Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 29)
Ф р а н ч е с к о
Звісно ж, на нього. Хіба є яскравіший приклад? Якщо не помиляюсь, у своїй халепі втішно перебувати в оточенні славетних. Тому, зізнаюсь, я постійно вдаюсь до таких прикладів для повсякденного вжитку. Мені завжди треба мати щось напохваті для розради у негараздах, на які наражає мене природа чи лиха доля, і в тих, які ще чекають на мене; а дати мені таку розраду здатен живий розум чи яскравий приклад. Тому, якби ти став докоряти мені, що я боюся грому і блискавки, чого я, власне, й не заперечую (не остання причина моєї любові до лавра — те, що, як кажуть, його вражає блискавка), то я відповів би, що кесар Август мав такі самі страхи. Якби ти назвав мене сліпим і я справді таким був, я сказав би, що незрячими були також Аппій[124] і Гомер, цар поетів; якби ти назвав мене кривим на одне око, то, як щитом, я прикрився б образом Ганнібала, вождя фінікійців, чи Філіпа, царя македонського. На закиди в глухоті я апелював би до прикладу Марка Красса; у непереносимості спеки — до Александра Македонського. Всіх не перебиратиму — про решту можна здогадатись.
А в г у с т и н
Не так щоб мені був не до вподоби цей набір прикладів; але ж, якби він тільки оберігав тебе від страху і зневіри, а не навіював тобі безтурботність. Я схвалюю все, що навчає тебе не боятись наближення старості і не зненавидіти її, коли прийде; але рішуче засуджую все те, що здатне вселити тобі думку, буцімто старість не є згасанням життя і відволікає від роздумів про смерть. Незворушно сприймати передчасну сивину — це ознака доброї вдачі; але стримувати природне старіння, приховуючи свій вік, нарікати на завчасну сивину і фарбувати або вискубувати сиве волосся — це безумство настільки жахливе, наскільки й поширене. Ви дивуєтесь стрімкому наближенню старості і не бачите, сліпці, з якою швидкістю обертаються світила, чий біг пожирає і, день по дню, вичерпує час ваших скороминущих життів. Дві обставини роблять вас нерозсудливими. По-перше, і без того коротке життя одні з вас ділять на чотири, інші — на шість, а хтось іще й на більше число відтинків. Таким чином ви намагаєтеся крихітну річ роздробити в числі, нездатні розтягнути її в реальності. Який резон у такому дробленні? Хоч скільки накриши частинок, майже всі вони зникають в одну мить.
Бачиш, як майстерно передав поет стрімкою зміною слів швидкоплинність життя? Тож марно розтягувати те, що прародителька природа стискає. По-друге, старіючи у веселощах і фальшивих радощах, ви, як ті троянці, залишаєтесь безтурботними в свою останню ніч:
Так само й ви не помічаєте, як старість, ведучи за собою люту й озброєну смерть, проникає крізь оборонні мури вашого тіла, аж раптом виявиться, що:
Адже ви так само покладаєтесь на мури вашої плоті, зачаровані принадами земними, принадами, як ті, що їх, за словами Марона, приспало вино. Не без витонченості зазначає також і сатирик:
Отож, повертаючись до предмета нашої розмови, коли старість уже на порозі, ти намагаєшся її не впустити. Вона, мовляв, поквапилась, всупереч законам природи. Тобі приємно, коли хтось, не надто ще старий, зустрівши тебе, згадує, як бачив тебе малим хлопчиком, зазначаючи, як заведено в таких випадках, що у нього таке враження, наче це було вчора. А ти й не замислюєшся, що те саме можна сказати будь-якому старезному дідові. Бо хто ж не був дитиною іще тільки вчора? Зрештою, хто не лишається дитиною на все життя? На кожному кроці бачимо дев’яностолітніх хлопчаків, що чубляться через дрібниці і займаються дитячими науками. Дні життя спливають, тіло старіє, а душа не змінюється. Все псується і гниє, а вона не досягає своєї зрілості; правду каже приказка: одна душа зношує кілька тіл. Дитячий вік минає, каже Сенека, а дитинність залишається. Повір, ти не настільки вже дитина, як тобі видається. Чимала частина людей не доживає твого теперішнього віку. Тому сором тобі бути літнім закоханим; сором бути приводом для пліток; а якщо істинна шана тебе не приваблює, а безчестя не страшить, зміни свою поведінку, принаймні заради чужої гідності. Бо, якщо не помиляюсь, берегти своє добре ім’я варто хоча б для того, щоб захистити друзів від ганебного звинувачення у брехні. Кожна людина зобов’язана дбати про це, а надто ж ти, з огляду на масу людей, що твоє ім’я у них на вустах, бо:
Якщо у твоїй «Африці» твій улюбленець Сципіон ладен вислухати цю пораду від свого найлютішого ворога, прийми її нині ти з вуст люблячого батька. Залиш дитячі пустощі; згаси юнацьке полум’я; облиш розумувати щодо того, чим станеш; усвідом радше, чим ти є. Зрозумій, що дзеркало недарма поставлене. Пригадай, що написано в «Натурфілософських питаннях». Бо для того «винайдені дзеркала, щоб люди знали самих себе. Чимало з них отримали таким чином, по-перше, пізнання самих себе, по-друге, безпосередні поради: вродливі — уникати сорому, потворні — надолужувати чеснотами тілесні вади, юнаки — вчасно братись за навчання, щоб стати гідними чоловіками, старі — зрікатись того, що недостойне їхньої сивини, і починати думати про смерть»[130].
