Фонда Ли – Нефритове місто (страница 46)
— Так, — сказав він. — Саме так я і вважаю.
— Мені складно повірити в те, що Гірський клан настільки відкрито маніпулював постачанням нефриту на свою користь за спинами Ради та всіх інших кланів, — з неприхованим скептицизмом промовив біловолосий радник Лої Тучада.
— Я можу в це повірити, — сказала Нур, члени родини якої мали стосунок і до ділового, і до бойового крил клану. — Але ясно, що представники Айт Мади заперечуватимуть будь-які порушення. Чого ви сподіваєтесь досягнути цим аудитом, Кауле-дзень?
— Клани залежать від підтримки людей так само, як люди залежать від захисту кланів, — і так було завжди, — сказав Лань. — Народ не захоче, щоб один клан забрав собі забагато влади й контролював більше нефриту за інші. Якщо те, що «горяни» діють проти добробуту країни, випливе назовні, супроти них виступить і суспільство, і політикум. Результати аудиту доведуть термінову потребу Ради застосувати серйозніший нагляд за діяльністю НАК та викликатимуть більшу довіру до цих намірів.
Лань спинився й потайки вдихнув, щоб зосередитися. Багато їсти за обідом він не став, та все одно почувався втомленим, і йому трохи паморочилось у голові. Щоби повністю контролювати перебіг цієї важливої розмови, йому доводилось концентруватися. На щастя, обдурити радників-безнефритників — справа порівняно нескладна. Миті слабкості вони помилково сприймали за значущі паузи, що підкреслювали вагу його авторитету.
— Кеконю впродовж багатьох років таланило радіти стабільності й економічному зростанню, — продовжував Лань. — Ми отримуємо іноземні інвестиції, люди їздять на гарних автівках, міста стрімко розвиваються — відбувається те, чого покоління мого дідуся не ладне було й уявити. Серцем цього багатства й безпеки є нефрит. І це означає, що клани, які контролюють нефрит, мають лишатися підзвітними.
Радники закивали — з такою точкою зору могли погодитись усі. Один із них — Ван Хаджуда — почав був говорити, та Ланеве Чуття взялося викидати коники: помутніло і сповнилось фонового шуму. Персональні потоки енергії людей у кімнаті з’єднались із сотнями тих, що перебували на долішніх поверхах, аж до тих тисяч, що йшли велелюдними вулицями та проїжджали повз готель автівками, — усі вони, і то невідфільтровані, з’юрмились у Ланя в голові, уриваючи одне одного в раптовій і безладній какофонії, що скидалася на скреготіння поганого телевізійного сигналу.
У голові Ланя запульсував біль. На мить йому здалося, що він повиснув високо-високо на верхівці колони, всередині якої клекотіла безладна енергія. Під столом він вхопився у підлокітник свого крісла, чіпляючись за його підбадьорливу твердість. Лань відвернувся, затулив губи долонею та схилився до Вуня, що сидів ліворуч від нього.
— Вдай, ніби щось мені кажеш, — шепнув він.
Стовповий стривожено нахилився до його вуха:
— Дуже погано цього разу, Ланю-дзень? Треба вигадати причину, щоб піти?
— Ні, — сказав Лань. Його чоло вкрилося потом, але все вже минулось. Лихоманкова плутанина нефритових відчуттів відступила. Чуття заспокоїлось і знову сфокусувалося. — Просто повтори, що він сказав.
— Він хоче гарантій, що не почне литися кров.
Лань випростався і глянув на стіл якраз тієї миті, коли Ван завершив запитання.
— Перепрошую, що відволікся, — сказав Лань.
Над столом промайнула хвиля ледь помітної тривоги — всі уважно спостерігали за Ланем. Ван повторив з ноткою досади:
— Якщо ми піднімемо теми, які ви озвучили, перед Князівською Радою, чи можемо ми на вас покластися, Кауле-дзень? На те, що ви постараєтесь відновити мир між кланами? Ніхто не хоче, щоб на вулицях спалахнуло насильство, це лякатиме людей та віднаджуватиме іноземні інвестиції.
— Усі ми прагнемо миру, — сказав Лань. Він зробив багатозначну паузу, а сам тим часом зволожив рот ковтком чаю. — Хіба що хтось нападає на наші родини. І тоді ми чинимо так, як мусимо.
Частина радників загула, погоджуючись із почутим. Дивні вони люди, ці політики. Як обранці своїх районів, вони штовхали Стовпа до миру, але як люди, віддані клану, ще й істинні кеконьці, вони ніколи не змогли б поважати лідера, який не зуміє застосувати насильство або ж у цьому вагатиметься. Те, що Лань убив Ґама й носить його нефрит, додало їм упевненості в ньому як у лідері та в міцності позицій Безгірного клану. Вони повернуться до Зали мудрості й працюватимуть над тим, що він їм доручив.
— Ми цілковито розуміємо вашу точку зору, Кауле-дзень, — вперто продовжував Ван. Він представляв той округ Дзаньлуня, до якого входив спірний Соґень. — Ви завжди справляли враження розважливого чоловіка. А от ваш Ріг? Він теж прагне миру? Чи можемо ми покладатися на його розважливість?
