Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 32)
Ф р а н ч е с к о
Як же мені діяти? Покинути свої праці незавершеними? Чи не було б розумніше пришвидшити роботу і, з Божою поміччю, довести її до кінця? А позбувшись цих турбот, я вільно рушив би до вищої мети. Бо чи ж можу я зі спокійним серцем полишити на півшляху таку вагому справу, в яку вже вклав стільки сил і часу?
А в г у с т и н
Бачу, на яку ногу ти кульгаєш. Ти вважаєш за ліпше покинути самого себе, ніж свою писанину. Але я взяте на себе зобов’язання виконаю — наскільки успішно, залежатиме від тебе. Скинь зі своїх плечей вантаж давнини: подвиги римлян достатньо прославлені самою історією і пером інших письменників. Полиш Африку тим, кому вона належить: ти не додаси слави ні своєму улюбленому Сципіонові, ні собі — його вже нема куди вище підносити, а ти видираєшся за ним надто звивистою стежкою. А відкинувши все другорядне, ти, нарешті, повернеш собі самого себе і, повертаючись до того, з чого ми починали, почнеш зосереджені роздуми про смерть, до якої ти непомітно наближаєшся. Розірвавши завісу, розсій темряву і втопи в неї зір. Нехай не минає для тебе бодай один день чи ніч без передбачення найвищого часу. І нехай нагадує тобі про нього все, що відкриється твоїм очам і твоїй душі. Змінюються небо, земля і моря, то на що може сподіватися людина, тлінне створіння? Невпинно чергуючись, змінюються пори року, і ти глибоко помиляєшся, гадаючи, буцім ти один можеш залишатись незмінним. Як витончено висловив це Флакк:
Тому щоразу, коли ти бачиш по весняному розмаю літні жнива, після літньої спеки відчуваєш осінню прохолоду, а по зборах плодів бачиш зимові сніги, кажи собі: «Все це минає, але ще не раз повернеться, а я піду безповоротно». Щоразу, коли сонце ховається за гори і тіні їхні більшають, кажи собі: «Ось життя відходить, і тінь смерті видовжується; та сонце завтра знову зійде, але для мене цей день пішов безповоротно». Хто здатен змалювати красу тихої ночі, зручного часу для тих, хто замислює зло, і разом благодатного для тих, хто робить добро; тому маєш бути насторожі, як той керманич фрігійського флоту, бо ти пливеш через море не менш небезпечне. Тож вставай серед ночі так само, як він, що
І, стежачи, як вони мчать на захід, зважай, що тебе відносить разом з ними до схилу, і що тобі нема на кого сподіватись, крім того, хто непорушний і не знає заходу. Так само, коли ти бачиш, як ті, кого ти нещодавно знав дітьми, сходять горі по вікових щаблях, пригадуй, що ти водночас спускаєшся іншою стежкою, і тим швидше, що така властивість усього важкого, за законом природи. Оглядаючи старовинні споруди, подумай насамперед: «Де нині ті, чиї руки їх зводили?»; оглядаючи нові, подумай: «Де невдовзі будуть будівничі?». Те саме обмірковуй, дивлячись на дерево, з гілок якого, як часто буває, вже не збирає плодів той, хто його посадив і зростив. На багатьох поширюється вірш із «Георгік»:
Милуючись швидкою річкою, пригадуй свій власний віршик (так само твоїм надам перевагу):
Нехай не вводить тебе в оману велике число днів і детальний поділ життя людини за віком, бо хоч скільки воно триває, а минає, як один день, і не завжди — як цілий. Частіше пригадуй Арістотелеве порівняння, яке, я помітив, тобі до вподоби і яке ти завжди сприймаєш з глибоким хвилюванням. Ти знайдеш його ясніший і переконливіший виклад у «Тускуланських бесідах» Цицерона, а я перекажу у подібних словах, оскільки не маю напохваті згаданої книжки. «Біля річки Гіпаніса, що впадає у Понт з боку Європи, — розповідає він, — народжуються певні невеличкі тваринки, життя яких триває один день. Хто з них загине на схід сонця, вмирає молодим, інші, що гинуть опівдні, — помирають в розквіті літ, а хто доживає до заходу сонця, особливо в дні сонцестояння, той помирає старим. Порівняй тривалість нашого життя з вічністю, — чи не видасться вона тобі мало не так само короткою?» Так передає Цицерон це судження, настільки, на мій погляд, влучно, що з вуст філософів воно пішло в народ. Ти, либонь, помітив, що навіть у середовищі грубих і неосвічених людей повелось казати на дитину: «для нього сонце сходить», на дорослого: «його життя дійшло полудня» або «дев’ятої години», а на старезного діда кажуть: «це вечір його життя» або «він на заході життя». Отакі речі, любий сину, перебирай у своїй пам’яті та інші подібні думки, яких, поза сумнівом, не бракує і з яких чимало я навів, щойно вони мені самому пригадались. На додачу лише про одне благаю. Дивись уважно на гробниці померлих, найперше — тих, що жили у твій час; пам’ятай, що тобі там теж приготовано місце і там твоя вічна оселя.
