Фонда Ли – Нефритове місто (страница 5)

Він сів на кам’яну лаву й заплющив очі. Зосередився на власному пульсі, на подиху, на впевненому стугоні крові в жилах і неквапом вивчав околиці. Простежив за лопотінням крил кажана, що промайнув над головою, хапаючи комах. Від вітерцю, який промчав над поверхнею ставка, відчув аромати цвіту: помаранчів, магнолії, жимолості. Пошукав навколо мишу, яку раніше почув, і знайшов — гарячий клубочок, що бринів життям та чітко і ясно виділявся посеред темряви моріжка.

Коли він іще вчився в Академії Каула Душужоня, то цілу ніч пробув під замком у величезному, кромішньо темному приміщенні під землею в товаристві трьох щурів. То була одна з перевірок Чуття, яку учні мали пройти в чотирнадцять років. Він наосліп обмацував холодні кам’яні стіни, дослухаючись до ледь чутного скреготіння крихітних кігтиків, вистежуючи жар крові, як та змія, і добре розумів: іспит завершиться тоді (і тільки тоді), коли він упіймає і вб’є всіх трьох гострозубих щурів голіруч. Від того спогаду в Ланя скам’яніла спина.

Він відчув гострий поштовх, який торкнувся межі його зони спостережень. Наближався Дожу — ішов садом, і невидима, але дуже характерна нефритова аура, що огортала чоловіка, розтинала ніч, як тонкий червоний промінь розтинає завісу диму.

Лань видихнув і розплющив очі. Губи його скривив натяк на усмішку. Якщо Дожу спіймає його на тому, як він вистежує садову мишу серед ночі, то це вважатиметься за значно більший прояв нестабільності, ніж якесь там безсоння. Та все ж Ланя роздратувало те, як порушили його усамітнення, і він не став підводитись, щоб привітатися.

Голос Юня Дожупоня був тихим і хрипким, віддавав ліками і звучав, як шелест піску в піддоні.

— Сидите отак на самоті? Щось сталося, Ланю-се?

Лань нахмурився, коли чоловік звернувся до нього з прихильною фамільярністю — такий суфікс додавали до імен дітей та старших людей, а не своїх очільників. Коли Синоптик звертався отак до свого Стовпа, це натякало на певне порушення субординації. Лань розумів, що Дожу не збирався висловлювати неповагу — просто важко було відмовитись від старих звичок. Дожу знав Ланя, відколи той був малим хлопчиськом; чоловік був опорою клану та самої господи Каулів стільки, скільки Лань себе пам’ятав. Але тепер він мав бути його стратегом та найдовіренішим радником, а не нянькою й кимось на взір дядечка.

— Нічого, — Лань нарешті звівся на ноги й повернувся до Синоптика. — Мені подобається сад уночі. Часом важливо лишитися наодинці зі своїми думками.

Помірний докір за небажану появу.

Та Дожу цього не зауважив.

— Певен, вам багато про що треба подумати.

Синоптик мав худу, як шпала, поставу, витягнуту, як яйце, голову й гостре підборіддя і навіть у надокучливу літню спеку вбирався у вовняні светри й темні піджаки. Стримане поводження робило його схожим на науковця, але повірити в це було б величезною помилкою. Кілька десятиліть тому Дожу належав до Людей-з-Гір. Він був із тих упертих, очолюваних Каулом Сенінтунем та Айтом Юґоньтінем повстанців, що опиралися і зрештою поклали край іноземній окупації острова Кеконь. Останній рік Війни багатьох народів Дожу просидів у шотарській в’язниці, й подейкували, що під тим старомодним одягом ховаються шрами від вирізаних з рук і ніг шматків плоті, та й обох яєчок йому теж бракує.

— НАК планує провести останній раунд переговорів стосовно обсягів експорту наприкінці місяця, — промовив Дожу. — Ви вже визначились, який варіант підтримаєте під час остаточного голосування?

Суперечки, що точилися в Нефритовому альянсі Кеконю з приводу того, чи збільшувати продаж нефриту іноземним державам (себто Еспенії та її союзникам), тривали всю весну.

— Ти знаєш мою думку, — відповів Лань.

— Ви вже розмовляли про це з Каулом-дзень?

Дожу, ясна річ, мав на увазі Каула Сенінтуня. І не важить, що в родині Каул було ще троє молодих Зеленокостих. Для Дожу існував тільки один Каул-дзень.

Лань приховав роздратування.

— Не варто турбувати його без нагальної потреби.

Імовірно, Дожу був не єдиним представником Безгірного клану, хто очікував, що Лань радитиметься з дідом стосовно всіх важливих рішень, але цьому вже треба класти край. Давно час дати усім знати, що він єдина людина, на якій лежить відповідальність Стовпа.

— Еспенці забагато хочуть. Якщо ми поступатимемось щоразу, як вони щось від нас забажають, то невдовзі кожен нефритовий камінчик з цього острова опиниться на еспенських військових складах.

Синоптик трохи помовчав, а відтак схилив голову:

— Як скажете.

