Франческо Петрарка – До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (страница 10)
А в г у с т и н
Мені віддавна знайомі ці нарікання, і, гадаю, вони ніколи не припиняться. І так само після стількох марних спроб переконати тебе я не припиню наполягати, що ніхто не може зробитись і залишатись нещасним всупереч своїй волі. Та, як сказав я ще на початку, людям властива хвороблива і причеплива схильність до самообману, згубнішої за яку немає нічого в житті. Цілком виправданими бувають побоювання щодо хитрощів з боку хатніх рабів, оскільки звичка довіряти їм послаблює здорову обачливість господарів, а крім того, їх звичний улесливий голос пестить ваш слух, усуваючи будь-яку недовіру: дві обставини, що не стояли б на перешкоді обачності у стосунках зі сторонніми. Наскільки ж більше слід вам побоюватися своїх власних хитрощів, оскільки і любов, і довіра, і звичка в цьому випадку набагато більші, зважаючи, що кожна людина цінує себе вище, ніж насправді варта, і любить себе більше, ніж належить; та й відділити обманутого від обманщика тут неможливо.
Ф р а н ч е с к о
Ти сьогодні часто вживаєш ці слова. Проте, наскільки сам пам’ятаю, я ніколи не обманював себе. Нехай би тільки інші не обманювали!
А в г у с т и н
Ти зараз найбільше обманюєш себе, хвалячись, нібито ніколи цього з тобою не траплялось. Але я не настільки низької думки про твій природний розум, щоб повірити, буцім ти, розваживши вдумливо, сам не впевнишся, що ніхто не стає нещасним інакше, ніж з власної волі — а саме навколо цього положення точиться вся наша суперечка. Отже, скажи мені, будь ласка… але поміркуй як слід, щоб відповідь твоя спиралась на істину, а не на почуття. Скажи, як на твою думку: чи люди грішать з примусу? Мудреці-бо твердять, що гріх — вчинок добровільний до такого ступеня, що там, де немає волі, там немає гріха. А ти раніше погодився зі мною в тому, що без гріха ніхто не буває нещасливим.
Ф р а н ч е с к о
Бачу, що я поступово відхилився від суті нашої розмови, і змушений визнати, що початок мого нещастя спричинився з моєї власної волі; за подібністю, я готовий поширити справедливість цього твердження на інших. Але нині ти теж маєш у чомусь погодитися зі мною.
А в г у с т и н
Щодо чого я маю погодитись?
Ф р а н ч е с к о
Якщо правда, що ніхто не падає попри власну волю, то треба визнати правдивим також те, що багато хто, з власної вини послизнувшись, залишаються лежати вже не зі своєї волі, що я ладен з упевненістю стверджувати щодо себе самого. Я вважаю, що це мені послано за кару, щоб я не смів уже підвестися, хоч би як того прагнув, за те, що не бажав встояти тоді, коли міг.
А в г у с т и н
Точка зору твоя не така вже й безглузда, проте, коли ти усвідомив свою помилку в першому випадку, то неминуче визнаєш її також в іншому.
Ф р а н ч е с к о
Отже, «впасти» і «лежати» ти визначаєш, як тотожні поняття?
А в г у с т и н
Навпаки, різні; «я волів» і «я волію» різняться за ознакою часу, але відображають той самий душевний стан волевиявлення.
Ф р а н ч е с к о
Відчуваю, якими тенетами ти мене обплутуєш; але той атлет, що здобуває перемогу спритністю, не сильніший, а тільки досвідченіший.
А в г у с т и н
Ми розмовляємо перед лицем Істини, яку завжди втішає простота і якій вороже лукавство; відтак, щоб у тебе щодо цього не виникало сумнівів, ми поведемо дальшу свою мову з граничною простотою.
Ф р а н ч е с к о
Це найприємніше, що я міг сподіватись почути. То скажи, коли вже йдеться про мене, як наміряєшся ти довести мені, що, будучи нещасним, — чого я, власне й не заперечую, — я залишаюся таким тільки з власної волі ще й зараз, коли ніщо так не терзає мене, ніщо так гостро не суперечить моїм прагненням, як це; а вдіяти я нічого не можу?
А в г у с т и н
Якщо ти твердо триматимешся того, щодо чого ми домовились, я покажу тобі, що ти мав би вжити інші слова.
Ф р а н ч е с к о
Про яку домовленість ти мені нагадуєш і які слова радиш мені вживати?
А в г у с т и н
Ми домовились, не мудруючись, з’ясовувати істину і викладати її у простих словах. Тому, що стосується слів, я радше хотів би почути від тебе щире зізнання: замість «не можу нічого вдіяти», просто — «не бажаю діяти».