Ф р а н ч е с к о
Я завжди пам’ятаю ці слова з тієї миті, як уперше прочитав їх. Вони того варті, бо містять добру пораду.
А в г у с т и н
Що з того, що ти прочитав і запам’ятав? Простіше було б тобі посилатись на незнання. Хіба не соромно, що, маючи сивину на скронях, ти не змінив поведінку?
Ф р а н ч е с к о
Мені соромно і боляче, я каюсь, але нічого не можу вдіяти. Та знаєш ти, що мене втішає? Що вона старіє разом зі мною.
А в г у с т и н
Тобі запам’яталась, ймовірно, фраза Юлії, дочки кесаря Августа, яка на закиди батька, що її мова не так серйозна, як мова Лівії, відбулась дотепом: «Моя мова старітиме разом зі мною». Але спитаю, вважаєш ти пристойнішим у літньому віці палати пристрастю до старої чи до молодої дівчини? Тим ганебніша пристрасть, що слабший для неї привід. Тому устидися, що твоя душа анітрохи не міняється, тоді як тіло змінюється безперервно. Оце й усе, що час дозволяє сказати про сором. Та оскільки, на думку Цицерона, безглуздо ставити сором на місце розуму, спробуймо знайти допомогу в самому джерелі цілющих засобів, тобто в розумі. Цю допомогу надасть нам глибоке осмислення, що я назвав останнім з трьох речей, здатних відвернути душу від кохання. Відтак, я кличу тебе тепер у єдину фортецю, яка здатна тебе захистити від навали пристрастей і повернути тобі людську гідність. Замислись перш за все про благородство душі, настільки велике, що, якби обговорювати його докладно, я мусив би написати цілу книжку. Замислись про тлінність і мерзенність плоті — тема для роздумів не менш розлога. Замислись, яке коротке людське життя, про що чимало написано видатними людьми. Замислись про швидкоплинність часу, яку ніхто не міг би змалювати словами. Замислись про те, що смерть неминуча, а година її нікому не відома і загрожує будь-кому в будь-який час. Замислись про те, як помиляються люди, сподіваючись відкласти те, що неможливо відкласти. Немає людини, яка була б настільки не при розумі, щоб не усвідомлювала, що коли-небудь помре. Тож, благаю тебе, не тіш себе надіями на довге життя, що стількох уже обдурили. Натомість візьми собі за настанову вірш, вимовлений нібито небесним оракулом:
Справді, кожен новий день для смертного є або останнім, або ближчим до останнього за попередній! Замислись також, як соромно, що на тебе показують пальцем, що ти став предметом пересудів. Замислись, наскільки твоя поведінка суперечить твоїм віруванням. Замислись, скільки шкоди завдала та жінка твоїй душі, твоєму тілу і твоєму добробуту. Замислись, як багато ти потерпав через неї надаремно. Замислись, скільки разів випадало тобі терпіти глузування, презирство, зневагу. Замислись, скільки ніжних слів, скільки скарг, скільки сліз ти вилив намарно. Замислись, якою погордою часто відповідала вона на твої благання, а коли бувало зглянеться, які нетривалі бували ці милості — не помітніші за літній вітерець. Замислись, наскільки ти підніс її славу і наскільки вона принизила твоє життя; як ти дбав про її ім’я і як вона нехтувала твоїм станом. Замислись, наскільки через неї ти віддалився від любові до Бога і в які нещастя ти вскочив, що їх не називатиму, щоб бува хто випадково не підслухав. Замислись, скільком славним справам ти міг би віддавати сили, маючи з того більше і пожитку, і шани. Замислись, скільки маєш на руках праць незавершених, які довести до розуму було б набагато справедливіше, ніж ділити цей короткий проміжок часу на нерівні частини. Замислись, нарешті, чого ти прагнеш так палко? Це ти маєш обмислити уважно і ретельно, щоб, віддалившись, ти не виявився іще тісніше прив’язаним, як трапляється з багатьма, коли чари видимої вроди просочуються в душу крізь вузькі шпарини, а дія їх посилюється від хибно обраного засобу зцілення. Небагато є таких, хто, раз скуштувавши п’янкої отрути любострастя, знаходять у собі достатньо мужності, щоб зауважити оту мерзенність жіночого тіла, про яку я веду мову. Зваблена природою душа легко скочується туди, куди так довго її тягло. Щоб цього не сталося, доклади зусиль: жени від себе будь-які спомини давніх пристрастей, відкинь будь-які роздуми, що нагадують про минулі роки, і, як кажуть, розбий об камінь малих своїх, щоб, вирісши, вони тебе не повалили в прах. Водночас стукай у двері небесні з благочестивими промовами, втомлюй слух Всемогутнього побожними молитвами. Нехай не минає жоден твій день, жодна ніч без слізних благань, в надії, що Вседержитель, зглянувшись на тебе, покладе край тяжким стражданням. Ось як маєш чинити з усією обачністю; і якщо ти старанно дотримуватимешся цих настанов, сподіваюсь, тебе підтримає божественна сила, і відчуєш простягнуту до тебе правицю Спасителя. А нині, оскільки про одну твою недугу я сказав замало, як на гостроту твоєї потреби, але немало, як на обсяг часу, що маємо, перейдімо до іншої: одна залишається недуга, і від неї зараз я намагатимуся тебе зцілити.