Фонда Ли – Нефритове місто (страница 3)
До Кеня, спираючись на спинки стільців, чалапав Шонь Джюдонрю. З його вигляду було видно, що він не дуже розуміє, де чи як тут опинився, але достатньо при тямі, аби розлютитися. Шонь вибалушив розфокусовані очі. Однією рукою затискав вухо.
— Злодюги, — пробелькотів чоловік і потягнувся по ніж-кіготь, що ховався під піджаком у піхвах через плече. — Та я їм обом тельбухи випущу!
Підбіг пан Уне, заперечно розмахуючи руками:
— Шоню-дзень, я вас благаю,
Він витягнув перед собою тремтливі руки, огрядне обличчя розгублено пополотніло. Кепсько вже те, що «Подвійний талан» отак осоромився: на кухні ресторану знайшли собі прихисток двоє крадіїв нефриту. Та якщо цих хлопців заріжуть на очах свідків просто попід вітриною з десертами — заклад не переживе такого неталану. Ресторатор кинув наляканий погляд на зброю Шоня Джю, а тоді глипнув на братів Майків та отетерілих клієнтів навколо. Губи його ворухнулись:
— Це жахлива наруга, але, панове,
— Пане Уне! — Хіло встав із-за свого столика. — А я й не знав, що ви додали до розваг вистави.
Усі перевели погляди на Хіло, що перетинав залу. Він відчув, як юрма потроху зрозуміла. Клієнти ресторану, які сиділи найближче, помітили те, на що Беро під час отого поверхового огляду не звернув уваги: з-під димчасто-сірого спортивного піджака та розстібнутої на два верхні ґудзики ніжно-блакитної сорочки Хіло визирала довга низка дрібних нефритових камінців, що вкривали шкіру над його ключицями, — таке собі намисто, втоплене у тіло.
Пан Уне кинувся вперед і, заламуючи руки, пішов поряд із Хіло.
— Кауле-дзень, нема для мене більшої ганьби, ніж потурбувати вас за вечерею. Я не знаю, як до моєї кухні потрапили оці два злодійкуваті шматки лайна. Чи можу я щось зробити, щоб це залагодити? Будь-що. І, звісно, скільки їжі та напоїв ви схочете…
— Та буває, — Хіло продемонстрував знезброювальну усмішку, але ресторатор так і не заспокоївся — коли він кивнув і витер спітніле чоло, то мав ще знервованіший вигляд.
— Заховай ножа, дядечку Джю, — сказав Хіло. — Панові Уне доведеться багато прибирати й без крові на килимі. І я певен, що всі ці люди, які платять за гарну вечерю, не хочуть, аби їм зіпсували апетит.
Шонь Джю завагався. Хіло звернувся до нього «дядечку», висловив повагу, попри очевидне всім публічне приниження старшого чоловіка. Та цього, схоже, не вистачило, щоб його втихомирити. Він штрикнув ножем у бік Беро та Сампи:
— Це ж крадії нефриту! Я маю право на їхні життя, і ніхто мені нічого впоперек не скаже!
Хіло простягнув руку Тажеві й отримав паперовий конверт. Висипав на долоню два камінчики. Кень віддав третю сережку. Хіло задумливо покатав на долоні три зелені стрижні й докірливо глянув на Шоня примруженими очима.
Вираз люті на обличчі Шоня заступила тривога. Він витріщався на свій нефрит, що лежав на долоні іншого чоловіка, й сила каменю цієї миті струмувала тілом Хіло, а не його власним. Шонь завмер. Ніхто не казав ні слова, зненацька все навколо огорнула тиша.
Шонь хрипко відкашлявся:
— Кауле-дзень, я не хотів, щоб мої слова прозвучали як прояв неповаги до самого Рога, — цього разу він заговорив шанобливо, немов звертався до старшого чоловіка — Звісно ж, я повністю підкоряюся судженням клану, коли йдеться про встановлення справедливості.
Хіло з посмішкою узяв Шоня за руку й опустив на його долоню три коштовні камінчики. Потім обережно зімкнув пальці чоловіка навколо нефриту.
— У такому разі нічого серйозного не сталося, — мовив Хіло. — Мені подобається, коли Кень і Таж мають причини триматися насторожі.
Він підморгнув до братів, наче обмінювався жартом на шкільному дворі, та, коли знов повернувся до Шоня Джю, веселощі геть полишили його обличчя.
— Дядечку, — промовив Хіло, — може, настав час менше пити й більше дивитися за своїм нефритом?
Шонь Джю стиснув у кулаку повернені коштовності й, здригаючись від полегші, приклав руку до грудей. Від приниження його м’ясиста шия спалахнула рум’янцем, але він нічого не сказав. Навіть у такому посоловілому й задурманеному стані чолов’яга не був дурнем: розумів, що це було попередження і після сьогоднішнього ідіотського промаху він залишився Зеленокостим тільки з дозволу Каула. Тож лише згорбився й налякано позадкував.
Хіло озирнувся й змахнув руками до приголомшених глядачів.
— Панове, вистава завершилась. Сьогодні розваги за рахунок закладу. Замовляйте ще щось зі смачних наїдків пана Уне та по кілька напоїв!