Ф р а н ч е с к о
Так ми ні до чого не прийдемо, бо я ніколи в такому не зізнаюся. Я добре знаю, і ти сам свідок того, скільки разів я намагався, та не зміг, скільки сліз я марно вилив.
А в г у с т и н
Я можу засвідчити потоки твоїх сліз, але не істинність твоєї волі.
Ф р а н ч е с к о
Закликаю в свідки небо! Людям-бо не дано знати, скільки я вистраждав і як пристрасно волів підвестись, якби тільки це було можливо.
А в г у с т и н
Замовкни! Раніше небо змішається із землею, раніше зірки впадуть з неба у пекло і повстануть одна на одну, узгоджені природою стихії, ніж дозволить себе ошукати Істина, присутня тут суддею нашій суперечці.
Ф р а н ч е с к о
До чого ти хилиш?
А в г у с т и н
Часто викликаючи у тебе сльози, усвідомлення власного нещастя, однак, не змінювало твоїх намірів.
Ф р а н ч е с к о
Скільки разів я повторював: зробити більше було понад мої сили.
А в г у с т и н
Стільки ж разів я відповідав, що було тобі радше понад волю! Втім, не дивує мене, що ти блукаєш нині тими самими манівцями, якими сам я свого часу блукав, шукаючи шляху до нового життя. Я рвав на собі волосся; бив себе по лобі; заламував пальці; скорчившись і обхопивши коліна руками, сповнював небо невимовно гіркими зітханнями і поливав землю навколо себе рясними сльозами. Та, незважаючи на всі ті бідкання, я залишався тим, чим був, аж доки, нарешті, глибокі роздуми представили мені наочно всю тяжкість мого становища. І лише тоді, сповнений справжньої волі, змінивши знемогу на потугу, з дивовижною швидкістю я обернувся на іншого Августина, чию історію, гадаю, ти знаєш з моєї «Сповіді».
Ф р а н ч е с к о
Звісно, знаю; зокрема, запам’яталось про спасительну смоківницю, в тіні якої здійснилося твоє диво.
А в г у с т и н
Цілком справедливо. Бо ні мирт, ні плющ, ані навіть лавр[34], улюблений, як кажуть, Аполлоном і цілим сонмом поетів (серед яких ти й сам, єдиний у свої часи удостоєний вінка з його гілок), не повинні бути миліші твоїй душі, що лаштується після стількох бур увійти в тиху гавань, ніж спогад про смоківницю, яка знаменує для тебе певну надію на виправлення і прощення.
Ф р а н ч е с к о
Не заперечую. Кажи, будь ласка, далі.
А в г у с т и н
Я виходжу з того, до чого ми прийшли: з тобою донині відбувалося те саме, що з багатьма, до кого можна застосувати вірш Вергілія:
Я міг би зібрати чимало ще прикладів, та вдовольнився одним, так добре тобі знайомим.
Ф р а н ч е с к о
Як доречно! Немає потреби в інших прикладах, бо жоден інший не торкнув би глибше моє серце; надто що, попри всю відмінність, яка розділяє того, хто тоне, зазнавши корабельної аварії, і того, хто дістався безпечної гавані, чи, інакше, щасливого й нещасного, я пізнаю серед своїх штормів сліди твоїх давніх сум’ять. Через це, читаючи твою «Сповідь», я щоразу підпадаю під дію двох протилежних почуттів, а саме — надії та страху, і мною оволодіває враження, нерідко викликаючи сльози, ніби я читаю історію не чужих, а моїх власних поневірянь. Ну ось тепер, коли я геть відкинув намір сперечатись, веди далі свою мову, як вважатимеш за ліпше. Я слідуватиму за тобою замість іти наперекір.
А в г у с т и н
Не цього я домагаюсь. Тим часом як, за словами одного знавця, у надмірних суперечках губиться істина[36], помірні суперечки багатьох саме до неї приводять. Тому не слід, за прикладом ледачих і млявих, не розбираючи, ні приставати на все сказане, ні вперто заперечувати обґрунтовану істину, бо таке ставлення свідчить лише про незгідливу вдачу.
Ф р а н ч е с к о
Розумію і приймаю, і скористаюся з поради. Продовжуй.
А в г у с т и н
Отже, ти визнаєш за істину і за крок вперед у міркуваннях висловлену мною думку про те, що повне усвідомлення себе нещасним народжує готовність підвестись? Адже прагнення є передумовою спромоги.
Ф р а н ч е с к о