Фонда Ли – Нефритове місто (страница 88)

Хіло звик до думок про смерть, але уявляти зникнення своєї родини, переривання всього родоводу й розпад клану, що створив його рід, було для нього шокуючим досвідом. Він думав про те, чи зможе приєднатися до Ланя в посмертному житті, так і не здійснивши помсти, в якій присягнувся, — і його охопив відчай від того, що він усе ще не встиг одружитися з Вень та подарувати їй дітей. Хіло поборсався в цих болісних думках ще трішки, а тоді повільно повернувся до реальності.

Він ще не помер. Людину можуть застрелити чи зарізати, вона може дістати смертельне поранення, її життя виплескуватиметься на землю, та вона все одно матиме кілька дорогоцінних секунд, протягом яких устигне знищити свого ворога. Хіло таке вже бачив. Боротися попри все, завжди і в усьому шукати перевагу, розумно оцінювати ризики — оце й була властива Рогу сила, а Хіло був природженим Рогом. У битві може статися що завгодно. Правильна людина у правильну мить з правильною зброєю в руках — ось що мало найбільше значення.

«А тепер, — подумав він згодом, — можна й смерть планувати».

РОЗДІЛ 49

ПРОПОЗИЦІЯ ДЛЯ АДАМОНТ-КАПІТИ

Паромна переправа містилася в тій частині Доків, яку нині контролювали «горяни». Ґоньтові Кулаки та Пальці патрулювали цю зону, остерігаючись не лише контрнападу Безгірного клану, але й крадіїв і контрабандистів, які могли скористатися моментом зміни влади й завзято приступити до діла. Щойно Майк Вень підійшла до поромного трапа, як її спинив один із Ґоньтових Пальців і спитав у неї квиток.

— Панно, на Еумань прямуєте?

— Так, дзень, — сказала Вень. — Моя бабуся народилась у Шосоне.

Маленьке рибальське село на західному узбережжі острова Еумань тепер перетворилось на туристичне містечко, де радо вітали як кеконських відпускників, так і еспенських солдатів.

— Вона хотіла повернутися туди спочивати з миром, — Вень опустила сумний погляд на синю поховальну урну, що тримала в руках.

Вона вбралася у простенький білий светр та довгу спідницю з білої шерсті, а ще вкрила обличчя шаром білої пудри. Серце в неї билося дещо швидше, ніж звично, але трішки нервуватися — це цілком нормально для будь-якої людини, яку зупинив незнайомий Зеленокостий із клану, що нещодавно захопив цю територію, навіть якщо цій людині нема чого приховувати. Чуття не підкаже цьому молодикові з нефритовими гвіздками у вухах нічого аж такого незвичайного.

— Хай боги її признають, — він із присоромленим виглядом віддав їй квиток та сказав: — Боюся, мені доведеться попросити вас відкрити урну.

Вень обурено втягнула повітря крізь зуби.

— Дзень, — запротестувала вона.

— Нині стільки злочинців розвелося, — перепрошувальним тоном промовив Палець. — Ми мусимо перевіряти речі кожного, хто піднімається на борт, — ану ж там зброя чи контрабанда.

Або нефрит. Чималенькі ділянки узбережжя Еуманю ніхто не охороняв, а найрозумніші контрабандисти схилялися до того, що нехай їх краще схоплять еспенці, ніж Зеленокості. Нефрит, підібраний під час війни між кланами, вивозили з Дзаньлуня кораблями, й він цілком міг попрямувати до узбережжя Туню чи до Увівських островів. Вень кинула на Пальця «горян» вкрай переконливий погляд, сповнений обурення, але швидко опустила очі. Вона підняла полив’яну кришку посудини й дозволила чоловікові зазирнути досередини.

Якщо він торкнеться урни чи візьме її в руки, щоб придивитися уважніше, — все пропало. Ні, одразу її не вб’ють. «Горяни» з’ясують, хто вона така, і використають її проти Хіло. «Та я у воду кинусь», — подумала Вень. І вони з урною підуть на дно.

— Проходьте, панночко, — сказав молодик. — Перепрошую за непошану до вас і вашої бабусі.

Він ступив убік, відкриваючи їй шлях. Вень закрила кришку урни і пройшла трапом на палубу. Обличчя, на яке повернувся сумовитий вираз журби за бабусею, виказувало її полегшу не більше за тіло, що не випромінювало нефритову ауру. Вень помітила, що, коли вона проминала Пальця, той смикнув себе за мочку правого вуха, але це був загальний жест захисту, він міг відганяти можливу шкоду від того, що потривожив останки небіжчиці, а не поводитись так тому, що вона — кам’яноока. Вень тісніше пригорнула урну до грудей. Вона більше не переймалася тим, що носить за собою тягар недолі, — не тоді ж, коли він її захищав та слугував її власним цілям. Її вада була чимось таким безформним, незрозумілим, що здавалась небажаною й огидною, та щойно отримала застосування — і все запрацювало як слід.

