Фонда Ли – Нефритове місто (страница 86)

— Ви надто високо мене оцінюєте, Айт-дзень, — з уїдливою гіркотою в голосі сказала Шае. — Я надовго полишила Кеконь, і у власному клані мене досі сприймають за чужинку. Таланники й Ліхтарники прийняли мене без особливого задоволення. А всі Кулаки та Пальці Безгірного клану віддані моєму братові.

— І нема жодних причин не зберегти саме такий порядок речей. Ми це просто між собою організуємо. Влаштуємо все так, щоб це мало поважний вигляд. Каул Хіло може полягти в битві, загинути як герой, яким він завжди хотів стати. І ніхто не підозрюватиме вас у зраді, вам не варто чекати на помсту його прихильників. По тому ви матимете повне право перейняти владу.

Шае кивнула. Тож ідеться про засідку — для цього треба зробити так, щоб Хіло опинився на самоті в тому місці і в той час, що вони оберуть. Цього разу «горяни» постараються скласти кращий, позбавлений помилок, план нападу. І як же легко Айт про це говорить, так наче організувати братовбивство — це все одно, що посприяти якійсь діловій операції. «Вона й справді не боїться осуду ні людей, ні богів». Присмак непроханого захвату обпік горло Шае кислотою. Айт була сильнішою жінкою, ніж вона.

Шае глянула на покаяльників, що й далі сиділи непорушно. Зміст розмови, яку вони мали б передати просто до неба, не збентежив їхніх аур. «А хтось нас взагалі чує?» Шае раптом з важким серцем подумала, що покаяльники можуть просто медитувати без якоїсь вищої мети. Підсилені нефритом почуття й сама сила Чуття наділяють Зеленокостих хистом відчувати навколишній світ з неабиякою ясністю, розрізняти так багато нюансів, але ж, зрештою, вони нікого не обдаровують великими істинами, не дають відчути присутність богів чи надію, що людство колись досягне чогось більшого. Чи звертає до них свій зір Старий Дядечко Дзеньшу? Чи горює він через те, на що перетворився спадок шляхетних воїнів? Хіба щось може віддалити Повернення більше за Зеленокостих, що снують плани вбивства посеред храмового святилища…

Айт ясно бачила притаманні Шае амбіції та незадоволення своїм життям і була готова скористатися її складними стосунками з братом як вікном можливостей. І Шае розуміла, як саме це її характеризує: якщо шлях спокути полягає в дотриманні небесних чеснот, вона така ж далека від неба, як і ця жінка поруч. Вона розвернулась до Айт.

— Ви казали, що бачите в мені молодшу версію себе, — промовила Шае. — А я у вас бачу таку Зеленокосту, якою ніколи не хотіла стати. Колись нефрит мав вагу. Я не порушуватиму своїх клятв. Не зраджуватиму пам’яті мого вбитого брата й не продаватиму життя іншого заради влади, — вона підвелася на ноги, замислившись, чи не підписує собі цієї миті смертного вироку. — Я не хочу мати стосунок до того Кеконю, яким ви його бачите.

Айт ще кілька секунд сиділа на подушці. Відтак підвелася і глянула молодшій жінці просто в лице. Вираз обличчя у неї не змінився, та аура нуртувала неприхованими зловісними намірами, і Шае мимоволі відступила назад.

— Терпіти не можу, коли мене підштовхують до дій, — сказала Стовп Гірського клану, поправляючи нефритовий браслет на руці. — Айт Юґоньтінь забрав мене, дівчисько, що мало би померти, із сиротинця для дітей війни і вишколив у найсильнішу Зеленокосту Гірського клану. Але коли постарів, він не знайшов у собі сили призначити мене спадкоємицею. Боявся реакції з боку найшановніших чоловіків клану, що вони критикуватимуть його за призначення жінки своєю наступницею. Спис Кеконю, який ніколи не боявся смерті, борючись проти шотарців, перелякався й не зміг оголосити названу дочку правителькою свого дорогоцінного клану. Чоловік, якого я називала батьком, той, кому я була зобов’язана геть усім… він підштовхнув мою руку. Його тіло не встигло охолонути, а я вже мусила вбити його найближчих соратників — зеленокостих воїнів, яких високо цінувала й поважала, — задля посади, яка й без того мала б належати мені. Мій батько міг завадити цьому кровопролиттю на смертному одрі, але не став. Боягузтво та короткозорість властиві й тим, що мають найкращі наміри.

На обличчі Айт зринув розчарований вираз, і зі страхітливим спокоєм вона сказала до Шае:

— Я запропонувала вам шанс — ви його відкинули. Не переймайтесь, наївна мала ідеалістко, наразі я вас не вбиватиму. Я хочу, щоб, коли ви побачите, як зі скаліченого тіла вашого брата зривають нефрит, коли побачите попіл, що лишився від вашого клану, ви пригадали, що могли цьому запобігти, але не стали. Це ви штовхнули мене до дій. І ви про це ще згадаєте.

Айт розвернулася і стрімко пронеслась святилищем, лишаючи по собі слід, що зворохобив святиню, наче порив гарячого вітру, який ніс із собою загрозу посухи, спустошення й покарання. Та ось вона пішла — й у храмі відновилась гармонія. Покаяльники, що сиділи колом, не ворухнулись. Опинившись наодинці, Шае втратила самоконтроль. Серце в неї закалатало, а обличчя вкрилося потом. Вона знову осіла на подушку.