Обідньою залою прокотилася хвиля нервових смішків, і клієнти повернулися до своєї їжі та своїх супутників, хоча й далі кидали короткі погляди на Хіло, братів Майків і двох нещасних підлітків на підлозі. Звичайні громадяни-безнефритники не так уже й часто мали змогу спостерігати за такою драматичною демонстрацією здібностей воїнів Зеленої Кістки. Вони повернуться додому й розповідатимуть друзям про те, що бачили: як крадій рухався швидше за будь-яку нормальну людину і проломився крізь дерев’яні двері, й наскільки прудкішими та сильнішими за нього були брати Майки, і як навіть вони підкорилися юному Рогу.
Кень і Таж підхопили крадіїв і потягнули надвір.
Коли Хіло рушив за ними, поруч і далі дріботів пан Уне:
— Ще раз прошу вашого вибачення. Я так уважно перевіряю офіціантів, уявлення не маю, як…
Хіло опустив руку на плече співрозмовника:
— Це не ваша провина. Не завжди розпізнаєш, хто з них схопив нефритову лихоманку й отак споганіє. Ми подбаємо про це надворі.
Пан Уне кивнув з явним полегшенням. Він мав вираз обличчя людини, яку ледь не збив автобус, та останньої миті змінив курс і скинув під ноги валізу з грошима. Якби сьогодні до нього не завітали Хіло і брати Майки, він мав би на руках двох мертвих хлопців й одного дуже сердитого зеленокостого пияка. Та за підтримки Рога «Подвійний талан» уник репутації катастрофічно невдатного місця, а натомість завоював певну повагу. Про події цього вечора піде поголос, і на якийсь час ресторан стане дуже популярним.
Хіло від цієї думки полегшало на душі. «Подвійний талан» був не єдиним діловим інтересом Безгірного клану в цьому районі, втім, одним з найбільших та найприбутковіших, а клан потребував внесків. Та ще більше важило те, що «безгірники» не могли дозволити собі втратити обличчя, якби з цим місцем щось сталося або його вихопили з-під їхнього контролю. Якщо такий відданий Ліхтарник, як пан Уне, позбудеться прожитку, а чи й самого життя — відповідальність за це нестиме Хіло.
Панові Уне він довіряв, але люди є люди. Вони завжди тягнуться до тих, хто має владу. Може, сьогодні «Подвійний талан» — це й заклад Безгірного клану, але, якщо станеться найгірше і власникові доведеться змінити покровителів, щоб зберегти фамільний бізнес та голову на плечах, Хіло не мав особливих ілюзій щодо можливого вибору пана Уне. Зрештою, Ліхтарники належали до безнефритного люду — вони були складовою клану й відігравали дуже важливу роль у його звичному житті, та заради клану вони не помиратимуть. Вони ж не Зеленокості.
Хіло пригальмував і вказав на понівечені різьблені двері.
— Надішліть мені рахунок за зруйноване. Я про це подбаю.
Пан Уне змигнув, відтак стулив долоні й кілька разів торкнувся ними чола в жесті шанобливої вдячності.
— Ви дуже щедрі, Кауле-дзень. У цьому немає потре…
— Дурниці, — мовив Хіло і подивився чоловікові в лице — Скажіть, друже мій, чи мали ви останнім часом якийсь інший клопіт?
Погляд ресторатора заметався навкруги, а потім знервовано повернувся до обличчя Хіло.
— Що за клопіт, Кауле-дзень?
— Зеленокості з інших кланів, — сказав Хіло. — Отакого штибу клопіт.
Пан Уне завагався, а тоді відвів Хіло вбік і стишив голос:
— Не тут, у Доках такого ще не було. Та друг мого племінника працює барменом у «Танцівниці» — отій, що в Пахві. Він казав, що бачив, як люди з Гірського клану майже кожної ночі приходять, сідають де хочуть, ще й очікують, що їм задурно наливатимуть. Стверджують, що це частина внесків і що Пахва — то територія «горян», — пан Уне раптом відступив, вираз обличчя Хіло змусив його занервуватися. — Може, то просто балачки, але ви спитали…
Хіло поплескав чоловіка по руці.
— Балачки ніколи не бувають знічев’я. Дасте нам знати, якщо ще щось почуєте? Телефонуйте, щойно матимете потребу.
— Звісно, звісно. Я так і зроблю, Кауле-дзень, — пан Уне знову торкнувся руками чола.
Хіло ще раз, наостанок, міцно плеснув чоловіка по плечу й вийшов з ресторану.
Надворі Хіло спинився на мить, щоб витягнути пачку сигарет з кишені. То були дорогі еспенські сигарети — мав до них слабкість. Він устромив одну до рота й роззирнувся:
— Може, тут? — запропонував.
Брати Майки відтягнули хлопців подалі від «Подвійного талану» й зіштовхнули на вкритий гравієм схил, що спускався до берега, — з дороги того місця не побачиш. Тлустий абукеєць весь час борсався та кричав, другий — кульгав мовчки. Майки кинули крадіїв на землю й заходилися лупцювати. Важкі ритмічні удари падали на торси, гатили по ребрах, животах, спинах. Лупили й по обличчях, доки ті не розпухли до невпізнаваності. Та жодних ударів по життєво важливих органах, по горлу чи потилиці. Кень і Таж були вправними Кулаками — уважними, й жага крові ту увагу не затьмарювала.
Хіло курив собі й спостерігав.