Фонда Ли – Нефритове місто (страница 101)

— Хіло, я не такий, як ти, — зболено озвався Аньдень.

Усе, чого він у собі боявся, всі сумніви, які він долав суворими тренуваннями та вірою у клан, усі кошмари, де зринала ванна, повна крові, й лунали материні крики, — на сцені все це в одну мить неначе ринуло з тієї невеличкої скриньки, затьмарюючи навіть жахливе розуміння, що він руйнує все, чого прагнув усе життя.

— Я — не та людина, якій слід носити нефрит, я — не та людина, яка взагалі мала б носити нефрит. Якщо сьогодні я його надіну, то прагнутиму тільки більше й більше — стільки, скільки мав, коли вбив Ґоньта. Я стану гіршим за мою ма, гіршим за божевільну Скажену Відьму, я знаю, що так і буде. Тепер я відчуваю це — в самій своїй крові, і байдуже, що ти скажеш, — йому ледь вистачало подиху, щоб повести далі: — Можеш тримати мене на «сяйві», тій еспенській отруті, яка вбила Ланя, але я так жити не хочу. Я не хочу ставати тим, що ти з мене робиш…

— Ким? — сердито спитав Хіло. — Зеленокостим? Родичем?

— Зброєю, — пошепки завершив Аньдень.

Хіло різко відпустив його і позадкував. Його обличчя скривила дивна суміш почуттів, але першу скрипку поміж ними грав біль — очі Хіло покруглішали від ображеного подиву, немов Аньдень витягнув ножа й полоснув його поперек щоки. З-за плеча Хіло Аньдень помітив, що до них наближається Шае; Кень та Вень ішли слідом, але зупинились віддалік, не бажаючи втручатися.

Стовп ступив крок уперед і здійняв руки, щоб схопити кузена за плечі. Аньдень сахнувся, на секунду його обійняла певність, що зараз Хіло по-справжньому завдасть йому болю, але Стовп просто промовив силувано спокійним тоном:

— Енді, це я винен, — він добряче труснув Аньденя, щоб змусити підвести погляд. — Ота бійка — це вже було занадто, ще й зарано. І лежати в лікарні після того було страшно. Ти налякався. Винуватити в цьому можна тільки мене, але я мусив так вчинити, бо ми тебе потребували. Я не зміг би впоратися з цим самотужки, не зміг би порятувати клан без твоєї допомоги. І ти й досі нам потрібен.

Аньдень відчув, як його обличчя запалало жахливим почуттям провини, щойно Хіло промовив тихим тоном, в якому поєдналися благання та докір:

— Оце щойно ти принизив нас обох, але я знаю, що ти не навмисно, я не буду ставити тобі це на карб. Повернімося й разом розшукаємо грандмайстра Ле, щоб забрати в нього твій випускний нефрит. Задля нього ти старався багато років. Ми забудемо те, що сталося, і цього разу все зробимо правильно, повільно повернемо твою впевненість у собі. Енді, ти — член цієї родини. Тебе виховали, щоб ти став воїном Зеленої Кістки.

Упевненість Аньденя у своєму рішенні похитнулася, та за мить він уже поривчасто похитав головою.

— Я дуже чутливий до нефриту — і через це стаю занадто могутнім. Тому надто радію, коли когось вбиваю, — він важко глитнув. — Тепер «горяни» знають, наскільки серйозна з мене загроза. Якщо я носитиму будь-яку «зелень», Айт докладе усіх зусиль, щоб мене вбити, а я повбиваю стількох людей, просто щоб лишитися в живих… — Слова полились відчайдушним потоком. — І щоразу, коли я вбиватиму, я цим насолоджуватимусь, усе більше й більше, отримуватиму все більше нефриту, і врешті-решт усе «сяйво» на світі не зможе мені допомогти, я це точно знаю.

Хіло сплеснув руками.

— «Горяни» багато років прагнули мене вбити! За кожним поворотом на нас чигають смерть і безум, але ми робимо те, що мусимо, якось даємо собі раду! Гадаєш, те, що тоді сталося, на мені менше відбилося? Мені довелося перетерпіти їбучу нефритову ломку, і то тоді, коли я майже перетворився на труп, а все одно мусив повертатися до тями й поводитися як клятий Стовп, — його голос підвищився, і стишив він його видимим зусиллям. — Коли ти могутній — перетворюєшся на мішень. Коли ти Каул — перетворюєшся на мішень, але воїн Зеленої Кістки ніколи не розвертається спиною до своєї родини та клану, — розширені зіниці Хіло палали небезпечним світлом. — Подумай про те, що робиш, Енді.

І тут враз поруч із ними опинилась Шае. Вона заговорила — низьким та рішучим тоном — з холодним докором, скерованим проти брата:

— Хіло, це рішення Аньденя. Він випускник, він дав присягу, тепер він — дорослий чоловік.

— І кому, по-твоєму, він присягнув? — різко спитав Хіло. — Це ж кланові клятви, присяга перед Стовпом. За ними ми живемо й помираємо. Енді, якщо ти так вчиниш — ти мене зрадиш, — обличчя Хіло викривила жахлива гримаса. — Як ти можеш казати, що я перетворив тебе на зброю? Наче я не люблю тебе, не ставлюся до тебе як до молодшого брата, наче ти для мене — просто інструмент? Як ти міг таке сказати? — він відступив назад, плечі в нього трусилися, немов йому було фізично складно стриматись і не прибити свого жалюгідного кузенчика просто на місці. Та зненацька його обличчя й тон застигли й набули зневажливої відстороненості. — Щойно таке зробиш — і ти більше не член цієї родини.