«Хай нам небо помагає. Моєму кланові, усім воїнам Зеленої Кістки та всьому Кеконю».

РОЗДІЛ 48

ВОРОЖІННЯ ЗА ХМАРАМИ

Хіло добряче розлютився на сестру. Він увірвався до головного будинку маєтку Каулів і знайшов її в кабінеті Ланя, де вона сиділа за столом разом із Вунем. На відміну від нього, їй, схоже, подобалось ховатися тут, хоча Хіло ніколи не бачив, щоб Шае сиділа в Ланевому кріслі, і якби вона таке зробила — він заборонив би їй заходити в цю кімнату.

Шае з Вунем мовчки чекали, поки він промчить крізь двері — мало яке Чуття не сповістило би про його наближення. Хіло змахнув рукою по столу, розкидуючи навсібіч документи, мимоволі штовхаючи Відхиленням порожнє крісло Ланя до задньої стіни і змітаючи книжки з полиць. Він вперся у стіл обома руками й нахилився над Синоптикинею.

— Дожу втік, — сказав він.

Шае пополотніла, миттю зрозумівши катастрофічну вагу наслідків. Зрадник побіжить просто до «горян» разом з усім, що знає про бізнесові секрети Безгірного клану, не кажучи вже про те, що йому відомо про маєток Каулів та організацію тутешньої системи безпеки.

— Це ти змусила мене зберегти йому життя, ти переконала мене, що від нього нема загрози. Не треба було тебе слухати. Слід було вбити ту зміюку! — обличчя Хіло палало, очі вирячилися. Кулаки стискалися й розтискалися, немов відчайдушно прагнули схопити за горло Дожу, за яким і слід похолов.

Вунь знервовано посунувся зі своїм стільцем подалі від Стовпа, а Шае просто ошелешено дивилася на розлюченого брата.

— Але як у нього це вийшло?

— Ом лежить у відключці зі зламаною щелепою, а Нуне загинув — старий мудак скрутив йому в’язи. Це ж Пальці, вони геть молоді! Вони ще не звикли до нефриту й цілком могли дати собі раду без нього. Як те висохле опудало Дожу зміг… — обличчям Хіло стрімко промайнуло розуміння. Щоку смикнув нервовий тик. — Дідо.

Він різко розвернувся й широкими кроками кинувся геть із кабінету, аж похитуючись від люті.

— Діду!

Шае підскочила й помчала за ним. Хіло на неї не зважав, він піднявся сходами й розчахнув двері до дідусевої кімнати. Каул Сень насмішкувато дивився на онука з крісла, що стояло біля вікна, із самовдоволеним виразом на зморшкуватому обличчі. Його погляд, останнім часом такий млявий і відсутній, виблискував жорстокою радістю.

— Хлопче, ти стукати у двері не навчився? — хрипло гримнув він.

— Це ви, — Хіло, не ймучи віри очам, міряв старого поглядом. — Це ви віддали Дожу нефрит. Свій нефрит.

— І чого ж мені цього не робити? — закричав Каул Сень. — Ти ж усе одно його в мене забираєш, погань нахабна! Гадаєш, я не помітив? Оце й усе, що в мене лишилося, — патріарх скинув ковдру додолу й різко розчахнув халат, виставляючи на позір обвислу бліду плоть торса над ременем, на якому майже не лишилося нефритових камінців. Той ремінь здавався вже якоюсь старожитністю — пошарпаний, спорожнілий, наче щось із асортименту благодійної крамнички. — Це мій нефрит. Я його можу віддати коли захочу й кому захочу.

У Хіло відібрало мову. Він стежив за тим, щоб у домі Дожу не лишилось і дрібочки нефриту й щоб ніхто з охоронців не мав на собі каміння, яке можна вкрасти. Колишній Синоптик був цілком здатний зрадити молодших Каулів, та він нізащо б не забрав нефрит у Світоча, як ніколи не зміг би перерізати своєму другові горло. Ідея про те, що Каул Сень може віддати свій нефрит, просто ніколи не спадала Хіло на думку.

— Та ви геть із глузду з’їхали, — сказав він. — Ви не уявляєте, що наробили.

— Я звільнив Дожу, — промовив дід зі злостивою посмішкою. — Він не мусить лишатися тут у полоні, терпіти це приниження. Як ви з ним поводились! Він же найкращий Синоптик усіх часів, справжній герой! А ти зірвав з нього нефрит і замкнув тут, наче звіра, — геть-чисто як зі мною вчинив. Це просто огидно.

Хіло ступив кілька непевних кроків до дідового крісла, надто розлючений, аби промовити вголос усі дідовбивчі думки. Шае стала поруч із Каулом Сенем, бажаючи захистити діда, її аура збуджено завирувала. Вона застережливо глянула на брата:

— Хіло.

Хіло зупинився за кілька кроків, стискаючи кулаки так, що аж пальці побіліли. І коли він заговорив, його голос перетворився на шепіт, повний ненависті:

— Ніхто в цій родині не може стати Стовпом після вас, правда, дідусю? Ні Лань, ні тим паче я. Ніхто не може бути Стовпом, окрім величного Світоча Кеконю. Ви на кожному кроці заважали Ланеві, сумнівалися в його рішеннях і радо посміялися б, якби дочка Айта Ю зняла нефрит з мого тіла. Ну, тоді лишайтеся в цій кімнаті, доки не помрете.