Ланя навідала непрохана думка: «Дожу старішає, він уже надто старий, щоб мінятися. Він був Синоптиком діда і завжди себе ним вважатиме. Варто його невдовзі замінити». Він урвав потік цих недобрих розмислів. Гарне Чуття не дозволяло Зеленокостим просто-таки читати думки, але відточені здібності допомагали звертати увагу на найдрібніші фізичні зміни, які виказували емоції й наміри. Із «зéлені» на виду Дожу мав лише скромні персні на великих пальцях, та Лань знав, що більшу частину свого нефриту той носить непомітно, а ще старший чоловік був значно досвідченішим, ніж здавався. Він міг відчути раптову зміну Ланевих думок, навіть якщо на обличчі ті думки ніяк не відображалися.

Лань приховав будь-який натяк на нетерплячку.

— Ти ж не прийшов сюди, щоб діймати мене справами НАК? Що ще сталося?

Встановлені на воротах прожектори увімкнулися й залили передню частину будинку і довгу під’їзну доріжку жовтим світлом.

— Хіло приїхав, — сказав Дожу. — Просить зустрічі з вами просто зараз.

Лань перейшов сад і швидко попрямував до величезного білого седана, що належав Хіло. Один із братових заступників, Майк Кень, стояв, спершись на дверцята «дукеси прізи», й дивився на годинник. Майк Таж стояв поруч із Хіло. Під ногами в них валялися якісь купи. Коли Лань підійшов ближче, то побачив, що купи — це двійко хлопців-підлітків, які осіли навколішках і впиралися лобами в асфальт.

— Добре, що я встиг, доки ти не пішов спати, — піддражнив його Хіло.

Молодший з братів Каулів часто вештався вулицями до самого світанку. Він запевняв, що так хороші Роги й мають діяти: постійна загроза присутності Рогів на нічних вулицях стримує негідників, які мають схильність торгувати на території клану, тільки-но западає темрява. Ніхто не ризикнув би сказати, що Каул Хіло невповні віддається своїй роботі, особливо коли та мала стосунок до їжі й питва, гарних дівчат і гучної музики, барів і гральних притонів та принагідних проявів насильства.

Лань проігнорував підколку. Він глянув на двох хлопців. Перед тим як запхнути їх до автівки, а потім викинути на тротуар, малих добряче побили.

— Що тут таке?

— Старий пияк Шонь Джю ледь не втратив своєї жалюгідної жменьки нефриту — і то через цих клоунів, — сказав Хіло. — Та виявилось, що оцей-от, — він копнув огряднішого хлопця, — має дещицю цікавих новин, і, гадаю, ти маєш почути їх особисто. Давай, малий, розповідай Стовпу що знаєш!

Хлопець підвів обличчя. Обидва ока в нього запливли синцями, а губа тріснула. Через забитий кров’ю ніс голос його звучав гугняво — він розповів Ланю, як Трипалий Ґі раптом припинив торгувати необробленим нефритом.

— Я не знаю, як того нового мужика звуть. Ми всі просто називали його Різьбярем.

— Він з абукейців? — спитав Лань.

— Ні, — промимрив хлопець крізь набряклі губи. — Кам’яноокий іноземець. Має на собі пальто за їґутанською модою та один з тих квадратних капелюхів, — він нервово зиркнув на свого товариша, який ворухнувся й застогнав.

— Опиши, який із себе той Різьбяр, — наказав Хіло.

— Я його бачив лише кілька хвилин, і то один раз, — завагався хлопчина, щойно його знову наполохала гострота тону Хіло. — Невисокий, огряднуватий. Має вуса та плями на лиці. Вдягається як їґутанець, носить при собі ствол, але кеконською розмовляє без акценту.

— Де саме він працює?

Допит змушував абукейця обливатися потом. Хлопець прохально підвів заплилі від синців очі на Ланя:

— Я… я не знаю напевне. Здебільшого в Кузні. Подеколи — у Папаї та Доках. Може, навіть у Грошомийці й Рибгороді, — він опустив чоло на землю, і голос його прозвучав приглушено: — Кауле-дзень. Пане Стовп. Я ж для вас ніщо, просто ніщо, просто дурнуватий хлоп, який зробив дурнувату помилку. Я розповів геть усе, що знаю.

Інший хлопець якраз очуняв, але не видавав ні звуку, як не зважати на уривчасте дихання.

— Глянь на мене, — промовив Лань.

Малий підвів голову. Білки його очей почервоніли від полусканих капілярів. Вираз обличчя — розгублений та змучений, це вже було лице не хлопця, а того, хто скуштував силу нефриту в неправильний спосіб, і та його понівечила. Він, либонь, відчував страшний біль, але й досі пашів внутрішньою люттю.

Лань відчув до нього дрібку жалощів. Хлопець став жертвою цих непевних часів. Раніше закони природи були дуже простими. Абукейці мають імунітет до нефриту. Майже всі іноземці надто чутливі до нього — навіть якщо шотарці чи еспенці приборкають фізичні або ментальні сили, найімовірніше, вони стануть жертвами свербцю. І тільки кеконьці, ізольована спільнота, що формувалася впродовж століть, сягаючи корінням до переплетених ліній абукейського походження й тих прадавніх переселенців-туньців, які оселились були на острові, володіли вродженим хистом до приборкання нефриту, та все ж — після ретельної підготовки.