Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 30)
Ф р а н ч е с к о
Зроби це, найлагідніший отче, бо хоч я від решти не зцілився, але відчуваю велике полегшення.
А в г у с т и н
Ти понадміру прагнеш людської слави і безсмертя свого імені.
Ф р а н ч е с к о
Визнаю беззаперечно: у жоден спосіб не можу приборкати цієї жаги.
А в г у с т и н
Тим часом варто остерігатися, щоб, загарливо домагаючись суєтного порожнього безсмертя, ти не закрив собі шляхи до безсмертя істинного.
Ф р а н ч е с к о
Серед решти, цього я теж боюсь; але сподіваюсь — зокрема від тебе — дізнатися, як цього уникнути, бо ти мені дав добрі засоби проти тяжчих недуг.
А в г у с т и н
Жодна з решти твоїх вад не становить такої загрози, хоч, може, деякі огидніші. Однак що для тебе ота слава, така жадана? Скажи.
Ф р а н ч е с к о
Не знаю, якщо йдеться про визначення. Хіба не тобі вона більше знайома?
А в г у с т и н
Тобі натомість знайоме слово, а суть слави, як випливає з твоїх вчинків, невідома, бо коли б ти знав її, то ніколи б не жадав так палко. Звісно, ти вважаєш її «почесним і далекосяжним поголосом про заслуги перед співгромадянами, чи вітчизною, чи цілим людським родом», як в одному місці стверджує Марк Туллій, або, як він же визначає її в іншому місці, «часто повторюваним поголосом комусь на похвалу». З обох визначень ти дізнаєшся, що слава — не що інше, як поголос. А чи знаєш ти, що таке поголос?
Ф р а н ч е с к о
Наразі нічого доладного не спадає на думку. Тож, аби не ляпнути абищо, волів би промовчати.
А в г у с т и н
Принаймні розсудливо і скромно. В обговоренні предмета серйозного і неоднозначного слід зважувати не стільки — що сказати, скільки — про що промовчати: хвала за добре слово не переважить осуд за дурно хибне. А поголос, щоб ти знав, це чутки, що передаються загалом з вуст у вуста.
Ф р а н ч е с к о
Мені подобається таке визначення чи то змалювання.
А в г у с т и н
Отже, слава — це подув мінливого вітерцю і, що тобі геть не сподобається, подих багатьох людей. Я знаю, кому про це кажу; бо хто ж іще так, як ти, ненавидить звичаї натовпу. Бачиш, які химерні твої судження: ти втішаєшся балачками тих, чиї вчинки засуджуєш. І не тільки втішаєшся, а вбачаєш у тому найвище своє щастя! Інакше яка мета твоєї невпинної праці, безсонних ночей і відданості науковим заняттям? Ти можеш відказати на це, що накопичуєш знання, які можуть стати тобі у пригоді. Але ти давно вже вивчив усе, що необхідно як для життя, так і для смерті, а тепер слід би нарешті намагатись застосувати ці знання у дії, замість того щоб і далі скніти над студіями, що знай підкидають нові таємниці і нерозв’язні загадки, і, таким чином, пошуки затягуються до нескінченності. На додачу, ти найбільше зусиль віддавав тому, що здатне потішити смаки загалу. Тобто ти силкуєшся догодити тим, хто тобі найменше подобається, збираючи вершки красномовства — там для поемки, сям для промови, — щоб частувати ними публіку.
Ф р а н ч е с к о
Облиш, прошу, я не можу таке слухати. Відколи я вийшов з дитячого віку, я не схильний до прикрашання, бо запам’ятав чимало влучних висловів Цицерона проти словесних марнотратників, а перш за все заувагу Сенеки: «Соромно чоловікові зривати квіточки і спиратись на розхожі вислови, покладаючись на пам’ять».
А в г у с т и н
Я, кажучи це, не закидаю тобі ні лінощі, ні брак пам’яті, а кажу тільки, що ти запам’ятовував яскравіші місця з прочитаного, щоб розважати витягами товариство, відбираючи з маси висловів найбільш витончені, щоб частувати ними друзів. А все це і є засоби здобуття порожньої слави. Однак, не задовольняючись результатами повсякденної праці, яка, попри величезні витрати часу, обіцяла тобі популярність лише в цьому сторіччі, ти поширив свої задуми на далеке майбутнє і забажав слави поміж нащадками. Для цього замахнувся на високі теми, заповзявшись написати історію від царя Ромула до кесаря Тита, ґрунтовний твір, на який треба покласти чимало часу і сил. Не довівши його до кінця (бо ж, підбурюваний нестерпною жагою слави!), ти на поетичному кораблі переправився в Африку; і тепер так старанно працюєш над піснями тієї «Африки», що нічого іншого, либонь, не залишиш. Отак, ти віддаєш усе своє життя двом турботам, щоб не згадувати про інші, які за ними тягнуться, і марнуєш найцінніше і незамінне, коли пишеш про інших, забуваючи про самого себе. І звідки тобі знати, чи не вирве смерть втомлене перо з твоєї руки перше, ніж обидві ці праці будуть завершені, а ти, жадібно прагнучи до слави одразу двома шляхами, жодним з них не досягнеш своєї мети?