— Хіло, — засичала Шае, дивлячись на нього, ніби була готова вдарити. — Припини.

— Хіло-дзень… — заблагав Аньдень, якого обсипало морозом.

— Геть з моїх очей, — сказав Хіло. А коли Аньдень не ворухнувся, він проревів: — Геть з моїх очей! Ах ти ж дворняга зрадливий і невдячний, щоб я тебе ніколи більше не бачив!

Аньдень незграбно позадкував. Він був приголомшений, натиск палкої люті Хіло придушив усі слова, що намагались вирватися з його рота. Аньдень розвернувся і побіг.

Він біг і біг, доки територія академії не лишилась позаду. Зірвав із себе мантію випускника, кинув у багнюку і побіг далі в штанах від костюма й тонкій сорочці, заляпуючи їх болотом, поки пробирався лісистим Вдовиним парком, не розбираючи шляху. Він біг, аж доки зір не застелили сльози, а легені та ноги не запалали від напруги. А тоді сповільнився, але й далі шкандибав між дерев, немов ладен був утекти від того, що сталося, немов у цьому лісі він міг загубити свою ганьбу.

Вийшовши на головну дорогу, Аньдень побачив, де він, і знову побіг. Брама цвинтаря була прочинена на час відвідування, і він захекано, ледь не плачучи, долав усіяний могилами схил, доки не звалився на землю перед Ланевим надгробком у ногах пам’ятника родини Каул.

— Вибач, — схлипнув він і затремтів, коли подув вітер, а просякнута потом сорочка торкнулася шкіри й охолодила її. З неба почали падати великі дощові краплі, лишаючи розводи на скельцях окулярів та приклеюючи волосся до голови. Дощ плюскотів по мармуровій брилі, й та потемніла — білувато-зелений відтінок заступив колір, що нагадував брудний нефрит. — Ланю, вибач, — Аньдень сів і заплакав.

Коли прийшла Шае, вже минуло кілька хвилин, а може, й кілька годин. Вона принесла із собою чорну парасольку і тримала її над ним, дозволяючи дощу падати на її неприкриту голову і пильно вдивляючись у місце останнього спочинку їхньої родини.

— Аньденю, він би тобою пишався, — сказала вона так упевнено, наче йшлося про очевидне. — Він завжди тобою пишався.

РОЗДІЛ 57

ПРОЩЕННЯ

Коли два тижні по тому до контори Синоптика на Корабельній вулиці доставили листа, зворотної адреси на ньому не було, але Шае зрозуміла, хто відправник, щойно взяла конверт і побачила убористий прямий почерк, яким нашкрябали напис синьою чорнильною ручкою. Вона сіла за письмовий стіл, обвела пальцем куточки жорсткого конверта, розірвала його та прочитала:

Дорогоцінна Шае-се!

Я невимовно шкодую про те, як зрадив вашу довіру. Я завжди виконував усі накази Каула-дзень й досі можу казати, що в цьому нічого не змінилося. Припускаю, що ви з Хіло мене розшукуєте, й не розраховую на співчуття чи милосердя, якщо нам доведеться знову зустрітися.

Нині вам варто бути дуже обережною. Хіло може вважати, що переміг, але Гору так легко в море не зіштовхнеш. Я нічим не можу зарадити, коли йдеться про долю вашого брата чи бідолашного Аньденя, та серце моє не знає спокою, коли я думаю про те погане, що може статися з вами. Тож вважайте це за застереження від вашого дбайливого дядечка: майте план на той випадок, якщо вам доведеться тікати з Кеконю швидко й самій. Тримайте десь напоготові трохи грошей і скористайтеся зі своїх еспенських зв’язків, щоб ніхто у клані про це не знав. Хороший Синоптик уміє ворожити за хмарами.

Щиро перепрошую,

Юнь Дожупонь

Шае повільно розвернулася разом з кріслом і глянула на місто, яке розстелилось унизу. Тоненький серпанок, що його принесло весняне потепління, ширяв над розміреним гудінням шосе та метушнею в гавані, й кондиціонер у кабінеті Шае засмоктував повітря з гучним пихканням. Зненацька її штрикнула гостра мить самоусвідомлення: ось вона, з плоті та крові, з подиху й аури довкола її тіла, сидить тут, у цьому кабінеті, що так довго належав чоловікові, котрий написав листа, який вона тримає в руках.

Шае та її родина пережили день, який (принаймні їй так здавалося ще кілька тижнів тому) вони точно не мали би пережити. Безгірний клан зазнав страждань, і ті страждання нікуди не поділися, та вони вперто втримались на ногах, як воїнам Зеленої Кістки з їхнім трибом життя уже вдавалося упродовж багатьох століть. Вона перечитала листа, а тоді піднесла до куточка запальничку й дивилася, як папір згоряє у попільничці. «Я не втечу, Дожу, — не цього разу, і я по вас прийду».

Нині ранньообідні години семидня минали в «Подвійному талані» не так жваво, як колись, та щойно Доки повернулися під контроль «безгірників» і вуличне насильство втихомирилось, справи у популярному закладі на набережній пішли краще. Шае та Хіло сиділи навпроти одне одного у кабінці віддалік від інших клієнтів. Біля краю стола поставили візок Каула Сеня. Кяньла, яка сиділа поруч, постелила на коліна старого серветку. Вень не змогла приєднатися до них цього ранку: кілька разів на тиждень вона ходила до Міського коледжу Дзаньлуня на заняття еспенської — якщо не була у відрядженнях, яких вимагала її нова робота.