то будь ласка, поводься як слід. Я не твій дядько, з яким ти все одно знаходиш спільну мову. До речі, хочу ще звернути твою увагу на те, що, коли я випущу тебе, не надававши ляпасів, тобі зовсім не варто вважати, що твоє теперішнє становище і справжні ляпаси з погляду чести є тим самим, якщо ти так вважатимеш, то я волію таки справді надавати тобі ляпасів. Цікаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповім.

На згадку про Мака вона відпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнім рятівником. Якусь часину він іще відчував на шиї Кларине волосся, а відтак ледь відвернувся, а тоді лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, він не відповідав і не ворушився. Вона запалила десь свічку, кімната освітилася, на плафоні з’явився зиґзаґоподібний візерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши її ані на палець. Клара ходила кімнатою туди-сюди, сукня шелестіла об її ноги, мабуть, коло вікна вона затрималася надовше.

– Накомизився? – почулося її запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цій кімнаті, яку пан Поллундер призначив на цю ніч йому, він так і не знайде спокою. Тут бродило це дівчисько, зупинялося і говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщій спати, а тоді геть звідси – ось єдине його бажання. Йому навіть уже не хотілося до ліжка, а спати тут-таки, на канапі. Він тільки й чекав, коли вона піде, щоби підхопитися за нею до дверей, зачинити їх на засувку і знову кинутися на канапу. Йому так кортіло потягнутися і позіхнути, але не хотілося цього робити перед Кларою. Отож він лежав собі так, незмигно дивлячись догори, відчував, як нерухоміє лице, а якась мушка літала довкола й мерехтіла йому перед очима, а він так до пуття і не знав, що це.

Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, і якби він не опирався, то мав би вже її побачити.

– Тепер я піду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Двері до моєї кімнати четверті, рахуючи від цих, на цьому боці коридора. Тож пройдеш повз троє дверей, а наступні – твої. Я вже не зійду до зали, а буду в своїй кімнаті. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обіцяв пограти мені на фортепіано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навіть не годен поворухнутися, тоді залишайся і виспися. Батькові про нашу колотнечу я наразі не скажу ані слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоїть. – Після цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибігла з кімнати.