І тим часом як ти, у розквіті літ, гордуєш іншими, невдовзі сам станеш предметом чиєїсь погорди. Пам’ятай це, розмірковуй про це день і ніч, не тільки як розсудлива людина, свідома своєї природи, але також як філософ, бо сказано ж: «Усе життя філософа — підготування до смерті». А саме роздуми про смерть навчать тебе зневажати земне і вкажуть інший шлях у житті, яким тобі йти. Ти запитаєш, либонь, що то за шлях і якими стежками до нього вийти. Я ж відповім, тобі не знадобляться детальні вказівки. Дослухайся лишень внутрішнього голосу, що невпинно закликатиме тебе: «Ось шлях до вітчизни». Знаєш сам, що він каже тобі, де йти просто, а де в обхід, обираючи один шлях і обминаючи інший. Корись йому, якщо хочеш спасіння свободи. Відкинь надмірні вагання. Природа небезпеки така, що треба діяти: ворог загрожує тобі зі спини, а нападає спереду; ти в облозі, і мури фортеці тремтять. Зволікати не можна. Чи варто усолоджувати своїм співом інших, коли ти сам себе не чуєш? Скажу наостанок: уникай підводних каменів. Обери безпечний прихисток. Дій за покликом душі, бо, хоч і підвладна ганебним поривам, вона, шляхетна, прагне доброчесності.
Ф р а н ч е с к о
Якби ж ти застеріг мене раніше, перш ніж я віддав душу цим студіям!
А в г у с т и н
Я часто застерігав тебе; на самісінькому початку, уздрівши, що ти взяв перо в руку, я застеріг тебе, що життя коротке і непевне, що праця тривала і стала, що клопіт великий, а плід з нього буде малий. Але тобі заклало вуха від людської хвали, яку ти ненавидів, але якою, дивним чином, керувався. Гаразд, — оскільки ми тут чимало слів нагородили, — не допусти, щоб пішло намарно те, що ти почув від мене вартісного; і не ображайся за те, що видалось тобі надміру різким.
Ф р а н ч е с к о
Я дуже вдячний тобі, крім решти всього, за розмову впродовж трьох днів, бо ти зняв полуду з моїх очей, розсіяв густий туман, що застив мені світло. Але як віддати належну подяку тій, котра залишилася з нами до кінця, не переймаючись нашою багатослівністю? Якби вона відвернула від нас лице, ми заблукали б у мороці, і твоя мова не містила б нічого певного, або я не зумів би цього сприйняти. Нині ж, оскільки ваша обитель небо, а я наразі мешкаю на землі і не знаю, скільки ще тут залишатимусь, і оскільки ця невизначеність, сам бачиш, мучить мене, я благаю вас, не полишайте мене, хоч яка велика відстань відділяє мене від вас. Без тебе, добрий отче, моє життя сумне, а без неї — порожнє.
А в г у с т и н
Покладись на нас, якщо тільки сам себе не полишиш, бо тоді всі полишать тебе, і небезпідставно.
Ф р а н ч е с к о
Триматимусь себе, скільки зумію, зберу розкидані уламки своєї душі і ревно зосереджусь на собі. Однак зараз, тим часом як ми розмовляємо, на мене чекає багато важливих, хоч таки й суєтних, справ.
А в г у с т и н
Публіка може видаватись важливішою; але, насправді, немає нічого кориснішого і пліднішого за роздуми про себе. Інші помисли можуть виявитися марними, а ці, як показує неминучість відходу, завжди доречні.
Ф р а н ч е с к о
Визнаю; і тільки заради того так ревно візьмусь до інших справ, щоб, завершивши їх, повернутись до важливіших. Я усвідомлюю, ти правий, кажучи, що було б набагато надійніше займатись тільки головним, залишити манівці, обрати простий шлях спасіння. Але я нездатен приборкати своє бажання.
А в г у с т и н
Ми повертаємося до нашої давньої суперечки, коли ти називаєш своє бажання нездатністю. Нехай буде так, якщо інакше неможливо — молімося Богу щиро, щоб Він тебе скеровував у твоїх поневіряннях і привів тебе у безпечний прихисток.
Ф р а н ч е с к о
Нехай же здійсниться те, про що ти молиш Його для мене! Нехай, з Божою поміччю, пройду цілий і непошкоджений, обминаючи криві шляхи, щоб здіймався порох мені в очі; щоб не збурювалась моя душа, мовчав світ і не робилося галасу з моєї долі.
Закінчується Бесіда третя,
а з нею — моя Таємниця.
Примітки
[У цій електронній версії примітки віднесено до відповідних місць у тексті. Автор приміток —
Інформація видавця
УДК 821.131.1
П30
Серія «Бібліотека світової літератури»
заснована у 2001 році
Переклад
Передмова, примітки
Редколегія серії: