Фонда Ли – Нефритове місто (страница 4)

Уже споночіло, та темно надворі не було. Вздовж берега сяяли ліхтарі, а автівки, що проїздили повз, заливали дорогу білими спалахами фар. Удалині, на морі, туман над водою та брудне міське повітря перетворювали вогники кораблів, що повільно пропливали, на розмиті ляпки. Повітря було тепле й обважніле від диму, солодкавих запахів перезрілих фруктів та смороду дев’яти сотень тисяч спітнілих містян.

Хіло було двадцять сім років, та він ще пам’ятав той час, коли автівки й телевізори були у Дзаньлуні чимось новеньким. Тепер вони всюди, а з ними з’явилося ще більше людей, нові фабрики, ятки з вуличною їжею на іноземний лад — типу фрикадельок у темпурі та кремів з гострого сиру. Здавалося, місто бринить напругою, а з ним — і всі його мешканці, разом із Зеленокостими. Хіло думав про те, що відбувається щось незрозуміле, що все навколо рухається якось небезпечно швидко, так немов місто є добре змащеним новеньким механізмом, який розігнався до найшвидших обертів і розгойдується, готовий вирватися з-під контролю, зруйнувати природний лад. На що ж перетворюється світ, якщо двійко незграбних і нетренованих щенят з Доків вирішують вкрасти нефрит у воїна Зеленої Кістки — і майже досягають свого?

Правду кажучи, Шоню Джюдонрю не завадило би втратити свій нефрит. Хіло міг залишити три нефритові стрижні собі як законне покарання за Шоневу недбалість. І, ясна річ, він мав таку спокусу, коли перекочував на долоні камінці, а енергія нефриту ширилась його жилами, неначе рідке тепло.

Але ж забрати кілька камінчиків у жалюгідного стариганя — безчесний вчинок. Цього й не розуміли ті крадії — сам собою нефрит ще не перетворював тебе на Зеленокостого. Кров, вишкіл та клан — ось завдяки чому ти ставав нефритовим воїном, і так було завжди. Хіло постійно мусив дбати і про власну, і про кланову репутацію. Шонь Джюдонрю був пияком, старим дурнем та жалюгідною подобою колишнього Зеленокостого, але він і досі лишався Пальцем на службі Безгірного клану, і саме тому Хіло безпосередньо зачіпала спроба його образити.

Він викинув і розтоптав сигарету.

— Годі, — сказав.

Кень одразу ж відступився. Таж, який завжди ретельніше виконував свої обов’язки, подарував кожному хлопцеві копняка наостанок і тільки тоді спинився. Хіло придивився до малих уважніше. Той, що мав на собі сорочку офіціанта, з вигляду був типовим острів’янином-кеконьцем: сухорлявий, довгорукий, темноволосий і темноокий. Він лежав напівмертвий, але важко було сказати, що до цього більше спричинилося — побиття чи нефритова ломка. Кругловидий абукеєць тихо схлипував і все молив:

— Це була не моя ідея, не моя, я не хотів, будь ласка, відпустіть мене, будь ласка, я обіцяю, що не буду, більше не буду…

Хіло зважив імовірність, що ці хлопці — не дурні, якими здаються, а шпигуни чи злодії-найманці, які працюють на «горян» чи, може, на якийсь менший клан. Вирішив, що шанси невисокі. Він сів навпочіпки, змахнув волосся зі спітнілого чола абукейця, і той аж сахнувся від страху. Хіло похитав головою й зітхнув:

— І що ви собі думали?

— Він пообіцяв, що ми заробимо купу грошей, — схлипнув малий добряче скривдженим тоном. — Казав, старий такий п’яний, що навіть не помітить. Казав, знає покупця, надійного, такого, який заплатить за різьблений нефрит за найвищою ставкою і ні про що не буде розпитувати.

— І ти йому повірив? Нема таких дурних, щоб красти нефрит у Зеленокостих, аби його потім спродати.

Хіло підвівся. З кеконьцем уже нічого не вдієш. Озлоблені молоді люди мали схильність до нефритової лихоманки, Хіло таке вже багато разів бачив. Бідні, наївні, сповнені хижої енергії та амбіцій — таких вабило до нефриту, як мурашок до меду. Вони романтизували героїчних бандитів-Зеленокостих, про чиї подвиги розповідали комікси й фільми. Бачили, з якою повагою та дрібкою страху люди промовляли «дзень», і хотіли, щоб так само ставилися й до них. І ніколи не замислювались, що без багаторічного жорсткого вишколу з бойових мистецтв вони просто не зможуть приборкати силу, якою наділяє нефрит. Такі люди вигоряють, з’їжджають з глузду, знищують себе й інших.

Ні, тут справа безнадійна.

А от абукеєць, схоже, просто не надто тямущий. Та чи фатально? Такого можна пробачити, якщо він ризикує попірнати в річці, однак грубої образи клану їм не попускають.

Малий наче відчув думки Хіло й пришвидшив словесний потік:

— Будь ласка, Кауле-дзень, це було дуже тупо, я знаю, як тупо було так чинити, і я ніколи більше такого не зроблю, клянуся. Я завжди брав нефрит тільки з річки. Якби той новий різьбяр не пришив Ґі, я навіть не подумав би до чогось іншого братися. Бабусиною могилою присягаюся, мені це за науку буде, я більше ніколи не торкнуся нефриту, обіцяю…

— Що ти щойно сказав? — Хіло знову присів і нахилився до хлопця, примруживши очі.

Малий підвів на нього розгублено-наляканий погляд.

— Я… що я…

— Про нового різьбяра.

Хлопець сіпнувся під пекучим поглядом Хіло.

— Я… я продавав усе, що знаходив у річці, Трипалому Ґі. За необроблений нефрит він прямо на місці платив. Небагато, але й незле. Ґі — то різьбяр, що жив на цьому боці міста, і майже всі ми…

— Я знаю, хто він такий, — нетерпляче промовив Хіло. — Що з ним сталося?

В очах хлопця неквапом промайнули надія та тверезий розрахунок — він збагнув, що володіє інформацією, якої не знає Ріг Безгірного клану.

— Ґі більше нема. Той новий різьбяр вигулькнув минулого місяця, сказав, що купить стільки нефриту, скільки йому принесуть — і необробленого, і різьбленого, — й запитань не буде ставити. Він запропонував Трипалому Ґі вести справи разом, але той не бачив сенсу ділитися з новачком. Тоді новий різьбяр його вбив, — хлопець витер рукавом шмарклі та кров, що натекла з носа. — Кажуть, що він придушив Ґі телефонним шнуром, а тоді повідтинав йому решту пальців і розіслав іншим міським різьбярам як попередження. І тепер усе, що ми знаходимо в річці, йде прямо до нього, а він платить лиш половину від того, що платив Ґі. Тому я й вирішив зав’язати з пірнанням…

— Ти його бачив? — спитав Хіло.

Малий завагався, метикуючи, яка відповідь лишить його в живих, а яка вб’є.

— Т-так. Одного разу.

Хіло перезирнувся зі своїми Кулаками. Абукеєць допоміг їм розгадати одну надокучливу загадку, але приніс іншу. Трипалий Ґі, звісно, був різьбярем із чорного ринку, але принаймні знайомим — звичний супротивник, приблудний собака, що вештався подвір’ям Хіло й крав зі смітників, але не настільки нестерпний, щоб завдавати собі клопоту його вбивати. Доки він обмежувався купівлею необробленого нефриту в абукейців, клани дивилися на його дрібне дільце крізь пальці — в обмін на наводки на більшу рибу. То хто ж вирішив так насміятися з авторитету Безгірного клану, щоб прикінчити Ґі?

Хіло розвернувся до хлопця.

— Ти можеш його описати, отого нового різьбяра?

Знову вагання.

— Так… Думаю, що зможу.

І коли хлопець, затинаючись, узявся описувати новачка, Хіло випростався.

— Піджени машину, — сказав він Кеню. — Візьмемо цих хлопців до Стовпа.

РОЗДІЛ 3

НЕДРЕМНИЙ СТОВП

Каул Ланьшиньвань не міг заснути. Колись він спав міцно, та впродовж останніх трьох місяців принаймні раз на тиждень ніяк не засинав. Щойно вкладався в ліжко, як його кімната з вікнами на схід, що розмістилась на горішньому поверсі головного будинку маєтку Каулів, починала здаватися лиховісно великою та порожньою. Деякими ночами він витріщався у вікна, доки сяйво світанку не прокладало повільну путь небокраєм над містом. Щоб заспокоїтись, пробував медитувати перед сном. Пив трав’яні чаї, відмокав у ванні з сіллю. Припускав, що треба проконсультуватися з лікарем. Можливо, зеленокостий цілитель зможе визначити, що за дисбаланс енергій спіткав Ланя, прочистить те, що блокує їхні потоки, призначить правильну дієту, яка допоможе відновити рівновагу.

Та Лань опирався. У свої тридцять п’ять він мав перебувати в розквіті здоров’я та на піку сил. Саме тому дід погодився передати йому головування, саме тому решта Безгірного клану прийняла той факт, що посада перейшла від легендарного, але вже дуже немолодого й недужого Каула Сенінтуня до його онука. Якщо піде поголос, що Стовп клану має проблеми зі здоров’ям, це кепсько відіб’ється на Лані. Навіть така прозаїчна дрібничка, як безсоння, може породити нехороші розмови. Чи стабільна в нього психіка? Чи ладен він носити свій нефрит? Якщо його сприйматимуть за слабака, це матиме фатальні наслідки.

Лань підвівся, вдягнув сорочку та спустився на долішній поверх. Взувся і вийшов у сад. І щойно опинився зовні — йому стало краще. Фамільний маєток стояв майже в самому серці Дзаньлуня: з горішніх вікон будинку можна було побачити червоний дах Князівської Ради та кількаярусну конічну верхівку Тріумфального палацу. Будівлі й угіддя маєтку Каулів розляглися майже на двох гектарах землі й були оточені високими цегляними стінами, що захищали маєток від міської метушні. Зеленокостим про тишу не йшлося — Лань чув, як у траві шарудить миша, як над ставком дзижчить комашня, як його туфлі з шурхотом ступають доріжкою, устеленою гладкою галькою, — але завше чутний гомін міста звучав притлумлено. Сад був оазою спокою. Тут, на самоті, посеред клаптика природи, подалі від бурхливих завихрень чужих нефритових аур, Лань міг розслабитися.