Фонда Ли – Нефритове місто (страница 95)
Хіло глянув через плече на Аньденя. Усміхнувся, підвівся й попрямував до кузена.
— Енді, а ти пізно. Тут їжі майже не залишилось, — він тепло обійняв кузена і провів до призначеного йому місця за столом, поруч з дідусем.
— Перепрошую, Хіло-дзень, — промовив Аньдень, сідаючи за стіл. — Щоб вибратися з академії, пішло більше часу, ніж я думав. І затори страшні. Це ж новорічний тиждень.
— Треба було подзвонити, щоб я надіслав по тебе машину, — Хіло з удаваним застереженням потріпав Аньденя по голові й насипав йому їжі. Хай там що Хіло казав, а насправді її на столі не бракувало. — Іспити позаду, ти більше не учень. Тобі вже не треба всюди їздити велосипедом чи автобусом.
— Аньденю, вітаю із завершенням іспитів, — сказала Шае.
Дідусь відволікся від колупання подрібненої їжі на своїй тарілці. Він повернув зморщену голову до Аньденя і, примруживши очі, пронизав його поглядом.
— То ти тепер один із нас. Син Скаженої Відьми.
Аньдень закляк, не донісши ложку супу до рота. Він опустив ту ложку назад до миски, відчуваючи, як шию та обличчя заливає неприємне тепло.
А Каул Сень вів далі:
— Сподіваюся, ти носитимеш нефрит краще за свою матір. Ой, вона, звісно, була «зеленою» — справжня «зелена» монстриця, — але звихнулася. Навіть дужче за власних батечка та братів, — він підвів кощавий палець і покивав ним Аньденеві. — Я казав Ланеві, коли він привів тебе сюди: «Хлопець мішаної крові, це все одно, що схрестити козу з тигром, — хтозна, що з нього виросте».
Хіло витріщився на дідуся і промовив настільки вбивчим тоном, що Аньдень зіщулився від самого його звучання:
— Кяньло, мені здається, дідусеві вже час спатки.
Кяньла підхопилася.
— Ну ж бо, ну ж бо, Кауле-дзень, — заметушилась вона, спішно штовхаючи візок старого від стола в напрямку будинку. — Час вам відпочити.
— Дивись за своїм нефритом, сину Скаженої Відьми, — сказав Каул Сень наостанок.
За столом запала тиша. Хіло тяжко видихнув і кинув свою серветку на стіл.
— Він погано почувається, — пояснив він Аньденю перепрошувальним тоном. — Втрата опірності до нефриту щось із тим старим робить, — і постукав пальцем по скроні.
Аньдень мовчки кивнув. Каул Сень ніколи не ставився до нього жорстоко. Коли Аньденеві було сім років, він здавався йому богом, а ще рік тому був здоровим і дужим. Він сказав колись Аньденю: «Ти, хлопче, належиш до цієї родини. Ти такий самий потужний Зеленокостий, як мої онуки».
— Не зважай на нього, — казав тепер Хіло. — Ну ж бо, Енді,
Аньдень змусив себе прожувати і проковтнути. Почувався він жахливо — через його появу стало тільки гірше. Хлопець натягнув на обличчя слабку, проте героїчну усмішку і сказав:
— Вітаю з одруженням, Хіло-дзень. Ви сьогодні неймовірно красива, сестрице Вень.
— Оце інша справа, — мовив Хіло. — Дякую, Енді.
Вень слабенько всміхнулась, але Аньденеві здалося, що вона придивляється до нього з особливо занепокоєним виглядом. А її брати, що сиділи навпроти Аньденя, сьогодні мали найнещасніший вигляд з усіх. Відколи прийшов Аньдень, Кень з Тажем і словом не прохопились, а в їхніх поглядах прозирало щось дуже схоже на образу. Аньдень старався не дивитися їм у вічі. Ріг та Стовповий зобов’язані захищати Стовпа ціною власних життів — навряд чи їх можна винуватити у заздрості до Аньденя, який мав взяти участь у завтрашніх подіях.
— А знаєте, чого нам бракує сьогодні? — сказав Хіло. — Монеток-цукерок. Коли ми були малими, без солодких монеток жодного Нового року не було, скажи, Шае? — І поступово незграбна розмова таки відновилася.
Аньдень їв якомога швидше, не бажаючи затягувати загальні страждання за столом.
Повернулась Кяньла — прибрати зі стола, і члени родини повільно попідводились, ще зо хвильку пом’ялися, радіючи, що вечеря позаду, але й не квапилися розходитись. До Аньденя підійшла Шае й поклала долоню йому на руку. Цей жест аж точився вибаченнями, й Аньдень знав, за що саме вона перепрошує. Коли Шае була так близько, він відчував на ній нефрит, таке трішки дратівливе поколювання її аури, те, чого не було чутно, коли він сидів навпроти неї за тією вечерею у гриль-барі — наче цілу вічність тому.
— Я вчинила неправильно, — тихо сказала вона. — Не послухала тебе. Я…
— Знаю, Шае-дзень, — мовив він. — Ти не мусиш цього казати.
— Я була проти того, щоб Хіло просив тебе зробити те, що ти тепер мусиш. Ми через це сперечалися, я казала йому, що він поставив тебе в жахливі умови, але він переконаний, що це — найкращий шанс уберегти клан. Вибач, що не змогла його відрадити.
— Я все розумію, — промовив Аньдень. — Це мій власний вибір.
Хіло шепнув щось Вень, вона кивнула й пішла разом зі своїми братами.
А Стовп сказав:
— Ходімо, Енді. Поговоримо всередині.
— Мені віднести свою сумку до гостьової спальні? — спитав Аньдень.
— Облиш її. Занесемо пізніше.
Хіло повів його вперед, але не до головного будинку, а до тренувальної зали. Коли вони увійшли, він увімкнув світло — й лампочки, спалахуючи, повернулися до життя, освітлюючи видовжену дерев’яну підлогу. На мить у грудях Аньденя щось стиснулось. Він пам’ятав, коли був тут востаннє, коли востаннє бачив Ланя живим.
Хіло зачинив розсувні двері й розвернувся до Аньденя. Розслаблене поводження, якого він тримався за вечерею, зникло, і його заступила така сама знайома небезпечна зосередженість. Аньдень дивувався, що кузен міг переходити від одного стану до іншого настільки швидко.
— У тебе була можливість ще трохи подумати, — сказав Хіло. — Як гадаєш, зможеш виконати моє прохання?
Аньдень кивнув. І зненацька відчув, що ось вона — та мить граничної відповідальності, куди його вело саме життя. Стовп покладався на нього, на нього одного, коли у клану настав час крайньої потреби.
— Я тебе не підведу.
— Знаю, Енді, — на якусь мить Хіло набув скривдженого вигляду. — Нам треба підготуватися до завтрашнього, але слід зробити це правильно. Я прошу тебе діяти в інтересах клану, в моїх інтересах, і через це ти стаєш воїном Зеленої Кістки, який належить до Безгірного клану. Випускної церемонії ще не було, але іспити минули, тому ти вже можеш присягнути. Чи знаєш ти присягу напам’ять, чи треба, щоб я тобі підказував?
— Знаю, — сказав Аньдень.
Він опустився навколішки перед кузеном, піднявши складені долоні до чола. І промовив твердим упевненим тоном:
— Клан — кров моя, і Стовп — її володар. Мене обрали й вишколили носити дар божий, аби чинити добро й захищати людей, а також спрямовувати його проти ворогів клану, хай які вони могутні або численні. Я приєднуюся до братства нефритових воїнів, з власної волі і всім моїм єством, і називатиму їх своїми побратимами. Якщо зраджу брата свого, хай меч принесе мені смерть. Якщо не зможу прийти на поміч братові своєму, хай меч принесе мені смерть. Якщо шукатиму вигоди коштом брата свого, хай меч принесе мені смерть. Перед очима богів на небесах присягаюся в цьому. Честю своєю, життям своїм, своїм нефритом.
Аньдень торкнувся чолом підлоги в Хіло під ногами.
Стовп підвів його на рівні й обійняв:
— Брате, — сказав він.
РОЗДІЛ 54
ЧИНИ ЯК БАЙДЗЕНЬ
Надвечір першого дня нового року Хіло з Аньденем заїхали в Доки й невдовзі після заходу сонця безперешкодно наблизились до «Подвійного талану». Хіло посадив за кермо Аньденя.
— Хочу переконатися, що ти не розіб’єш мою машину дорогою назад, — сказав він.
Лань уже давненько вчив його водити одну зі старих родинних автівок, і юнак так нервувався за кермом дорогоцінного кузенового автомобіля, що монструозний седан усю дорогу ледь повз, наче то старенька пані. Хіло з нього кепкував:
— «Дукеса пріза» — потужна, бляха, як електростанція, а ти нею кермуєш, наче то педальна машинка.
— Міг би посадити за кермо Кеня чи Тажа, — обурився Аньдень.
— Ні, не міг, — сказав Хіло. — Ти ж сам бачив, які вони вчора були засмучені.
На них чекали. Повільне наближення «дукеси» не лишилось непоміченим, і про нього відрапортували задовго до того, як вони навіть наблизились до Доків, тож коли вони зупинились перед «Подвійним таланом» і Аньдень заглушив двигун, перше, на що звернув увагу Хіло на парковці, — від справжніх клієнтів там і сліду не лишилося. Тільки й того, що скраю припаркували кілька чорних автівок на взір Ґоньтового «ЗТ-валора», а попід входом до ресторану з’юрмилося кілька зеленокостих «горян».
Хіло зачекав хвильку, не виходячи з автівки. Чуття доповіло про напружене завзяття чоловіків надворі й про невідступну ауру Ґоньта Аша, що чорним каменем котилася через «Подвійний талан» аж до парадного входу. Та найясніше він відчував нажаханість кузена, що сидів поруч, стрімке биття Аньденевого серця, і його неабияк подивувало, що обличчя юнака майже не виказувало всього того страху. Хіло поклав Аньденеві руку на плече й потримав її отак кілька секунд, аж потім вийшов з автівки. Зняв із себе піджак, поклав його на переднє пасажирське сидіння, зачинив дверцята й попрямував назустріч ворогам, що зібралися під рестораном. За мить відчув і почув, як з машини вийшов Аньдень і рушив за ним на відстані двадцяти кроків, та Чуття Хіло однаково чуло гучний пульс юнака.