Фонда Ли – Нефритове місто (страница 93)

Їй так хотілося б, щоб вони придумали щось інше, якийсь інакший варіант. Рішення Хіло було жахливе — вона йому про це кілька разів казала. Та, зрештою, це він був Стовпом, а також Рогом, не за посадою, а за духом, і вона просто не мала підстав для суперечок — жодного кращого плану чи продуманіших хитрощів, як це було з Бідняцьким шляхом. Вона зробила все і навіть більше, щоб зменшити перевагу «горян» — її совість перед обома братами була чистою, — але цього було не досить. То міг бути їхній єдиний шанс, і врешті вона погодилася, що доведеться так і вчинити.

— Це страшенно ризиковано.

— Так само, як і твоя зустріч з Айт.

Шае скривилась. Коли Хіло побачив, що йому вдалося вибити її з рівноваги, усмішка в нього поширшала, і тепер він був більше схожий сам на себе.

— Ти що — шпигував за мною? — навіть зараз йому вдавалося дивувати її та бісити отією своєю зарозумілістю. — Цаунь знову за мною тягався?

З обличчя Хіло сповзла усмішка.

— Цаунь Ю загинув. Його вбили у «Подвійному талані», коли Ґоньт зі своїми людьми захоплював ресторан.

Шае застигла. Вона силкувалася поєднати обличчя свого сусіда-красеня із сухими словами Хіло й раптом зрозуміла, що невиразний смуток, який вона відчула, — всього лише дрібка від того тягаря, що несе Хіло. Упродовж останніх тижнів він бачив смерті багатьох своїх Кулаків та Пальців.

— Нехай боги його признають, — тихо сказала вона.

Хіло сумно кивнув.

— Нікого я до тебе не приставляв, — запевнив він. — Це просто вдала здогадка, але, як бачу, правильна. Я собі помізкував, що Айт спробує зв’язатися з тобою й переконати вбити мене, — він знизав одним плечем. — І це має сенс. На її місці я так само вчинив би.

Шае приголомшили його слова.

— Але ти жодного разу й виду не подав. Тебе це взагалі не хвилювало?

Її брат реготнув:

— Ой, Шае, ну якби ти вирішила мене зрадити — то що мені з цим робити? Де ж шукати сенс життя, якщо ти не можеш довіряти навіть своїй рідні? — він, дражнячись, копнув її ногу під столом, як у дитинстві. — Якби ти відправила мою голову «горянам», то мусила б мене страх як ненавидіти. А в такому разі я був би настільки жахливим братом, що заслуговував би на ту смерть. Тож нічого з цим і не вдієш.

Отаким Хіло був у всьому — він усе сприймав максимально особисто.

Шае підвелася:

— Хочу розім’ятися — так довго сиділа, що все тіло заклякло. Тобі треба йти — чи прогуляєшся зі мною садами кілька хвилин?

— Кілька хвилин, — сказав Хіло, приєднуючись до неї.

Вень мала рацію — сади були найкрасивішим місцем маєтку Каулів, а Шае ніколи не зупинялася по-справжньому, щоб належно їх оцінити. Тьмянувате ранкове світло підсвічувало спокійний ставок та цвіт на провесні: вкриті яскраво-рожевими квітами вишні схилялися над густими кущами, всипаними дрібними білими ягідками. Хіло розчавив одну з тих ягід пальцями.

— Якщо ти правильно розіграєш свої карти, то Айт, може, тебе й відпустить, — сказав він. — Для тебе вигнання — не така вже й страшна доля. Ти й деінде можеш чим хочеш займатися, — в його голосі промайнула гіркота. — Мені спокійніше отак думати.

Шае згадала про зустріч з Айт Мадою у святилищі і те, як вона завершилась.

— Ні, — промовила вона з похмурою впевненістю, — не думаю, що так станеться.

Кілька драматичних і безжалісних кроків призвели до того, що шанс на цей варіант майбутнього вона втратила — потинялася неподалік, повизирала крізь відчинені двері й відвернулася. А тепер із подивом зрозуміла, що це її не дуже й сприкрює, хоча нині перед нею майоріла ймовірність смерті та руйнації. Ухвалюючи рішення, спочатку вона думала про себе, потім — про те, щоб ушанувати пам’ять Ланя і помститися за нього, але, зрештою, ішлося вже про щось більше. У день Повернення вона зможе сказати богам, що нарешті стала саме такою войовницею Зеленої Кістки, якою мріяла бути: тією, що прагне — хай навіть ніколи й не здобуває — небесних чеснот, але також лишається відданою своїй родині, своїй країні та айшо.

Шае спіймала себе на тому, що вони з Хіло ще ніколи не почувалися так затишно, прогулюючись у приємній тиші. Їй не хотілося порушувати цю тишу, та вона уявила собі Ланя, що сидить на кам’яній лаві перед ставком, спостерігаючи за лінивим карпом та райдужними горобцями, які пурхали над викладеною камінцями пташиною поїлкою. Іншого шансу зробити те, що вона мусила, у неї могло й не бути.

— Є ще дещо, про що мені треба спитати, — звернулась вона до брата. — Айт сказала, що не віддавала наказу про Ланеву смерть. Що поміж «горян» ніхто не брав на себе відповідальність за неї, — вона зачекала. — Хіло… а де Ланів нефрит?

Хіло сповільнив кроки і врешті спинився та подивився на сестру. Вираз його обличчя, яке опинилося в затінку хмари, що якраз пропливала над ними, було неможливо розібрати.

— Я поховав його з ним.

Шае заплющила очі. А коли розплющила знову — відчула, що їх печуть несподівані сльози. Виходить, Айт сказала правду. Жоден Зеленокостий не залишить нефрит на тілі вбитого ворога. Ворожий воїн її брата не вбивав.

— Його смерть — просто нещасний випадок, — змучено промовила вона.

— То був не випадок, — сказав Хіло колючим тоном. Він наблизився до Шае, його аура різко та яскраво спалахнула бурею раптових емоцій. Вона ще ніколи не бачила, щоб Хіло мав настільки загрозливий вигляд, як-от коли ступив цей єдиний крок. Він заговорив — з повільною і вбивчою наполегливістю: — Біля пірса знайшли два «фуллертони» та мерця — хлопчину-підлітка. Тієї ночі Айт і Ґоньт послали до Ланя щонайменше двох. Один із них втік, і, якщо я ще буду живий, коли Таж його знайде, власними руками запхаю йому нефрит у горлянку й поховаю живцем, щоб він собі повільно конав від свербцю. Не сумнівайся ні на секунду, що це «горяни» вбили твого брата.

— І відправили по нього двох громил-безнефритників? — скрикнула вона.

Дихання Хіло стало уривчастим, немов він пробіг неабияку відстань. Він міцно вхопив сестру руками, та вона не опиралася — просто слухняно стояла й пильно дивилася на нього.

— Шае, тієї ночі Лань був дуже слабкий. Під час двобою з Ґамом на Фабриці він отримав серйозні поранення, та нікому про це не розповідав. Носив забагато нефриту, щоб справляти перед кланом враження сильного лідера. Я замовив розтин його тіла, тільки нікому про це не казав. Шае, у його крові було «сяйво», багато «сяйва». «Сяйва»! Лань ненавидів цю фігню, він ніколи не став би її приймати, але, мабуть, вважав, що не мав іншого вибору.

Він різко її відпустив і зробив крок назад — його очі перетворилися на чорні вуглинки безжальної ненависті.

— «Горяни» завжди мали намір завоювати нас. Намагалися нас зламати, погрожували нам, переслідували, знищили такого прекрасного Стовпа для мирних часів, як Лань. Не важить, що саме сталося тієї ночі, бо загинув він через них. І завтра я ризикну всім, щоб зрівняти цей рахунок.

— Того дня ти ввів мене в оману, — промовила Шае, але в її словах не було гніву, лише гіркота і прийняття.

Вона відчувала, що нарешті все ідеально стало на свої місця, набувши жахливого сенсу. І це тільки підтвердило її впевненість у тому, що воля богів проявляється у сплетінні багатьох дрібниць: люди самі торують шлях своєї долі, але водночас залишаються такими безпорадними. І всі вони зіграли свої партії в тому, що відбулося, — і вони, і їхні вороги.

— Коли ми напали на Бідняцький шлях, «горяни» ще навіть не знали про смерть Ланя. Це ми вийшли з лісу першими, ми перебили більш ніж двадцять людей, які навіть нічого не підозрювали.

— В оману? — погляд Хіло перетворився на бездонну яму. — Я такого не робив. Шае, ти повернулася сама, на власний розсуд, я й слова не сказав, і дякувати всім богам, що ти так вчинила, А що стосується отих людей — вони були Зеленокостими. Жоден воїн Зеленої Кістки не помирає знічев’я.

РОЗДІЛ 52

ВІДНИНІ Й ДОВІКУ

По обіді того дня Хіло повернувся до будинку й одягнув свій найкращий костюм. Прямуючи до виходу, він призупинився перед зачиненими дверима до кімнати Каула Сеня. Ом вклонився й ступив убік, щоб Хіло міг зайти, але той не став. Він витріщався на двері, відчуваючи з-за них повільне, але рівне дідове серцебиття, його уривчасте дихання, слабкі переливи аури — тепер ледь помітні, бо ж його позбавили майже всього нефриту. Старий куняв у своєму візку. «А уві сні він навіть стерпний», — подумав Хіло.

Хай який Хіло був розлючений і шокований, він визнавав: віддати Дожу свій нефрит, аби зрадник мав змогу втекти, — це вчинок, який дійсно вартий Світоча, на відміну від звичної дідової поведінки впродовж багатьох місяців. Він завжди був підступним, спритним до руйнівних дій, непохитним та вкрай упевненим у праведності свого гніву. І просто зараз Хіло не здивувався би, якби патріарх вважав за свою останню перемогу й нещастя те, що він переживе всіх своїх онуків. Хіло сперся рукою на двері, але так і не придумав, чого досягне, якщо зайде. Він розвернувся й спустився сходами, вийшов з будинку та здолав коротку стежку до резиденції Рога.

Щойно Вень відчинила двері й побачила його в такому урочистому вбранні, одразу позадкувала, притискаючи руки до грудей і нахиляючись, наче її охопив біль. Коли він зайшов до будинку й обійняв її, дівчина затремтіла.

— Ти вирішив піти, — сказала вона.