Фонда Ли – Нефритове місто (страница 97)

Ніж Хіло викотився з кола бійців, дзенькаючи об асфальт, і Ґоньт Аш проревів:

— Досить!

Кілька його людей так ошаліли від бійки, що підкорились не одразу, й Ґоньт зі ще одним скриком розкинув руки, посилаючи проти власних Зеленокостих широку, але не дуже потужну хвилю Відхилення, що змусила їх заточитися. Коли вони розступилися, Аньдень побачив, що Стовп Безгірного клану стоїть навкарачки, а його обличчям та спиною, вкритою сорочкою, вільно струменить кров. Коли його плечі опускалися й піднімалися, в подиху було чутно хрипи.

І тут раптом Аньдень згадав, як Хіло приходив до академії та втягнув його в бійку просто для розваги, щоб перевірити, що за один з нього виріс, чи він з тих, які будуть і далі битися, навіть коли противник має перевагу. Того дня Хіло так легко його здолав, грався з ним, як більший пес покусує й прихоплює меншого. Тоді Аньдень навіть гадки не мав, що побачить отаке: найстрахітливіший воїн родини Каул виявиться таким самим безпорадним проти своїх ворогів, як Аньдень — проти нього.

Ґоньт ступив уперед:

— Досить! — знову прогарчав він. — Сьогодні ти забрав достатньо зеленокостої крові, Кауле Хілошудоню з Безгірного клану. Ти заслужив померти як воїн.

Ґоньт потягнувся по руків’я свого меча-місяця, й цієї миті Хіло полетів до нього кулею, хапаючи Рога поперек тулуба.

Двоє чоловіків купою впали на землю. Хіло плюнув Ґоньтові в обличчя:

— Ти що, гадав, я схилю перед тобою шию, як, бля, качка перед колодою м’ясника? Ні, я збираюсь забрати тебе із собою! — і припіднявся настільки, щоб зібрати всі рештки своєї Сили для удару, здатного розколоти череп.

Ґоньт хвилею Відхилення відкинув Хіло назад, і той гепнувся на спину. «Горяни» кинулись уперед, щоб знову взятися до бійки, та Ґоньт заволав: «Не чіпати його!» — й підхопився на рівні з неймовірною швидкістю та Легкістю, як на людину таких габаритів. Ріг повільно рушив до Каула — той уже зі стогоном перекотився й підхопився на ноги, щоб знову кинутись в атаку. Ґоньт уникнув замаху ослаблого противника й зацідив йому в обличчя. Хіло впав, але знову підвівся, і знову Ґоньт повалив його на землю, тільки цього разу ще й почастував копняком по ребрах. Аньденя трусило, під повіками, в горлі, у грудях — всюди пекло. Очі Ґоньта спалахнули шаленим і мстиво-задоволеним полум’ям, що здолало важку завісу непохитного самоконтролю:

— Ти… такий… уже… впертий, — гарчав він із кожним ударом, що змушував Хіло хитатися, а то й падати на землю, от тільки він раз за разом зводився на ноги. — Просто… не знаєш, коли… спинитися.

Зібравши Силу, Ґоньт підхопив стрункішого суперника і швиргонув його так, що той пролетів кілька метрів. Хіло врізався в асфальт і цього разу вже не підвівся. Лежав, наче переламана й розірвана лялька, і груди його ледь здіймалися у хриплуватоклекотливому подиху. Та щойно Ґоньт витягнув меча-місяця, як Хіло відкинув голову назад і викрикнув:

— Руш!

Аньдень побіг. Ніхто із Зеленокостих не звертав на нього жодної уваги. Він був звичайним собі учнем-підлітком, його просто використали за свідка, ніхто не побачив у нього жодної зброї і не відчув навіть найменшого натяку на нефритову ауру. Страх і хвилювання, про які сповіщало їм Чуття, здавалися цілковито природними. А тепер він помчав уперед і, поки пульс барабанив у вухах, упав, прикриваючи розпластане та вкрите кров’ю тіло кузена «Енді», — шепнув Хіло, простягаючи руку вперед, і Аньдень витягнув з лівого рукава Хіло довгий разок нефриту й обмотав навколо свого стиснутого кулака.

Два дні тому Хіло влаштував, щоб майже весь його нефрит зняли та нанизали на тонкий шнур, який щільно приклеїли до внутрішнього боку лівиці, — тієї руки, що не привертала уваги, бо не в ній він тримав ніж-кіготь. На звичному місці він лишив тільки намистини на ключицях, де їх усі й побачили. Його аура не виказала жодної різниці, адже весь нефрит і досі торкався шкіри Хіло. А тепер його тіло шалено здригалося, бо нефрит з нього зірвали.

Для Аньденя весь світ вибухнув хвилею чистої енергії.

Відчувалось це так, наче він рвучко полишив своє тіло. Він був усюди й ніде, він нахилявся над кузеном, дивився на себе й Ґоньта зверху, був усередині всіх людей навколо, його оточувало пульсування їхньої крові, порухи їхніх органів у порожнинах тіл. Його власне тіло було чимось таким дивним і мізерним: чудернацька комбінація систем та органів, плоті, що спліталась навколо кісток, а ще шкіри, води, тканин мозку — і він цілковито усвідомлював, що отаким і є, але також добре розумів, що значно більший за все це. Був самим відчуттям, енергією, що усвідомила себе, пізнала й керувала собою на власний розсуд.

Він ніколи навіть не уявляв такого рівня самоусвідомлення, такого екстазу сили й почуттів.