Коли Вень всілася на сидіння біля облавка, решта людей на кораблику — ті, що поверталися додому, туристи одного дня, відпочивальники — трималися на розважливий відстані. Пором пронизливо загудів і відійшов від причалу. Вень задоволено спостерігала, як віддаляється порт. Вона могла б винайняти приватний катер, а не ризикувати з поїздкою на поромі, але тоді не уникнути записів, де вказане ім’я Майк, що випливли б назовні, якби катер спинила для обшуку берегова варта Вень діяла анонімно, але такий особистий ризик вартував потенційної вигоди.

За півтори години Вень зійшла на берег у невеличкому порту на острові Еумань. Там на неї вже чекала автівка, яку напередодні організувала Шае. Еумань, як і Ґудзичок, офіційно не входив до Дзаньлуня, та якщо Ґудзичок був просто невеличким незалежним муніципалітетом, то Еуманем фактично керували еспенці. Щойно автівка рушила міськими вулицями, Вень побачила, що вивіски на крамницях — двомовні, обмінники сповіщають про нинішній курс кеконського дьєна до еспенського таліра, навколо чимало сяйливих крамниць та ресторанчиків, що належали до іноземних мереж, але найвагомішою ознакою була кількість еспенців на вулицях — як у військовій формі, так і в цивільному одязі.

Вень наче опинилася в іншій країні, що була чимось середнім між Кеконем і тим, як вона уявляла собі Еспенію. Ясна річ, нині на вулицях Дзаньлуня можна було часто побачити іноземців, але ж значно менше, ніж тут. На острові перебувало двадцять п’ять тисяч еспенського контингенту, та кеконьці воліли ігнорувати цей факт, доки ці військові залишалися на вітряній та скелястій груді вулканічного суходолу. Клани не мали контролю над островом, але до Дзаньлуня було рукою подати, тож про відсутність усякого впливу тут, авжеж, не йшлося. Водій непримітного сірого седана, який підібрав Вень, шанобливо відчинив перед нею дверцята й дорогою не ставив жодного запитання.

Вень подумки порепетирувала те, що мала сказати, коли приїде. На жаль, еспенську вона знала погано, тож, поки автівка проминала аеродроми й обшири, всіяні силосними вежами та вітряками електростанцій, Вень гаяла миті спокою, перекочуючи в роті малознайомі звуки, повторюючи те, що їй веліла казати Шае.

— Пане, як вас звуть? — спитала вона водія.

Той глянув на неї через плече:

— Мене? Мене звуть Седу.

Пан Седу був рум’яним чолов’ягою з короткою борідкою й мозолястими пальцями. Вень ніколи не забувала імен чи облич і додала Седу до картотеки пам’яті. Шае казала, що цей чоловік був зятем Таланника — прямого підлеглого Хамі Тумашоня, що на нього можна покластися й патякати він не стане.

— А чим ви займаєтеся, пане Седу? — спитала Вень, усміхаючись йому — тепло й зі щирою цікавістю.

— Я електрик, — відповів той.

— І добре тут справи йдуть?

— О, дуже незлецьки, — трохи розслабленіше проказав пан Седу.

Вень запідозрила, що, коли йому наказали підібрати біля поромного причалу представника клану й нікому про це не розповідати, той собі уявив, що везтиме страхітливого зеленокостого воїна високого рангу — когось на взір Хіло чи одного із братів Вень.

— А на еспенців ви багато працюєте?

— Так, частенько, — сказав пан Седу. — Вони тут багато чого набудували, і там завжди є що робити. Я вже маю трьох помічників і збираюся брати четвертого. Еспенці добре платять — завжди вчасно, і то талірами.

— Мабуть, ви — дуже зайнята людина. Дякую, що взяли на себе клопіт підвезти мене.

Пан Седу відмахнувся, і плечі його остаточно розпружились.

— Та який там клопіт. Людина завжди мусить чимось допомогти, коли має змогу. Всякі іноземці приїздять і ідуть, а клани лишатимуться тут завжди.

Вень усміхнулася.

— А ви добре говорите еспенською, пане Седу?

— Для роботи вистачає. Але не так добре, як моя дочка. Вона планує поїхати до Еспенії вчитися, але щось я не хочу, щоб вона сама-самісінька в тій країні жила. Ті еспенські чоловіки завжди роблять, що їм заманеться, і без наслідків для себе.

— А ми можемо трішки повправлятися, поки ідемо?

За годину автівка пана Седу зупинилася перед ворітьми у високій огорожі з сітки-рабиці, вкритій великими червоними табличками «Прохід заборонено» та камерами безпеки, причепленими вгорі. За ворітьми стояла групка низьких сіро-зелених будівель. Прапор Еспенської Республіки лопотів на характерному для острова сильному вітрі. Пан Седу спинив автівку, коли вони трохи не доїхали до прохідної.

Вень вийшла і здолала решту шляху пішки, тримаючи поперед себе синю поховальну урну. Безжальний еуманський вітер шарпав її одяг та строгий пучок, у який вона зібрала своє волосся. Аби заспокоїтись, дихала повільно — зараз Вень боялася більше, ніж коли зіткнулась із Пальцем на причалі. Від цієї миті її успіх цілковито залежить від правильності розрахунків Каул Шае. І хоч Вень не сумнівалася в її здібностях Синоптикині, самій Шае вона не надто довіряла. Сестра Хіло вже кидала родину й залишала Кеконь. Що завадить їй ще раз так вчинити?