Ф р а н ч е с к о
Зізнаюся, часом я цього боявся. Коли мене вразила тяжка хвороба, я боявся близької смерті, і тоді ніщо так не мучило мене, як думка, що залишаю «Африку» готовою лише наполовину. Тоді, не бажаючи, щоб чужа рука доробляла поему, я вирішив власноруч спалити її, оскільки нікому з друзів не довіряв настільки, кому доручив би зробити це після моєї смерті; я пам’ятав, що таке прохання нашого Вергілія не виконав імператор Цезар Август. Коротко кажучи, «Африка» моя, звична до палючого сонця і тричі палена вогнем римських факелів, врешті мало не згоріла від моїх власних рук. Але про це якось іншим разом. Зараз таке згадувати надто гірко.
А в г у с т и н
Твоя розповідь підтверджує моє судження. Дещо відкладено день розплати, але суть справи не міняється. Що може бути безглуздіше, ніж віддавати стільки сил справі, успіх якої сумнівний? Та я знаю, що спокушає тебе не полишати розпочатої роботи: сама тільки надія завершити її. Гадаю, мені було б важко ослабити в тобі цю надію, тому я спробую своїми словами посилити її, щоб показати тобі, що навіть у перебільшеному вигляді вона не варта надмірних твоїх зусиль. Отож уяви собі, що маєш доволі і часу, і дозвілля, і спокою, що минули і духовне заціпеніння, і тілесна знемога, і всі прикрощі, які, перешкоджали натхненню, переривали квапливий біг твого пера. Уяви собі, що все владналося для тебе якнайкраще. Яку велику справу ти волів би тоді здійснити?
Ф р а н ч е с к о
Написати унікальний видатний твір.
А в г у с т и н
Не стану тобі суперечити; я ладен допустити, що твір буде чудовим. Але ти жахнувся б, дізнавшись, настільки прекраснішим справам він стоїть на перешкоді. По-перше, насмілюся стверджувати, він віддаляє твою душу від усіх прагнень вищого порядку. А понад те, чудовий цей твір не здобуде для тебе ні тривалої, ні широкої слави, бо сам обмежений місцем і часом.
Ф р а н ч е с к о
Я знаю цю стару, заяложену філософську байку: вся земля подібна до однієї малої дрібки, одна душа живе незліченні тисячоліття; слава ж людська не здатна наповнити ні цю малу дрібку, ні душу. Знаю також інші вислови такого роду, що ними намагаються відбити любов до слави. Але прошу тебе, якщо маєш вагоміші аргументи, виклади їх одразу. Бо я з досвіду знаю — все це справляє враження, але не переконує. Адже я не мрію зробитись безсмертним богом і володіти небом і землею. Мені досить людської слави; її лише прагну, бажаючи того, що доступне смертному.
А в г у с т и н
О, як ти нещасний, коли ти говориш правду! Якщо не прагнеш безсмертя, не пам’ятаєш про вічне, ти належиш землі. Твої справи кепські, навіть — безнадійні.
Ф р а н ч е с к о
Борони мене Боже від такого божевілля. Завжди я палав любов’ю до вічності — закликаю у свідки свою совість, якій відомі усі мої помисли. Я сказав чи, якщо ненароком обмовився, я хотів сказати, що, як смертний, я користуюся з того, що доступне смертним, і не намагаюсь ґвалтувати природу речей несумірними гордими бажаннями. Тому, домагаючись людської слави, я усвідомлюю, що і я, і вона, ми обидвоє смертні.
А в г у с т и н
Наскільки резонно, настільки ж нездарно, заради порожнього подуву, що, як ти сам визнаєш, мине безслідно, ти відмовляєшся од вічного.
Ф р а н ч е с к о
Аж ніяк не відмовляюсь. Може, тимчасово віддалив себе…
А в г у с т и н
Зволікання надто небезпечне, коли біг часу такий стрімкий, а життя таке швидкоплинне! І я хочу, щоб ти сказав мені: якби той, хто один визначає термін життя і смерті, нині призначив тобі один тільки повний рік життя і ти знав би про це напевно, як би ти розпорядився цим роком?
Ф р а н ч е с к о
Я витрачав би час тільки на істотні речі, вкрай заощадливо й обачно. Та чи наважився б хто відповісти інакше, якщо він у здоровому глузді!
А в г у с т и н
Відповідь схвалюю, але своє здивування людським безумством у справі не міг би висловити ні я, ні будь-хто з наймайстерніших ораторів: якби навіть зібрати весь їхній хист і зусилля воєдино, їхнє красномовство виявилось би безпорадним.
Ф р а н ч е с к о
З якого приводу таке здивування?
А в г у с т и н
З приводу вашої скупості, попри надійність і марнотратства у непевності; тим часом, якби мали краплину здорового глузду, ви чинили б навпаки. Адже хоч який короткий річний термін, він гарантований тим, хто сам не обманює і кого неможливо обдурити. Отже, цей рік можна було б розділити на довільні частини на свій розсуд, заздалегідь призначивши останні години турботам про спасіння душі. Але таке вже ваше гідне прокляття загальне безумство, що, не знаючи, чи матимете час на останні вищі потреби, ви гаєте його на нісенітниці так, наче маєте того часу досхочу. Той, кому призначено прожиття рік, володіє чимось надійним, хоча й невеликим; але всі ви, смертні, живете у світі, де смерть вражає навмання, тож не маєте певності не тільки щодо одного року, але навіть щодо одного дня чи навіть години. Кому призначено рік життя, той, по завершенні терміну в шість місяців, має ще півроку; а тобі, коли втратив нинішній день, хто гарантує тобі завтрашній? Ось слова Цицерона: «Кожен знає напевне, що помре, але не знає, чи вже сьогодні», і ніхто не буває настільки юним, щоб «мати певність, що дотягне до вечора». Тому я питаю тебе і питаю всіх смертних, які, зазираючи у прийдешнє, нехтують теперішнім: