Фонда Ли – Нефритове місто (страница 96)
Тепер уже Ґоньт Аш стояв перед ним: сам у шкіряному жилеті, на поясі — меч-місяць, навколо — з десяток його воїнів. Хіло зупинився неподалік. Попри всю взаємну ворожнечу, ці двоє вкрай рідко бачились наживо, й упродовж кількох неквапливих вдихів та видихів вони стояли, оцінюючи один одного. Ніхто довкола нічого не казав, навіть не рухався, усі спостерігали за цим обміном поглядами.
Зрештою Хіло промовив:
— Це мій улюблений ресторан, ти ж в курсі.
— Розумію чому, — прогуркотів Ґоньт.
— Куштував хрусткі кульки з кальмарів?
— Майже кожного дня їх їм, — сказав Ріг Гірського клану.
Ліве око Хіло примружилось, і він розтягнув губи в напруженій усмішці.
— Заздрю, — він роззирнувся юрмою загартованих воїнів-«горян» із цілковитою певністю, що дехто з них носить нефрит його вбитих Кулаків. — Гаразд, — сказав він, — я тут. Те, що ви, виродки, зробили з Ейтенем, — дуже ницо, — він сплюнув убік. — Якщо хтось викликає мене на двобій до чистого клинка, той отримує мою повагу. Але ти вкрав гідність воїна, щоби привернути мою увагу. Ну, то привернув.
Ґоньт повільно, по-лев’ячому, рушив уперед. Голос його прозвучав застережливим гарчанням:
— Якби йшлося про персональну честь, ми вдвох уже давно бились би до чистого клинка, Хіло-дзень. Але в нас тут війна між кланами. Ми — Роги, які мусять робити те, що мусять, щоб наші клани отримали перевагу, хіба ні? — він обійшов Хіло, міряючи його поглядом глибоко запалих очей. — Мушу визнати, я не чекав, що ти прийдеш. Вважав, що доведеться прорубати шлях повз кожного зеленокостого «безгірника», перш ніж до тебе дістануся.
— Якщо ти й досі прагнеш двобою — отримаєш його тут і зараз, — сказав Хіло, стежачи за ворогом, що кружляв навколо, і поглядом, і Чуттям.
Ґоньт хрипко реготнув.
— Пропозиція полягала не в тому. Я не такий егоїст, щоб ставити завершення всієї війни на один двобій, — він зупинився перед Хіло, й широка постава вкрила відстань між ними величезною тінню. — Ми обидва знаємо, що врешті-решт Гірський клан переможе Безгірний. Ну то нащо змушувати відданих тобі людей втрачати через тебе свої життя? Навіщо змушувати страждати все місто, про яке ми обидва дбаємо? На твоєму місці я подумав би, чи не показати приклад самопожертви, як-от Байдзень.
Хіло завмер. Його тілом пробіг незримий спазм — йому не хотілося вмирати. Він, ясна річ, був до цього готовий, але ж не хотів. Знав, що Чуття сповістить Ґоньта про цей вибух суперечливих емоцій, але не намагався їх приховати.
— Ти надав мені певні гарантії, — сказав він і кивнув назад — туди, де трохи віддалік стояв Аньдень. — Мій кузен тут, щоб простежити, аби їх виконали.
Ґоньт перевів погляд на хлопця і змахнув до нього рукою:
— Ходи сюди, Аньденю Емері.
Аньдень наблизився — спокійно, але очевидно неохоче. Ґоньт прикликав його жестом усе ближче і ближче, доки юнак не підійшов так близько, що Ріг поклав величезну м’ясисту долоню йому на плече, й вони обидва опинилися перед Хіло.
— Ти знаєш, яку роль маєш зіграти в цій домовленості між твоїм кузеном і мною?
— Знає, — сказав Хіло, стиснувши зуби, коли побачив руку Ґоньта на Аньденевому плечі. — Коли все розпочнеться, він триматиметься осторонь. Поверне моє тіло родині — я хочу лишитися цілим, і щоб жоден нефритик нікуди не подівся. Якщо Аньдень спокійно собі повернеться й повідомить, що все відбулося саме так, як ти обіцяв, моя Синоптикиня передасть владу над кланом. Я поговорив зі своїм Рогом і залишив листи до кожного Кулака, де наказую скласти зброю та прийняти ваші умови. І якщо ти виконаєш свою частину угоди, вона віддасть ці листи за призначенням. А як ні — всі мої Кулаки та Пальці битимуться до останнього, щоб поставити Гірський клан на коліна. Нас ти знищиш, але перемога обійдеться тобі дуже дорого. Твій клан лишиться знекровленим, а місто — в руїнах, — Хіло казав це з абсолютною певністю, він вірив у свої слова. — Ми обидва знаємо, що отак все може розвернутися, але ж ніхто з нас не аж такий егоїст, Ґоньте-дзень. І саме тому я тут.
Ґоньт кивнув, у його погляді промайнув скупий натяк на повагу. Він відпустив Аньденя й мовив:
— Я даю слово, що юного Аньденя не скривдять і не стануть у це втягувати.
— І ще одне, — сказав Хіло. — Я хочу, щоб саме
Минула мить, і Ґоньт нахилив голову й похмуро вишкірився.
— Це для мене радість, запевняю тебе, Хіло-дзень.
Хіло пробігся поглядом по Ґоньтових людях. Вони слідували за своїм Рогом, з нетерпінням підходили все ближче і ближче, але тепер спинилися й позадкували, відчуваючи зміну в поставі Хіло, в тому, як розвернулися його плечі, як напружились коліна. Хіло розстебнув ще два ґудзики на сорочці й розкрив комір так, щоб усім стало видно довгу низку нефриту, інкрустовану в його тіло по ключицях.
— Ну то почнімо!
Зненацька його охопило нетерпіння. Він витягнув ніж-кіготь, крутнув його навколо вказівного пальця кільцем на руків’ї, а тоді схопив ножа й зігнувся у стійці досвідченого бійця.
— Ну, Ґоньте-дзень, покажи мені, хто з твоїх людей «найзеленіший» із ножем!
Аньдень стояв осторонь, присутність Ґонта пригнічувала його. Він притлумив зойк, коли троє «горян» оточили Хіло. Усе перетворилося на розмите марево різких змахів і рухів, Аньдень ледь устигав їх відстежувати. Вони були хорошими бійцями — оті чоловіки, що ступили вперед із дозволу свого Рога. Мали нефрит у бровах та вухах, довкруж пальців, зап’ястків і ший. Рухались люто та гнучко. І мусили знати від самого початку, щойно зголосились виконати це почесне завдання, що вони радше за все помруть. Каул Хілошудонь був бійцем на ножах, якого боялися всі, й тепер Аньдень зрозумів, чому саме.
Кеконський ніж-кіготь — це гнуте двосічне лезо завдовжки десять з лишком сантиметрів, що годиться для розтинання, штрикання, підсікання й підрізування суглобів. Аньдень бачив зброю Хіло — на руків’ї виблискували три нефрити, і зроблено ніж було з тієї самої сталі «да-танорі», що й найкращі мечі-місяці, та, на відміну від місячних клинків, основної зброї воїнів Зеленої Кістки, ніж-кіготь був знаряддям вуличних бійок. На Кеконі було повно простеньких версій без нефритової інкрустації, і молодші представники зеленокостих родин оволодівали цією зброєю задовго до того, як могли торкнутися будь-якої іншої.
Хіло бився так, наче й не тримав того ножа в руках. Він жодного разу не глянув на свої руки чи на зброю, ніколи не стежив за тим, щоб бити лише правою рукою, ніколи не перенапружував руки й надміру не звертав уваги на власний ніж — тобто не робив нічого такого, до чого схильна менш вправна з ножем людина. Він розвертався, ухилявся, крутився, відбивав атаки супротивників і контратакував сам, скорочуючи відстань між ними, — от тільки кожен його рух супроводжували зблиски сталі. Один із бійців високо замахнувся, а Хіло перехопив його зап’ясток, розчахнув внутрішній бік ліктя, ковзнув лезом над другою рукою, а тоді націлився вгору, взрізаючись ножем у шию суперника й розтинаючи її довкруж, наче чистив шматочок фрукта від шкірки.
І все це сталося за одну секунду. Чоловік не встиг застосувати Гарт, щоб закритися від зливи ударів, ніж розітнув його горлянку, і противник упав на землю, клекочучи кров’ю. А Хіло вже рухався далі, його очі палали, як іскри. З наступним бійцем вийшло так само: на кожен змах ножем Хіло відповідав трьома-чотирма своїми, що перетворювались на один плавний рух. Ще наступний зачепив Хіло поперек ребер, а потім і по потилиці. Коли йшлося про більшість людей, то ніж-кіготь із легкістю розтинав плоть, проте Гарт Хіло був майже таким самим потужним, як той, що приписували Ґоньту, — і то не стільки за силою, скільки за гнучкістю. Майстер Гарту здатний керувати своєю нефритовою енергією, наче то швидкий танок напруження й розпруження; така людина вміє не заважати власним рухам, але й миттю пересуває мінливий щит, завдяки якому стає майже невразливою. Коли Аньдень помітив, що ніж розтинає одяг Хіло, то на мить забув, як дихати, але тканину поплямувало хіба що кілька крапель крові. Хіло рохнув, змінив позицію і вклав Силу в удар лівої руки, спрямований у горло ворога. Як і можна було чекати, його супротивник ухилився й відреагував, стрімко загартовуючи верхню половину тіла. Та Хіло хутко зробив крок, нахилився, полоснув чоловіка поперек стегнової артерії й занурив ніж йому в колінну ямку. Зеленокостий зі скриком зігнувся, а Хіло відповів тріумфальним вишкіром та ударом, що загнав вістря ножа противнику між шийними хребцями.
— Ви марнуєте мій час! — викрикнув він, відтанцьовуючи від тіла. Чоло та шию Хіло вкривав піт. — Такими темпами у тебе, Ґоньте-дзень, скінчаться Зеленокості. Якби я знав, що з Кулаками-«горянами» так просто битися, то прийшов би сюди раніше.
«Він їх підбурює», — з відчаєм подумав Аньдень. Тепер «горяни», що ринули вперед, більше не вагалися. Їх лютили смерті товаришів і підбадьорювали думки про те, що навіть найкращі бійці приречені на швидку втому, коли б’ються проти багатьох. Аньдень змусив себе не ворушитись, а стояти й невідривно дивитися на те, як бійка перетворюється на справжню товчію. Хіло виборсався із самого серця бурі. Відкинув двох чоловіків за допомогою Відхилення й кинувся на третього. З Легкістю стрибнув, уникаючи атаки з двох боків, але його смикнули донизу. Він направив енергію в нападника, та не встиг його вбити, як Сила іншого кинула його навколішки. Через паніку дихання Аньденя пришвидшилося, він увіп’явся нігтями в долоні, поки кузен зникав у нього на очах за мінливою завісою вдягнених у темну шкіру тіл та спалахів ножів.