Лань холодно й пильно подивився на Вана:
— Ріг підпорядковується мені.
Ван заскочено принишкнув. Стовп повільно обдивився обличчя всіх, що сиділи за довгим столом. І коли ніхто не ризикнув ставити йому наступні запитання, він підвівся:
— Залишайтеся тут скільки хочете, друзі мої. Насолоджуйтеся чаєм і краєвидом, — він вказав кивком на широчезні вікна, крізь які було видно центр міста, а тоді озирнувся на стіл: — Пане голово Ради! Панове радники! Я високо ціную дружбу, якою ви обдарували клан, і те, як ви служите нашій країні.
Опинившись у ліфті, Лань витер чоло та знесилено сперся на стінку. Він витримав, але ледь-ледь. Доктор Трув казав, що Ланева
Але такої розкоші, як місяці, Лань не мав. Він не міг дозволити собі, щоб отаке й далі тривало: щоб його стійкість до нефриту та здібності й далі слабли, коли так багато стояло на кону.
— Вуню, — промовив він, кладучи руку на плече Стовпового. — Я завжди був дуже вдячний, що можу тобі довіритись. І зараз мені треба тебе про дещо спитати — й це мусить лишитися при тобі. Про це не можна прохопитися навіть з родиною.
Вунь стривожено подивився на нього.
— Ланю-дзень, я зроблю все, що ви попросите.
Лань кивнув:
— Мені треба, щоб ти декому зателефонував.
РОЗДІЛ 27
КОЛИ ПОМИЛКИ СТАЮТЬ ОЧЕВИДНИМИ
Шае тихо сиділа на задньому сидінні автобуса, що повільно прямував до Маренії. Вона дивилась у вікно й уникала розмов, а туристи тим часом теревенили та фотографували крізь відчинені вікна, поки вони долали мальовниче прибережне шосе. По приїзді до міста Шае зустріла матір, яка гуляла пляжем за сімейним будиночком. Скидалося на те, що мати і не здивувалася, і не дуже зраділа. Може, це Лань уже зателефонував, щоб попередити про приїзд Шае? Каул Вань Жя тепло, але коротко обійняла дочку — немов лише місяць минув, хоча насправді вони не бачились більше двох років.
— Можемо прогулятися пляжем, а тоді поп’ємо чаю, — запропонувала мати. — Якщо пройтись годинку в отому напрямку, дійдемо до дуже милої чайної. Її власники — дуже приємні люди.
Останнім часом, розповіла мати Шае, вона гуляє подовгу, порається в саду, дивиться телевізор і відвідує курси з акварельного пейзажу в місцевому центрі дозвілля. Шае теж треба якось спробувати — це вмиротворює.
У прибережному містечку Маренія мешкало десять тисяч людей, і тут мало що нагадувало про одвічно бурхливе міське життя. Шае зрозуміла, що саме цього вона й потребувала, аби знову заспокоїтися, втекти від зніяковіння, яке відчувала поруч із братами, що, як вона тепер знала, без неї пірнули в міжкланову війну.
Вечорами Шае на самоті тренувалася за будиночком із мечем-місяцем: довга смуга вологого піску розгорталась під її босими ногами, наче чорний мат, а гуркіт океану заступав гомін дорожнього руху, який було чутно з її балкона у Дзаньлуні. Вранці з рибних яток продавали світанковий улов, серфери сідлали теплі хвилі, й люди віталися одне з одним на вулицях. І навколо — жодного Зеленокостого.
Це нагадувало їй Еспенію. Жити там, де все прекрасно обходилось без нефриту та кланів, було й бентежно, й дивовижно. Це ж дві речі, яким поклонялися всі чоловіки її родини, дві речі, які Шае все життя вчили ставити понад усе, — а інші місця не мали в них потреби. Кланове покровительство й вирішення суперечок через двобої тримали за відсталі практики. Зеленокостих вважали чимось таким екзотичним і магічним, але й украй архаїчним і диким. Власне, це Джеральд відкрив їй очі на те, що світ довкола ширший; часом Шае навіть не знала, дякувати йому за це чи його винуватити. Після двох років за кордоном вона дивилася на рідну країну, сумніваючись, що більшість Зеленокостих поділяє її точку зору. Її університетські друзі з Еспенії ніколи не змогли б зрозуміти Кеконь, їх ошелешили б тутешні очевидні суперечності, це поєднання сучасності й повсякденної жорстокості.
Маренія здавалась Шае чарівливою, а от материне товариство — гнітючим. Каул Вань Жя була схожа на предмет мистецтва чи меблів, що ідеально пасував до інтер’єру будиночка й нічим поміж інших оздоб не виділявся. До заміжжя вона отримала базову освіту й такий-сякий бойовий вишкіл, щоби витримувати контакт з нефритом, але недостатній, аби носити чи використовувати камінь самій. Після смерті чоловіка вона покладалася на свекра, а потім — на старшого сина. Навіть якщо їй не подобався такий стан речей, вона ніколи не подавала виду. А якщо і вважала своє нинішнє життя нудним чи самотнім — то й цього не виказувала. Шае спостерігала, як вона помішує суп у каструлі, що стояла на плиті: мати трохи обважніла, й волосся в неї почало сивіти.