Минулої ночі, коли вони репетирували, як усе має відбутися, Аньдень смикнув схований нефрит, не знімаючи його з руки Хіло повністю. Вони не хотіли ризикувати й небезпечно ослабити самих себе нефритовою лихоманкою та ломкою. Проте навіть тоді Аньдень відчув оцей колючий кайф від контакту з такою кількістю нефриту, що перевищувала все, чого він за життя торкався. Але те відчуття не можна було й порівняти з нинішнім.

— Не рухайся, доки я не дам сигналу, — сказав тоді Хіло. — Якщо я помру до того, як зможу тебе покликати, можливо, ти ще матимеш шанс, але тільки якщо Ґоньт опиниться поруч. Він мусить бути поруч.

І тепер Ґоньт був поруч. Аньдень відчув непевність у його рухах, мить цілковитого подиву. Хіло дуже добре впорався з тим, аби прикувати всю увагу Рога до себе одного, розлютивши його настільки, щоб затьмарити все, що могло б змусити чоловіка озирнутися на хлопця навіть тієї короткої миті між вигуком Хіло й реакцією Аньденя. Ґоньтів меч-місяць рушив униз, але було в тому русі певне вагання, смуга білого металу падала так повільно, наче повітря, що вона розтинала, було густим, як мед, і Аньдень відчув дивне бажання розсміятися, коли зрозумів, що це не Ґоньт сповільнив рухи — це його, Аньденя, сприйняття часу розтягнулося тисячократно.

Нефритову ауру Ґоньта Аньдень відчував, наче то було щось таке, що можна помацати, схопити обома руками. Він підняв долоню вгору — майже задля експерименту — й відчув, як оця його більша за нього самого сутність схопила потік енергії, огорнула його, занурилася в саме серце того потоку. Ґоньт завмер, у його погляді промайнули усвідомлення й тривога. Довкола нього зметнувся вгору легендарний Гарт. Аньдень відчув, як його допитливу силу щось відштовхує, як потужна аура Ґоньта змикається, аби захистити хазяїна. Аньдень, який і досі тягнув одну руку до свого ворога, здійнявся на ноги, стискаючи в кулаці разок нефриту, і штовхнув. Його Направлення було як залізний спис. Воно розітнуло зовнішні шари Гарту й зупинилося останньої миті, бо наштовхнулось на нездоланний опір і вже не могло рушити далі.

У Ґоньта вибалушились очі. Меч-місяць затремтів, коли все тіло Рога охопив параліч дії та протидії. Шкіру Аньденя раптом закололо дедалі більшим жаром. З рота й носа Ґоньта зацебеніла кров, шок і паніка зміцнили його Гарт, і Аньдень відчув, як той невблаганно шириться, тягнучись до нього. Хлопець уже не ладен був вдихнути, у ньому громадилась така сила, що ще трохи — і в нього вибухнуть очі й легені.

І саме в цю відчайдушно патову мить Хіло штовхнув себе вгору хвилею слабкої енергії, двигуном якої була чиста сила волі. Він вихопив з піхов Ґоньтів ніж-кіготь і занурив його чоловікові в бік. Ґоньт заревів від болю.

— А ти хіба забув? — видихнув Хіло. — Байдзень повернувся з того світу, щоб убити свого ворога.

Хіло впав на землю. Бійці-«горяни» помчали вперед, аби допомогти своєму Рогу, пошматувати Хіло й Аньденя, але було запізно. Ніж, що пірнув у Ґоньтів бік, створив ту саму необхідну шпарину. І увага, і Гарт Ґоньта попливли, й Аньдень вклав усі свої сили в Направлення, відчуваючи, як увесь той непереборний тиск вивільняється шаленою хвилею, що прохромлює тіло супротивника.

Серце Ґоньта спинилося, легені стиснуло, а судини в мозку луснули. Аньдень, не здатний притлумити ясність свого Чуття, розділив відчуття, що супроводжували смерть, відчув кожен жахливий шип знищення, який проштрикував тіло його ворога. Ґоньт помирав, і він сам помирав разом із Ґоньтом. Коли Ріг упав, Аньдень теж повалився на землю, він роззявив рота, але не ладен був видати ні звуку. А коли відступила буря смерті, Аньденя накрила наступна хвиля — зворотний потік нефритової енергії ринув у нього, немов то вітер, що його втягнув сердитий бог Йофо й видихнув тайфуном, який паплюжить землю. Натиск зворотної енергії від знищення настільки могутнього воїна, як Ґоньт, неможливо описати словами. У голові Аньденя вибухали світло й жар тисяч зірок. Його голова метнулась назад, і він закричав із самої глибини власного єства, обійнятий жахом цього болю й екстазу.

Він зараз згорить, йому треба позбутися цього жахливого кипіння, цієї надлишкової енергії, що чіплялася за нього під самою поверхнею шкіри і відчайдушно прагнула втекти за межі його тіла. Бійці-«горяни», що кинулись до нього, здійнявши мечі, були саме тими вмістилищами, куди можна направити зайве. Ось вона — дорогоцінна віддушина. Йому навіть не треба було до них торкатися — це було не складніше, ніж витягнути життя з мишки у клітці. Двох чоловіків він спіймав на ходу. Вони схопилися за груди, широко розплющивши очі й роззявивши роти від подиву, і їхні клинки з лязкотом впали на землю. А він із дивним відстороненням та жадібною радістю спостерігав, як вони помирають.